«Відстоював незалежність на Майдані, а тепер — в операційній», так Микола Федоревський — лікар-анестезіолог, який щодня рятує життя військовим з фронту та цивільним після обстрілів військ РФ, описує свою роботу в одній з лікарень Дніпра.
Цього року чоловікові, як і незалежній Україні, виповниться 35 років. Сам лікар розповідає: у підлітковому віці закохався в медицину і тепер не може уявити своє життя без неї. У 2014-му році Микола разом з одногрупниками стояв на Майдані в Дніпрі та бився з так званими «тітушками».
Що для чоловіка означає незалежність — читайте у проєкті Суспільного Ровесники Незалежності. Далі — пряма мова.
«Цьогоріч мені, як і незалежній Україні, виповнюється 35 років»
Я працюю лікарем-анестезіологом, кожен день я рятую життя наших захисників, яких привозять з фронту. Наразі я відстоюю незалежність України, як відстоював її на Майдані в 2014-му. Цьогоріч мені, як і незалежній Україні, виповнюється 35 років. Я також народився у 1991-му.
Про професію медика й любов до медицини
Я потрапив дуже цікаво до медицини. На цьому настояла моя мама, яка працювала молодшою медичною сестрою в одній з районних лікарень. Чесно, не дуже я хотів. Потім сталося так, що я поступив до медичного коледжу, закохався в медицину і потім я більше не бачив нічого, окрім медицини.
Мені дуже подобаються люди в медицині — це незвичайні люди. Вони вміють все, насправді. Не знаю... розвантажити машину, прооперувати людину — все вміють. На сьогоднішній день медицина — одна з найважливіших сфер в Україні. Тому що ми всі знаємо, що в нас зараз такий тяжкий час. Те, що переживає країна. І медики, як ніхто зараз потрібні. Медики, військові, поліція. Всі ми входимо, я думаю, до однієї касти, напевно.
«Як би довго працював, ти не звикаєш до цього»
На даний момент в нашій лікарні приймаємо напевно дуже великий відсоток, я не можу вам точно сказати, за 90 відсотків — це все поранені військові та цивільні з прифронтових зон.
Якщо брати військових — це травми після скидів з дронів, величезний відсоток. Якщо раніше це було мінно-вибухові, артилерія якась, великого калібру, якісь кулі, то зараз — це дрони. І у кого не запитуєш, це також дрони. Поранені цивільні — це удари КАБів, які там розриваються, я не знаю, на квартал, два, три. І приїжджають з такими травмами тяжкими, без кінцівок, пораненнями в живіт. Скільки б не працював, до цього не звикаєш.
На моїй пам'яті психологічний тягар — це найважчий. До цього не звикаєш. До цього ти не можеш ставитись без якихось емоцій. Постійно переживаєш.
«Це був один з найстрашніших днів, напевно, мого життя»
Я пам'ятаю перший день повномасштабки. Я був на чергуванні, після оперативного втручання, десь четверта ранку, почали літати ракети. Одна, друга, третя. І буквально через добу я знову прийшов на чергування. І там пішов величезний, дуже тяжкий конвеєр. І це був один з найстрашніших днів, напевно, мого життя. Стільки страждань, стільки людей, які плачуть, кричать. Яким боляче, яким потрібно допомогти. І як би ти не хотів, ти одна людина, і потрібно робити це.
Зараз наші хлопці виборюють нашу свободу, нашу незалежність на фронті. Ми допомагаємо, боремось за їхнє життя тут — в операційній, в реанімації. Для мене вона асоціюється з кров'ю, тому що на роботі я кожен день бачу червоний колір. Я не знаю, напевно, якби я не ставився, але мені не подобається стільки крові і жахіть, які я бачив. Але працювати ми будемо. Будемо.
Про знахідки у пацієнтів
На самому початку війни, коли привозили прямо з поля бою сюди. І вони ж всі хлопці одягнуті, всі при своїй броні. І ми швиденько знімаємо одяг, все знімаємо, і тут бац, випадає граната, бойова граната.
Про баланс між роботою і відпочинком
Баланс приходить тому що, по-перше, потрібен настрій. Я дуже люблю свою дружину, дитину. Я проводжу час з друзями, я їжджу на риболовлю. Взимку я катаюсь на сноуборді, влітку вейкбординг.
«Найщасливіший момент мого життя — це народження доньки»
Найщасливіший момент мого життя — це народження доньки, я її обожнюю. Поліна зараз переходить до другого класу. Вона нереально прикольна, розумна, активна. Я, насправді, виховую доньку цим шляхом. Вона не розмовляє російською, вона знає історію України.
Про майдан
На майдані, якраз в 2014 році, коли була Революція Гідності, коли нас розганяли «тітушки», хвилин через 20-40, я опинився з розірваною курткою. Найголовніша подія — це був точно 2014 рік, приблизно кінець січня, початок лютого. Люди збиралися, і ми, як студенти, які досить таки активні, напевно, революційні. Це був один із найгарячіших днів, тому що ми зібралися біля парку, поговорили, посміялися, пожартували, наші знайомі ще підходили. І люди якісь стояли в масках, кепках, із закритими обличчями. І далі вибігає людей, напевно 30-35 з битами, і починають всіх місити. А ми ж так, хлопці молоді, веселі, великі, насправді, трошки я був побільше, ніж зараз. І ми ж також туди. І потім один удар у мене, другий удар у мене, третій удар.
Ми дуже не хотіли, скажімо так, йти в Російську федерацію ось цю. Ми хотіли і хочемо жити окремо. Ми хочемо жити для себе, для нашого народу, для людей.
«Нашій незалежній України 35 років і мені також 35 років»
Цього року нашій незалежній Україні 35 років. І мені також 35 років. Я думаю, що достатньо дорослі — і я, і незалежна Україна. Але всі ми знаємо, що 35 — це дуже малий вік, молодий вік. І попереду в моєму житті, так як і в житті незалежної України, буде досить багато часу для розвитку, для подій, як гарних, так, на жаль, я впевнений, будуть і не дуже гарні часи. Але ми пройдемо їх, переживемо, і будемо розвиватися далі, будемо вчитися, будемо вірити в себе.
Що таке незалежність
Незалежність для мене — це, напевно, право вибору. Право вибору моє, право вибору країни, яка йде на цьому шляху. Тобто, в моєму розумінні — це свобода. Я хочу вибирати те, що я хочу робити. Хай це буде не дуже добре, можливо, але вибір буде мій. Цей вибір буде тільки для мене.
І мій шлях такий же, напевно, достатньо схожий на шлях України. У 90-х роках, коли я народився в селі, там нічого не було. Не було ні роботи, не було нічого, окрім того, що ти зробиш сам. Тому і Україна, коли стала незалежною — стала самодостатньою. На початку це дуже важко.
Чим пишається медик
Україна може пишатися своїми людьми. Саме завдяки їм наша країна тримається, встає. У нас такий народ, який ніколи не мовчить. Якщо їм щось не подобається, всі встануть, починаючи з одного, потім другого, сотого, тисячного. Але українці — це одне з найдивовижніших, що є в нашій країні. Це люди з великої літери.
От я вважаю, щоб жити нам, всім українцям, в країні мрії, не вистачає, напевно, трішечки — звичайно, виграти цю війну, повернутися до спокою. Тобто, щоб ми спілкувалися один з одним, щоб ми використовували тишу і спокій для розвитку, саморозвитку, для розвитку держави.
Країна мрії — це, щоб наші діти виросли, або, напевно, щоб краще росли зараз у спокої, їм нічого не загрожувало, вони сміялись, вони плакали, але від щастя, не було цього зовнішнього тиску.
Щоб я, якщо захотів поїхати на риболовлю — поїхав туди, не відстежував тривоги. Це коли ти їси морозиво в парку і не дивишся вгору, пролетить там ракета чи ще щось. Щоб моя дитина не пам'ятала, що таке «шахед», що таке повітряна тривога, що потрібно ховатися до бомбосховища кожного разу.
Ми, напевно, сто відсотків жили б у країні мрії, якби не оце все. Воно просто, так кажуть, постійно чогось хочеться, але, як кажуть, коли воно зникає, то ти починаєш цінувати. Піти з дитиною до парку, піти з друзями погуляти, піти з друзями в бар відпочити, а не стояти біля могили свого друга.
Читайте нас у Telegram: Суспільне Дніпро
