У Jam Factory Art Center (Львів) 21 березня відкрилась виставка Beyond the Silence. У ній об'єднано художників і художниць з України, Мексики, Нігерії, Казахстану та М'янми навколо спільних тем: боротьби, цензури, окупації й адаптації.
Серед учасників — троє українських фотографів, чиї роботи сьогодні формують одне з найвиразніших мистецьких висловлювань у міжнародному контексті. Саша Курмаз, Михайло Палінчак і Дар'я Свертілова — кожен із них говорить власною візуальною мовою, але всі троє торкаються болісного й спільного: як мистецтво здатне фіксувати реальність, не втрачаючи гідності, правди й сенсу.
Яна Качовська для Суспільне Культура розповідає про двох художників і одну художницю та чим важлива їхня художня практика.
Політична приватність
Саша Курмаз — український художник, який працює на перетині фотографії, публічного мистецтва, інсталяції та перформансу. Народився в Києві у 1986 році, починав свою практику як графіті-художник і митець стритарту, а згодом став одним із найпослідовніших митців свого покоління. Його проєкти досліджують взаємини між індивідом, суспільством і владою, ставлячи під сумнів механізми контролю, репрезентації та видимості.
Курмаз працює не тільки в галерейному полі, а й у публічному просторі, перетворюючи міське середовище на арену для художніх інтервенцій. Його мистецтво виростає з досвіду пострадянської вулиці — як із теми, так і з місця дії. Він належить до покоління, яке сформувалося після Помаранчевої революції, і послідовно працює з темами політичного розчарування, протесту та нових форм солідарності.
Його роботи були представлені у PinchukArtCentre, Національному художньому музеї України, в Kunsthal Charlottenborg (Копенгаген), ZKM (Карлсруе), Arsenal Gallery (Білосток), а також на численних міжнародних виставках і бієнале.
Проти пасивного споглядання: етика залучення
Фотографія відіграє ключову роль у практиці Курмаза, але він не дотримується її канонів. Його знімки виглядають фрагментарними, іноді схожими на записи з особистого архіву. Він не намагається створити завершену оповідь, а радше фіксує напругу, випадковість, неочевидні зв'язки.
У серії Wasted Youth ("Змарнована юність") він понад десять років документував життя молодих людей у Києві та в інших містах. Цей проєкт не прагне до соціологічної повноти — це радше інтуїтивна мапа юності, що розгортається в умовах системної нестабільності. Його кадри показують тіла із сигаретами, синцями, графіті, спустошеними поглядами. Курмаз не прикрашає й не моралізує. Він дивиться прямо і показує життя без ретуші — хаотичне, банальне, часом жорстоке.
У його роботах юність стає метафорою не лише свободи, а й її неможливості — відкладеного дорослішання, розчарування, пошуку.
Публічний простір як поле боротьби
Курмаз найбільш переконливо говорить через публічні інтервенції: художник використовує простір міста не як тло, а як арену для дії. Його роботи не просто про простір, а функціонують у ньому і разом із ним.
У проєкті Queer Garden (2018) він висадив дводомні рослини (з чоловічими та жіночими органами) в одному з харківських парків. Зовні це виглядало як невеликий сад. Але в місті, де прояви ЛГБТК+ідентичності залишаються вразливими, такий жест набував політичної сили. Курмаз не проголошував заяв, він просто створив місце присутності — непомітної, але важливої.
Він часто працює із символами влади: прапорами, формою, камерами. Курмаз не вдається до прямолінійного протесту, натомість обирає поетичні форми — майже непомітні жести, що змінюють сприйняття простору, в якому вони з'являються.
Red Horse: війна як особистий досвід
Повномасштабне вторгнення Росії у 2022 році стало переломним моментом у практиці Курмаза. У відповідь на нову реальність він створив проєкт Red Horse — візуальний щоденник, який поєднує фотографії, замітки, фрагменти предметів, знайдених під час війни. Курмаз не знімає війну як журналіст. Він показує її як повсякденну травму: розбиті вікна, іграшки на руїнах, порожні вулиці.
У проєкті Red Horse фотограф не прагне документальної об’єктивності. Це інтимна архівна практика, де текст і зображення переплітаються, щоби створити поле емоційного резонансу. У 2023 році цей проєкт здобув головну нагороду на фестивалі Images Vevey у Швейцарії. Його роботи вже показали в Парижі, Лозанні, Болоньї, а також у Києві.
Етика матеріалу і жесту
Курмаз завжди обирає форму свідомо. Він не використовує дорогих матеріалів і не намагається вписатися в галерейний формат. Його роботи існують у формі наліпок, перформансів, публікацій в Instagram. Він створює мистецтво, яке прагне бути поруч — не вище, не вищим, а рівнозначним розмові.
Багато його проєктів мають відкриту форму. Курмаз постійно повертається до своїх фотографій, оновлює контексти, переосмислює. Така методика перегукується з українською історією — складною, незавершеною, постійно переписуваною.
Художник і громадянська позиція
Курмаз не відділяє мистецтво від громадянської позиції. Він є активним представником культурного середовища, підтримує молодших художників, працює з локальними ініціативами, публікує незалежні матеріали. Для нього мистецтво — це спосіб говорити, втручатися, свідчити.
Він не намагається репрезентувати "українське мистецтво" у загальному сенсі. Навпаки — діє з конкретного місця, часу, досвіду. Саме ця конкретність і створює простір для діалогу.
Поетика присутності: про роботу Дар'ї Свертілової
Дар'я Свертілова — українська фотографка, що працює на перетині документалістики, портрета й візуальної поетики. Народилася в Одесі, нині живе й працює між Києвом і Парижем. Представниця покоління, сформованого пострадянськими трансформаціями, культурною гібридністю й досвідом тривалої невизначеності, який визначає новітню українську історію.
У своїх проєктах Свертілова досліджує теми юності, пам'яті, тілесності та місця, фіксуючи вразливі, але неспектакулярні прояви присутності. Її фотографії — це інтимні візуальні оповіді, що поєднують локальний досвід з універсальною емоційністю.
Закінчила Національну школу декоративних мистецтв у Парижі (ENSAD), де здобула ступінь магістрині з фотографії та відео. У її візуальній мові поєднуються чутливість до українського контексту й формальна витонченість європейської фотографічної традиції. Її роботи були представлені на фестивалях у Єрі, Таллінні, Парижі, а також публікувалися в i-D, Vogue Ukraine, М Le Monde та інших медіа.
Візуальна мова і теми
М'якість — основна риса фотографій Свертілової. Вона проявляється у світлі, жестах, поглядах. Але ця м'якість — не естетизація буденного, а етичний вибір. Художниця уникає видовищності, жаху, трагедій, натомість уважно фіксує присутність. Її герої — живі, уразливі, цілісні. Вона не знеособлює їх і не романтизує — просто дає їм бути. Особливо це відчувається у портретах молодих жінок: уважність до тіла, до жесту, до втоми стає основою її візуального висловлювання.
Свертілова часто повертається до проміжних, транзитних просторів — кімнат у гуртожитках, спільних спалень, сільських пейзажів. Саме в цих просторах відбувається щоденне конструювання ідентичності, її перегляд, її розпад і нове перезбирання.
Серія "Tимчасові домівки" добре передає цю логіку. Вона фіксує студентське життя в радянських гуртожитках. Інтер'єри — тимчасові, захаращені, складені з речей, що зібралися випадково — стають метафорами емоційної невизначеності. Але найважливіше — художниця не знімає об'єкти, вона вловлює атмосферу. Її фотографії дають можливість наблизитися до "іншого", але не агресивним втручанням у особисте. Вони стають лагідним запрошенням у "дозволені" його аспекти.
Summerland: утопія як форма пам'яті
У фотокнизі Summerland (2022) Свертілова розширює свою документальну практику, звертаючись до умовної поетики. Вона створює уявний простір — сучасне бачення неоязичницького потойбіччя — місця спокою, циклічного часу й гармонії. Спершу це був проєкт про втечу в природу, про альтернативну духовність. Але після повномасштабного вторгнення Summerland набув іншого змісту — став елегією за втраченим світом, за миром, який здається неможливим.
У цьому проєкті Свертілова створює образну альтернативу офіційним наративам про руйнацію, втрату й травму. Вона не заперечує реальність, але відмовляється залишатися в її межах. Замість того вона пропонує мрію, простір турботи й уявного майбутнього. У цьому — її радикальний жест.
Мистецтво, мода, медіа
Свертілова працює не лише з власними довготривалими проєктами. Вона легко переходить до зйомок для медіа — i-D, Vogue Ukraine, M Le Monde. Але навіть у цих форматах вона не втрачає себе. Природне світло, невимушені пози, відмова від глянцевості — ці риси формують її авторський почерк. Вона зберігає послідовність у різних контекстах і не йде на компроміси з власною етикою бачення.
Присутність як спротив
Творчість Свертілової резонує із ширшими культурними процесами в Україні. Вона належить до покоління художників, які переосмислюють національну ідентичність не через великі наративи, а через особисті історії, інтимні фрагменти, повсякденні жести. Її фотографії не "репрезентують" Україну, вони проживають її — щоденно, вразливо, по-людськи.
Коли світ дивиться на Україну крізь образи війни, Свертілова повертає погляд на те, що зазвичай лишається за кадром: тиша, ніжність, життя, яке триває попри все. Вона нагадує: присутність — це теж політична дія, форма опору, спосіб бути з іншими.
Погляд свідка: документальна чутливість Михайла Палінчака
Михайло Палінчак — український фотограф-документаліст, який поєднує спостережливість вуличного фотографа з уважністю до історичних подій та політичного контексту. Народився 1985 року в Ужгороді, здобув освіту в галузі міжнародної економіки, однак із 2008 року повністю присвятив себе фотографії.
Палінчак працює в жанрах вуличної, репортажної та документальної фотографії. Його знімки відзначаються уважністю до деталей, критичністю погляду й здатністю фіксувати як особисте, так і суспільне. У 2012 році він приєднався до об'єднання "Українська фотографічна альтернатива" (УФА), а з 2014-го став членом Української асоціації професійних фотографів (УАПФ). У 2014–2019 роках обіймав посаду офіційного фотографа Президента України, документуючи ключові події в політичному житті країни зсередини.
Він є автором фотокниг Anamnesis (2020), Maidan Faces (2020) та проєкту Occupation Diaries (2022), в якому документує наслідки повномасштабної війни, зокрема в деокупованих регіонах. Палінчак також заснував незалежне фотомедіа Untitled Magazine і є співзасновником спільноти Ukrainian Street Photography.
Його роботи експонували в Україні, Європі, США та Азії, публікували у The New York Times, Le Monde, The Guardian, Spiegel, Politico, Newsweek та інших провідних медіа.
Створення платформ та сприяння розвитку спільноти
Окрім індивідуальної практики, Палінчак значно сприяв створенню платформ, які підвищують статус української фотографії. У 2013 році він заснував Untitled Magazine — видання, присвячене сучасній фотографії, що стало майданчиком для демонстрації робіт нових та відомих фотографів, а також для обміну ідеями. Це видання не тільки висвітлює таланти українських фотографів, а й стимулює критичні дискусії про роль фотографії у сучасному світі.
Окрім Untitled Magazine, Палінчак став співзасновником групи "Українська вулична фотографія", що створює простір для співпраці, наставництва та розвитку серед фотографів, які спеціалізуються на вуличній фотографії. Ця ініціатива допомогла створити живу мережу українських фотографів, які прагнуть зафіксувати складні реалії своєї країни та взаємодіяти з міжнародними фотоспільнотами.
Документування нації в русі
Творчість Палінчака тісно переплітається із соціально-політичною ситуацією в Україні. Його фотокниги, такі як "Анамнез" (Anamnesis, 2020) та "Обличчя Майдану" (Maidan Faces, 2020), є рефлексіями щодо національної ідентичності, пам'яті та стійкості. У 2019 році Михайло Палінчак повернувся на вулицю Інститутську — місце, де під час Революції Гідності загинули десятки протестувальників. На деревах він побачив їхні портрети, залишені рідними й друзями. За роки ці зображення вицвіли, стерлися, деякі вкрилися пліснявою — так само як час стирає нашу пам'ять.
Проєкт "Обличчя Майдану" фіксує цей процес зникнення. Палінчак дивиться на фізичне руйнування фотографій як на метафору забування. Це не просто документація — це роздуми про крихкість пам'яті, візуального свідчення і нашої відповідальності перед історією.
"Що залишиться, якщо навіть фотографії зникнуть? "— запитує автор.
Після початку повномасштабного російського вторгнення в 2022 році його увага зосередилася на фіксації впливу війни на цивільних. Митець створював роботи, що є як художніми висловлюваннями, так і історичними записами.
Роботи Палінчака були виставлені на численних виставках у Європі, Північній Америці та Азії. Його фотографії публікували у виданнях, таких як The New York Times, Le Monde та The Guardian. Однією з найбільш значущих виставок стала експозиція у 2024 році в київській Малій галереї "Мистецького арсеналу", яка стала однією з найбільш відвідуваних подій від початку війни.
Візуальна хроніка сучасної України
Через свій об'єктив Михайло Палінчак пропонує непохитне, але співчутливе зображення українських реалій. Його фотографії виходять за межі простої документації і запрошують глядачів взаємодіяти з реальністю. Від фотографій вулиць Києва до деокупованих селищ сходу України або політичної еліти, Палінчак підтримує тонку межу між об'єктивністю і співчуттям. Його роботи сприяють ширшій дискусії про пам'ять, ідентичність та стійкість українського народу.
Практика Палінчака пропонує візуальний контрнаратив до "традиційного" зображення України в глобальних медіа. Його фотографії — це роздуми про повсякденне життя, про людей, які продовжують жити в умовах хаосу, шукаючи сенс і зв'язок.
У світі, де часто губиться особисте в шумі геополітичних конфліктів, роботи Палінчака нагадують нам, що за кожною історичною подією стоять реальні люди, які живуть і витримують. Через свою фотографію він стає свідком їхніх історій, забезпечуючи їхню пам'ять, не забуваючи про людяність, стійкість та сміливість.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
