Суспільне Культура у партнерстві з Радіо Культура продовжує публікувати есеї українських письменників та письменниць про міста у межах проєкту "Міста сили".
Письменник Мирослав Лаюк, торішній лауреат премії імені Юрія Шевельова, розмірковує про Дрогобич.
"Ніяк не можу привикнути до нової солі. Смак якийсь не такий, як у бахмутської — гірший", — скаже мені, уже живучи в Києві, мешканка Бахмута пані Олександра. У березні 2023-го, коли в Бахмут заходили вагнерівці, вона виїхала з міста.
"Ніжна, в роті тане", — скаже пані Оксана, кладучи мені на долоню кристалик солі на іншому краї країни. Пані Оксана — працівниця одного з найстаріших підприємств у Східній Європі — Дрогобицької солеварні.
Коли під час повномасштабного вторгнення почалися проблеми на Бахмутському напрямку, коли був відрізаний центр солевидобування — Соледар під Бахмутом, у Дрогобич поїхали за сіллю, її потребували більше, ніж могла дати стара солеварня. Вантажівки стояли і чекали, коли відомий ще з часів Русі центр дасть країні сіль.
"Хто міг таке уявити? Та ж в України завжди було багато солі!" — міркуватиме пані Оксана, проводячи мене між будівель солеварні.
Ми вживаємо забагато солі. Так з усім, що покращує смак життя. Сіль — базова приправа. Колись вона означала також розкіш. Тепер вона означає передусім те, що страви без неї несмачні. Коли я йшов у похід чи їхав кудись, мама завжди мені до купи їжі давала ще сірникову коробку, в яку насипáла солі.
Згадую, скільки її їв кожен з родичів чи шкільних друзів, з якими ми сиділи в їдальні за столом для чотирьох. Згадую, як дід Петро вмокував картоплю в мундирах у сіль, висипану просто на дошку. Як дід Микола вмокував варене яйце у сірувату сіль (бахмутську?), вона стояла в білій тарілочці з золотистою обвідкою. Римляни тримали сіль у срібних сільницях, які передавали від батька до сина.
Сіль заснувала багато міст. Сіль заснувала мій рідний Косів, який теж у Карпатах. Мій батько їхав у сусідні села по ропу, сировицю — розбавлену у воді сіль. Він брав кілька великих білих каністер, у яких восени і взимку квасив вино, але які все одно смерділи бензином. Сироватка була в криниці — звичайній собі сільській криниці, з цямриною, де на вал накручується ланц із відром. Хоча, мабуть, там все ж були не металевий шнур і відро, бо сіль би їх розʼїла. Тато привозив ту ропу, її кип'ятили і заливали нею огірки з листям вишні, дуба, часником, перцем і сушеним бадиллям кропу. Такі мариновані огірки вважалися кращими за мариновані на солі звичайній, бахмутській.
Також ропою тато заливав солонину. Мамі то не подобалося, той розсіл був надто мутний.
Тут, у Дрогобичі, сіль може бути коричнюватою. Ні, вона не йодована — просто дещо забруднена глиною. На солеварні мене ведуть до дерев'яних резервуарів, де шматочки дерева на поверхні розлітаються, як кокосова стружка. Ці резервуари побудовані "без жодного цвяха". Не розумію вищості оцього будівництва — "без жодного цвяха". Без жодного цвяха — і що? Чим шкідливі, чим неугодні цвяхи? Навіщо себе обмежувати в цвяхах? Крім, звісно, такого місця, як це, де сіль з'їсть усі цвяхи, ще й добавки попросить. У цьому місці холодно, бо вода, яка надходить із-під землі, льодяна.
Надворі великі пні з дірами замість серцевин під стіною вохряного кольору. Ще трохи і вона рухне — на нас, на землю, на наш час, в якому немає розуміння, що такі місця треба підтримувати в доброму стані, що вони мають особливу цінність.
Сіль варять у приміщеннях, вони виглядають древніми, але не зрозуміло, чи їх будували 50 чи 150 років тому. Тут чудово б почували себе герої Босха чи Брейгеля. У великих сковородах — рідина. На краях печей — сталактити з випареної солі. На воді — льодинки, це кристалізується сіль.
Вдалині — комірчина з місцем для спання, де на лежаку коц і штани, а на поличці електрочайник. Поряд — кілька великих мішків, з яких стікають залишки рідини. А ще напис "Курити заборонено". Зовсім не розумію його доречності тут. Крізь шпари в даху входить сонячне проміння. Ось-ось і прилетить ангел. Але він, здається, затримався і все ще сидить на стіні церкви Юра в Дрогобичі. Пані Оксана каже: "Підземна міграція соляних потоків утворює хрест".
Тож час іти в Юра — дерев'яну церкву XV століття. В цій церкві все заборонено. Фотографувати, підходити близько, різко роззиратися. Настільки все заборонено, що аж не хочеться питати, чому все заборонено. Кілька наглядачок стежать, щоб ти нічого не порушив. Вони строгі й безапеляційні. Я прошу сфотографувати величезний ключ, але вони охкають і ахкають: та ви що, хочете, щоб у нас всіх були проблеми?!
Роззираюся на фрески. Але люди і святі на цих зображеннях зовсім не переймаються проблемами, які можуть бути в мене й у працівниць. У людей на фресках свої проблеми. Двоє закоханих, просто зараз їх мають покарати за перелюб пекельними способами... Якісь святі дядьки лежать під деревами і розглядають квіти на гілках. Діва Марія з дитям і Йосипом втікають у Єгипет.
За ними йдуть кілька місцевих карпатських чоловіків, а на фоні — і самі Карпати. Здається, ніхто з них не переймається, чи сфотографую я ключ від церкви Юра.
"Народився Бог на санях
в лемківськім містечку Дуклі.
Прийшли лемки у крисанях
і принесли місяць круглий".
Так писав Богдан-Ігор Антонич, що походить із цього регіону. Я одразу його згадав у зв'язку з цим переконанням місцевих, що Ісус народився саме тут.
Церква до кінця не розписана. Над проходом, під Орантою, 8 прямокутників, 6 з яких заповнені біблійними сюжетами, а два порожні. Чому? Не знаю і лінуюся придумувати варіанти.
Якщо вийти у двір, вдалині можна побачити ще одну стару дерев'яну церкву. До неї важко потрапити. Я обходжу територію солеварні, заходжу в магазин і питаю, як до тої церкви підійти. Але продавчиня не розуміє, про що я. Вона каже, що тут немає іншої церкви, тільки Юра. Її і справді не видно з цього місця, за будинками. Але вона звідси метрів за сто. Надворі молодь газує на мотоциклах. Я нарешті знаходжу стежку за гаражами.
Воздвиженська церква була приходською церквою солеварів. Аби підійти до неї, треба пройти через КПП пожежної частини. Черговий без проблем пропускає. Церква схожа на велику красиву корову. Обшарпана дзвіниця — колись її нахилив буревій, ледь не повалив. Я знову думаю про бездахі приміщення солеварні: багато будівель виглядають так, наче вони були під обстрілами.
Ця церква така ж велична, як і Юра, але мало кому відома. На вході, на одвірках з обох боків проглядаються голови янголів або святих із німбами, що дивляться одна на одну. А зліва далі ще одна голова — мабуть, янгола. Він не в комунікації з цими двома, в нього свої справи. Певне, рахує мурашок, що залазять між дошок. На фасаді є напис 1711 року: "В церкві святій як на небесі стояти".
Тобто стоїш ніби у церкві — а насправді на небі. Стоїш на небі, а під ногами струмки, що несуть сіль із глибин землі, сіль, що утворилася мільйони років тому, і в ній така глибока пам'ять, така глибока глибина, що дорівнюється хіба до висоти найвищої висі.
Крім солеварні й церкви Юра, я приїхав сюди через Бруно Шульца — єврейського письменника, що писав по-польськи про це українське місто. Бруно Шульц, один із найоригінальніших письменників свого часу, також був художником. Він часом малював повій у БДСМ-стилі, а в сусідньому Трускавці, де сьорбали "Нафтусю", його виставку вимагали закрити, звинувачуючи у порнографічності. А ще Шульц малював Сталіна.
У вересні 1939-го до Дрогобича вперше увійшли гітлерівці. Поляки не опиралися. Втім, гітлеревці не довго тут пробули, віддали Дрогобич радянській владі, відповідно до пакту Молотова-Ріббентропа. Портрет Сталіна руки Шульца вивісили на ратуші, і голуби швидко дали раду цьому piece of art. Кажуть, Шульца це особливо потішило. А ще кажуть, що коли Шульц написав картину "Визволення Західної України", його викликали на допит в НКВС за те, що на картині були синьо-жовті кольори.
Після 22 червня 1941 року, коли починається вже "справжня" в уявленні російської пропаганди, не забруднена колаборацією з нацистами війна, гітлерівці повернулися до Дрогобича. Двома пострілами в голову 19 листопада 1942-го Шульца вбив шарфюрер СС Карл Ґюнтер. Він, кажуть, мовив: "Ти вбив мого єврея, а я твого". Слова були спрямовані до гауптшарфюрера Фелікса Ландау, який напередодні застрелив дантиста, що лікував Ґюнтера. Бруно Шульц же, крім інших робіт для нацистів, малював казкові сюжети для дітей Ландау.
Що ж, мені пора їхати з цього міста. Міркую, як краще — через Стрий чи через Самбір. І Думаю про метафори, пов'язані з сіллю. Мабуть, найперша з Нагірної проповіді про "сіль землі". Зі школи памʼятаю, це означає "найкращі люди свого часу". Далі про дружину Лота. Пам'ятаєте ж, сім'ю Лота ангели виводять з охопленого небесним вогнем Содома — міста безбожників. Ангели кажуть "не зупинятися, не обертатися". Однак дружина Лота не витримує, обертається на місто, де був її дім, і стає соляним стовпом. Я питав себе, чому ми не знаємо її імені. Так, Біблія не надто переймається жіночими персонажами, але це ж така відома історія! Можливо, коли ти озираєшся на минуле, то втрачаєш ім'я? Ти стаєш як сіль — результат випаровування морів і океанів, які були на місці теперішнього степу і теперішніх гір?
Сіль — це символ безіменного минулого, давнього-давнього. І ми можемо відчути тільки смак, який відрізняється у солі західній і солі східній, і то цю смакову різницю відчувають лише ті, хто одну з цих солей втратив.
Але хто ми без цього оглядання? Хто ми без знання про тіло Шульца, яке лежить за кілька десятків метрів від Дрогобицької площі Ринок. Без знання про Франка, Стефаника і того, що вони вчилися з Шульцем в одній школі, неподалік.
Тут — ось моя авторська самосуперечність — ця метафора про сіль перестає працювати, минуле має імена.
Колись у Косові, що теж виник навколо струмка, з якого текла солона вода, я зайшов у музей. У міста є історія, пов'язана з євреями. В часи Другої світової на Міській горі стратили 4500 місцевих євреїв. Але ще тут мав справи цадик Баал Шев Тов — засновник хасидизму. Я запитав тоді працівницю музею, що її найбільше вражає в історії євреїв міста і вона відповіла: "Що вони тут — були!".
…Добре. Що ж, і справді мені треба їхати з цього Дрогобича. Але не через Самбір, бо це довше. Я вже зовсім заплутався у тому, як трактувати метафору солі. Ще раз згадаю вірш Антонича про Ісуса, народженого десь тут неподалік. Але також згадую і про роман Шульца, про який він всім говорив і який зник у часи війни. Він мав називатися "Месія" і починався приблизно так: "Зранку розбудила мене мама зі словами: «Месія близько, люди бачили його в Самборі»".
То, може, Месія допоможе розібратися з цією метафорою солі? Хоча навряд чи. Може, коли я вже їхатиму звідси автобусом чи машиною, Месія буде їхати поряд. Коли я вийму з рюкзака якусь їжу, то захочу її посолити. І тут буде він — зі своєю сірниковою коробкою, яку йому дала мама. Він її розкриє, дозволить посолити їжу, а тоді скаже: "А тепер вгадай, сіль ця з якого міста?".
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
