Режисерка і сценаристка Марися Нікітюк та благодійний фонд "Голоси дітей" випустили вже другий мистецький проєкт — короткометражний фільм "Покоління" (Generation).
Фільм створювали у межах кінолабораторії, до якої долучилися підлітки. Стрічка розповідає історії українських підлітків, які проживають досвід війни.
Марися Нікітюк та учасниця кінолабораторії Софія Опанасенко розповіли про роботу над фільмом в етері програми "Культура на часі".
Суспільне Культура публікує текстову версію розмови.
У межах кінолабораторії, яка відбувалася влітку 2024 року, ви відзняли короткометражну стрічку "Покоління". Яка була мета і завдання лабораторії?
Марися Нікітюк: З фондом "Голоси дітей" ми вже другий рік проводимо майстерню зі сторителінгу. Я запропонувала їм цю ідею у 2022-му, вже весною 2023-го ми запустили перший курс. Там теж завершальним етапом був фільм ("Що ми втратили" — ред).
Цього разу ми провели п'ять місяців навчання онлайн, по завершенню була майстерня — фізична зустріч. Брали участь підлітки з різних куточків України, велика частина — переселенці. Також були діти, яких батьки вивезли за кордон. Торік брала участь дівчинка з окупації, пізніше вона виїхала.
Мета доволі проста. З одного боку, я розповідаю основи сценаристики та сторителінгу. Протягом курсу ми пишемо оповідання та сценарії — саме на них ухил. Паралельно відбувається терапевтична робота, оскільки ми пишемо історії зі свого життя. Воно складне, особливо у підлітків, яким і так несолодко через гормони, плюс обтяжливі обставини, з якими складно справитися. Мені здалося, що така методологія може допомогти. Одночасно можеш професію попробувати, зрозуміти, чи хочеш туди рухатися та допомогти собі психологічно.
На всіх заняттях й онлайн, й офлайн, є психолог. Якщо збирати підлітків разом, що з ними робити? Ми ж не табір, щоб просто ходити по горах. Водночас можна ходити по горах і намагатися зняти кіно — гібридний формат.
Це ігрове кіно, але ми шукаємо його документально. Вони самі персонажі себе. Можливо, в підсумку не вийде кіно. Завданням є побачити, як знімається кіно, провести час разом, провести пригоду. Оскільки зйомка кіно так і називається: психологія пригоди, коли у процесі виходиш із травматичного та неприємного стану. Нам щастить уже другий рік мати цей результат у формі короткометражного фільму.
Софіє, питання до тебе. До участі в кінолабораторії якою була твоя зацікавленість сферою кіно?
Софія Опанасенко: Ще до курсу мене цікавило письмо та акторство. Я обирала між журналістикою та акторством. І це (курс — ред.) якраз писати і грати. Це поєднання мені дуже допомогло вирішити, ким же я хочу бути.
А розкажи більше свою залученість. Про що ти писала? Чи складно тобі було писати в межах курсу, наприклад рефлексувати всі події?
Софія Опанасенко: У межах курсу іноді було важко зібратися писати чи придумати тему. Бо потрібно не два рядки написати — потрібно розказати історію, наповнити її. Іноді це складно, іноді не вистачало часу, іноді було просто лінь. Але все ж таки знаходили сили й писали.
Які етапи курсу для тебе були найважчими? А що давалося найлегше?
Софія Опанасенко: Найтяжче давались зустрічі, де ми слухали та обговорювали. Тяжко було, коли вже було очікування нового року. Загалом тяжко було знайомитися онлайн. Ти не знаєш цих людей, деяких узагалі не бачила. А найлегший етап — це вже коли ми зустрілися фізично. Це був фонтан емоцій.
Марисю, на вашу думку, як такі терапевтичні методи роботи сприяють відновленню?
Марися Нікітюк: Кіно — потужний інструмент терапії. Я даю ази сценаристики і ми розмовляємо. Ми дивилися фільми й обговорювали їх. На прикладах можна показувати, що і як працює, як створюється персонаж. Тобто це невеликий лекторій разом із постійним обговоренням стану, пошуку історії, того, що тобі найважливіше.
Я переконана, що люди пишуть найкращі фільми, найкращі книжки, коли їх це гребе, коли їм це потрібно. Зараз нас гребе з усіх боків. Для творчості це плідна історія, оскільки сама творчість є засобом підтримки та захисту психіки. Коли ти пишеш, то сублімуєш, відсторонюєшся від досвіду. Травматичний досвід розглядаєш не лише в режимі психотерапії (усім зараз потрібні психотерапевти, в цьому переконана). Тобто це не просто психотерапевтично, бо ти знаєш, що тут з тобою щось не так, і ти це лікуєш. А ти свій досвід розглядаєш із позиції коштовностей: вишукуєш найважливіше, те, що найбільш хвилює. Потім цей досвід не переживаєш у режимі травми, а розглядаєш, як цей досвід описати та перетворити на твір. У такому випадку ти цей досвід проходиш, дистанціюєшся і він перестає бути нав'язливим болем.
До того ж ти отримуєш результат, готовий продукт. Додатково отримуєш дофамін від обговорення в групі або від можливості поставити щось у театрі чи зняти.
Підлітки пишуть по себе, про свої історії. Вони носії інформації. Вони переживають війну, як переживає Софія. Але я її так не переживаю. Я можу взяти інтерв'ю в Софії про її досвід та працювати з цим. Однак вони, як носії інформації, можуть використати свій досвід для входу в різні професії: музичну, поетичну, громадську.
Софіє, тобі вдалося повністю з курсом прожити всі свої емоції, досвіди, які були раніше?
Софія Опанасенко: Повністю, мабуть, ні. Але велику частину — так.
Чи знайшла ти для себе друзів і, можливо, досі підтримуєш з ними зв'язок?
Софія Опанасенко: Я знайшла для себе дуже класну подругу, Божену. Є сценка у фільмі, де ми разом із нею. Я дуже рада, що я з нею познайомилась, і ми досі спілкуємось.
Можливо, ви з Боженою плануєте продовжувати спільні проєкти, можливо, якісь блоги для соціальних мереж?
Софія Опанасенко: Наразі в нас немає такої можливості, тому що ми одинадцятикласниці й поглинуті в підготовку (до вступу — ред.). Вона планує вступати на режисуру, а я на акторство. Тому, можливо, ми ще з нею перетнемось в універі.
Розкажи про це детальніше. Ти казала, що довго вагалася — журналістика чи акторська майстерність. Ти обрала саме акторство в Карпенка-Карого. Як цьому саме посприяв курс?
Софія Опанасенко: Я відчула на собі акторство. Камера, звук. Я настільки була наповнена енергією, коли відбувалися зйомки. І відчула, що хочу далі цим займатися. Це дійсно мене наповнює на всі сто відсотків. Як кажуть, є метелики в животі від цієї роботи.
Марися Нікітюк: Одна з ідей, чому ми хотіли фізичну зустріч, — зняти кіно. З професійним режисером (це я), професійним оператором, з кінокамерою, професійним звукорежисером та режисером монтажу.
Готувалися ми чотири-п'ять днів, а знімали — два дні. Важливо було показати, як по-чесному знімається кіно. Як зазвичай, був шалений графік: всі бігають, всі репетирують. Була можливість стежити та ставити питання режисеру, звукорежисеру, оператору.
Потім була можливість долучитися до чорнового монтажу.
26 лютого відбулася прем'єра стрічки. Софіє, чи задоволена ти результатом?
Софія Опанасенко: Задоволена. Я приблизно розуміла, що буде, бо бачила, як знімалося. Але коли побачила готовий результат — я плакала від того, наскільки поринула в цей фільм. Я цілком задоволена, що нам вийшло вкласти правильний сенс. І цей сенс читається.
То коли вже можна буде переглянути стрічку? І де?
Марися Нікітюк: У нас є домовленості, що в червні вона має вийти у кінотеатрі. У нас уже був закритий показ для підлітків. Потім думаю, що фільм буде доступний в інтернеті, на YouTube-каналі "Голоси дітей" і, можливо, на інших платформах. Ми над цим працюємо.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
