Що загадкового в усмішці Мони Лізи та у чому проявляється бунтівний характер Ван Гога на його автопортреті — кожна картина ховає особливий, часто таємничий, зміст.
Суспільне Культура зібрало п'ять найбільш впізнаваних портретів і розповідає, як ці твори відображають важливі історичні та культурні контексти.
"Мона Ліза", Леонардо да Вінчі
Таємнича усмішка невдомої, виконана з такою майсстерністю, зробила цю картину предметом постійних досліджень та суперечок.
Картину створив Леонардо да Вінчі приблизно між 1503 та 1519 роками олійними фарбами на панелі з тополі, коли художник жив у Флоренції.
На картині зображено портрет жінки на фоні віддаленого ландшафту. Однак цей простий опис стандартної композиції мало передає досягнення Леонардо да Вінчі. Модель розташована у напівповернутому положені (на три чверті), при якому вона майже повністю звернена до глядацтва. Це порушує традиційне на той час зображення людей у профіль чи анфас. Така зміна швидко стала стандартом для всіх портретів, ця тенденція зберігалась аж до XXI століття.
Обличчя жінки має м'яку скульптурну форму. Воно демонструє майстерне використання техніки сфуматотонкі переходи світла й тіні та свідчить те, що ходужник добре розумівся на анатомії.
Крім того, вигини волосся та одягу моделі знаходять своє відображення у формах долин і річок на фоні. Гармонія, яку створено в картині — особливо в ледь помітній усмішці моделі — відображає ідею Леонардо про космічний зв'язок між людством і природою.
Леонардо да Вінчі почав працювати над картиною близько 1503 року, і вона залишалася в його майстерні до його смерті у 1519 році. Митець, імовірно, повертався до картини час від часу, додаючи декілька нашарувань олійних фарб.
Маленькі тріщини у фарбі, які називають кракелюром, з'являються по всій картині. Найбільш виразні з них можна помітити на зображенні рук — де тонші слої фарб. Це може свідчити про більш пізній період творчості художника.
Після смерті Леонардо французький король Франциск I, при дворі якого художник провів останні роки життя, придбав картину, і вона стала частиною монаршої колекції.
Протягом століть портрет зберігався в палацах Франції, поки в період Французької революції (1787–1799) не було проголошено, що королівське зібрання мистецтва належить народу. Після цього картина певний час висіла в спальні Наполеона, а в кінці XVIII століття була перевезена до Лувру.
"Автопортрет із терновим намистом та колібрі", Фріда Кало
Автопортрет мексиканської художниці Фріди Кало створений у 1940 році. Картину написано після розлучення художниці з Дієго Ріверою та завершення її роману з фотографом Ніколасом Мураєм.
В автопортреті Кало зображена в анфас, з поглядом, спрямованим на глядачів. На її шиї висить кольє з шипів, що стискає горло, символізуючи біль і страждання, які вона переживала через нещасливі романтичні стосунки.
На картині також можна побачити мертвого колібрі, який висить як підвіска на її шиї, що є символом везіння в любові в мексиканському фольклорі. Існує також інша інтерпретація, згідно з якою колібрі є символом ацтекського бога війни Віцілопочтлі.
В оточенні Кало — кілька тварин і комах.
- Червона мавпа, подарована їй Ріверою, сидить за її правим плечем, граючись із кольє.
- На фоні також зображені дві бабки, що літають у повітрі над головою художниці, а на волоссі сидять два метелика.
- Чорна кішка з зелено-блакитними очима зображена на лівому плечі Фріди.
Ці символи можуть мати різні трактування: мавпа часто асоціюється з Ріверою, проте іноді ця тварина може символізувати диявола. Чорна кішка часто асоціюється з поганою удачею і смертю. Проте на картині вона зображена у захисній позиції, що може свідчити про певну беззахисність Кало у цей момент її життя.
Така контрастність між природним ландшафтом, що символізує родючість, і моторошними зображеннями на передньому плані, створює глибокий психологічний ефект.
Кольє з шипів може також бути відсиланням до тернового вінця Христа, символізуючи Кало як мученицю, яка переживає біль через невдалі стосунки. Водночас метелики і бабки можуть уособлювати її відродження після страждань.
Картину придбав Мурай відразу після того, як вона була завершена, і наразі робота зберігається в колекції Мурая в Центрі Гаррі Ренсома при Техаському університеті в Остіні.
"Автопортрет" або "Художник", Казимир Малевич
Одна з останніх робіт Казимира Малевича — польсько-українського художника, створена за два роки до його смерті. Вона зберігається в колекції Державного Російського музею в Санкт-Петербурзі. Полотно написано олійними фарбами на полотні, а його розміри становлять 73 × 66 см.
У правому нижньому куті картини помітна монограма з маленького чорного квадрата, що слугував "особистою печаткою" Малевича і часто використовувався для підпису його пізніх робіт. На зворотному боці картини є напис "К. Маlewicz".
Малевич зобразив себе в одязі венеційського дожа (титул голови держави в італійських морських республіках — Венеційській, Генуезькій і Амальфійській), що, на його думку, символізує гармонію геометричних форм і поєднання білих, чорних, червоних та зелених кольорів.
Постать художника займає центральне місце на полотні, позбавленому зайвих деталей, а фон виконаний у супрематичній стилістиці. Малевич представлений у погрудному портреті з головою, трохи повернутою вліво, та з переданням портретної схожості.
Він одягнений у червоний берет, сорочку з червоними та білими елементами, камзол із чорним верхом і рукавами в червону смужку.
Праву руку художник підняв у патетичному жесті, ніби утримуючи в долоні невидимий "Чорний квадрат". Цим жестом він ніби посилає послання майбутнім поколінням, відкриваючи ключ до розуміння супрематизму як справжньої реальності, позбавленої предметності.
Картина базується на іконографічному архетипі Одигітрії, традиційного зображення Діви Марії, яка правою рукою вказує на свого сина, символічно показуючи шлях.
Малевич у цьому автопортреті замінює християнський символ на свій знаменитий "Чорний квадрат", тим самим вказуючи шлях до безпредметного мистецтва. Положення руки художника, де великий палець утворює прямий кут із долонею, нагадує контури квадрата, що ще більше підкреслює його символічний посил.
Цей жест можна трактувати як заклик рушати новим шляхом у мистецтві, звільненому від матеріальних форм і зосередженому на духовній сутності.
Історик мистецтва Жан-Клод Маркаде вважає, що в автопортреті Казимира Малевича відсутня футуристична іронія, яка була характерною для митця. Він звертає увагу на те, що Малевич, як і багато художників того часу, використовував іконографічні структури, зокрема образи з ікони або слов'янського народного мистецтва, як основу для своїх полотен.
Це, на думку Маркаде, відрізняє підхід художників авангарду від їхніх західноєвропейських колег, які в той час інтегрували у свій сезанізм елементи примітивістського мистецтва, зокрема полінезійського чи африканського.
Деякі мистецтвознавці порівнюють "Автопортрет" Малевича з автопортретом Альбрехта Дюрера, вважаючи, що Малевич, відтворивши ефект фрескового живопису, прагнув поставити себе в один ряд із майстрами епохи Відродження.
У 1930-х роках Малевич використовував термін "надприродність" для опису своїх портретів, намагаючись поєднати супрематизм із натуралістичною базовою структурою.
Під тиском радянського режиму, що вимагав усе більш "реалістичної" культури, художник адаптував свої ідеї до нових умов.
"Козак Мамай", автор невідомий
Це традиційна народна картина із зображенням козака-бандуриста, яка стала одним із найпоширеніших фольклорних сюжетів в Україні.
Картина створена у характерній іконографічній композиції: у центрі в статичній позі зображено козака, який сидить зі схрещеними ногами та грає на бандурі. Ця поза, на думку дослідників, має східне походження та перегукується зі зразками мистецтва часів скіфів чи навіть індоарійської прадавньої культури.
Образ "Козака Мамая" тісно пов'язаний із поняттям ідилії: він уособлює повноту буття, внутрішню гармонію та творчу свободу, здобуту завдяки особистій незалежності.
Картини на цю тематику отримали особливу популярність у XVII—XIX століттях, особливо на Лівобережжі: Полтавщині, Чернігівщині та Харківщині. Їх малювали на полотнах, дверях, стінах хат, кахлях, скринях та іншому побутовому начинні.
Козака часто зображували в оточенні сакральних для українців символів:
- кобза — символ національних традицій і співочої душі;
- кінь — уособлення війни, хоробрості та некерованого гніву;
- дуб — знак могутності й генетичної чистоти роду;
- спис, штоф і чарка — атрибути, що нагадували про скороминущість життя та постійну загрозу смерті в бою.
Хоча "Козак Мамай" є центральним образом народного малярства, сама назва має східне походження.
Дослідники, такі як Д. Щербаківський, П. Білецький і С. Бушак, припускають, що слово "мамай" вживалося як синонім до слів "козак", "гайдамака" чи "розбишака".
Найімовірніше, образ козака отримав своє ім'я від відомого історичного персонажа — беклярібека Мамая, чиї нащадки відіграли важливу роль у становленні козацтва.
Композиція картини залишалася незмінною століттями, хоча з часом вона почала доповнюватися новими сюжетами. У XVIII столітті, під впливом гайдамацького руху, з'являються варіанти "Мамая" з мотивами розправи над ворогами або сцени суду, який вершить козак.
Найбільші колекції цих картин зберігаються в Національному художньому музеї України, Дніпропетровському історичному музеї імені Дмитра Яворницького та Музеї Івана Гончара.
"Автопортрет із відрізаним вухом та люлькою", Вінсент ван Гог
Цю картину, виконану олійним фарбами на полотні, нідерландський художник Вінсент ван Гог створив у січні 1889 року в Арлі. Полотно належало родині Ніархосів і у 2019 році було виставлене у фонді Луї Вітона, що належить Бернару Арно.
23 грудня 1888 року в ательє в Арлі Ван Гог намагався поранити Поля Гогена, а потім відрізав собі ліве вухо лезом для гоління. Оговтавшись, художник створив автопортрет, де зображено пов'язку для вуха.
Для Гогена цей черговий напад божевілля став остаточним знаком завершення їхньої співпраці в "Південному ательє", яке вони разом заснували в Арлі.
Головною частиною картини є зображення самого Ван Гога. Його обличчя показано у три чверті, голова нахилена праворуч (через використання дзеркала сторони інверсовані). Художник одягнений у товсту куртку, стару шапку й має пов'язку, яка охоплює обличчя. Він тримає трубку, з якої видніється дим.
Ван Гог використав гармонію близьких за тоном кольорів: на полотні поєднано фіолетовий і синій, червоний і помаранчевий, що створює спокійне та цілісне враження. Водночас ці гармонії аналогічних кольорів контрастують із гармоніями додаткових кольорів, таких як зелений і червоний, синій і помаранчевий, фіолетовий і жовтий.
Наприклад, червоний колір межує з помаранчевим і зеленим, синій близький до фіолетового й помаранчевого, а фіолетовий — до синього та жовтого. Трубка на картині має коричневий відтінок, який є єдиним відходом від основної палітри.
Підтримайте збір Суспільного Мовлення разом із Фондом "Повернись живим" для батальйону безпілотних авіаційних систем 14 Окремої механізованої бригади ЗСУ.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
