У Києві 9–12 грудня відбудеться фестиваль "Дні есеїстики". Цього року в межах фестивалю та Премії імені Юрія Шевельова презентують книжку "Спіймати невловиме. Путівник світом есеїстики", що вийде у видавництві "Дух і Літера" всерії "Бібліотека Українського ПЕН" і серії Києво-Могилянської бізнес-школи "Ще".
Подія відбудеться 16 грудня, реєстрація на презентацію книжки доступна за посиланням.
У межах партнерства Суспільне Культура публікує есей Василя Махна, що увійшов до видання "Спіймати невловиме. Путівник світом есеїстики".
Якщо сказати, що есей — це абсолютна свобода вислову, то, мабуть, інші літературні жанри повинні були б образитися, або ж засумніватися у моїй заяві. А хіба поезія — не свобода, чи проза?
Це іноземне слово, що увійшло в лексикон нашої літератури не аж так давно, приблизно років тридцять тому, й донині не має зовсім точного визначення і застосування. Його плутають із документалістикою, біографістикою, ба навіть зі щоденниковими записами.
Це плутання й перевтікання певних ознак есею до інших жанрів свідчить, принаймні для мене, що есей здатен вживатися з усім. Він усеїдний і пристосуванець.
З цього виникає проблема з есеїстикою й певна недовіра, чи краще сказати — сумнів щодо її класичних жанрових ознак.
Для мене існує винятково письменницький есей, бо про журналістський говорити безпідставно, про науковий чи мистецький якось не випадає. Зрештою, в епоху змішування жанрів, а то й розмивання усталених їхніх обрисів, під есей можна підігнати будь-що й провістити світові: "Ось справжній есей! Читайте!".
Чим я можу поділитися з читачем? Винятково своїм досвідом.
Приблизно у другій половині 90-х мені захотілося написати низку прозових текстів про поезію та поетів. Передовсім поміркувати про буття і час, які застигають у поетичній формі й кристалізуються, як принесений у вулик нектар, — тобто про густину міркувань та емоцій. Тоді написалося кілька коротких текстів, і я зрозумів, що есеїстика — це інший спосіб письма, аніж вірші.
Що тут було розуміти? Есеїстика вимагала затратності — часу й матеріалу. Потім інші письменницькі досвіди — Віслави Шимборської чи Збіґнєва Герберта, згодом Маріо Варґаса Льйоси, В.С. Найпола та багатьох інших письменників — тільки підтвердили мій здогад, що, пишучи про все, можна скотитися до банальності.
Зрештою, політичні та суспільні події, з приводу яких часто виповідаються письменники, нерідко започатковують запальні дискусії. До прикладу, тексти Арундаті Рой про Кашмір чи Орхана Памука про курдів.
Політичний есей письменника — це завжди небезпека чогось не зрозуміти, або в чомусь передати куті меду. Часто це закінчується прямою загрозою життю.
Тому спершу моїм об'єктом була культура. "Ого-го!" — скажете. "Ну так", — відповім. Мене притягувало місце за Нью-Йоркською публічною бібліотекою, відомий Браянт-парк. Приходячи туди, я помічав, як протікають американські будні.
Особливого нічого не відбувалося: продавці торгували вуличною їжею, відвідувачі сиділи на металевих кріслах або проходжалися доріжками, охоронці — пильнували, безхатьки — нипали по смітниках. Гуділа П’ята авеню нестримними потоками авт. І ось посеред цього кам'яного міського мурашника — така оаза умиротворення та співіснування природи з людьми.
"А що з культурою?" — нагадаєте мені.
Ну, за культуру там відповідає й зберігає її величезна будівля бібліотеки, в якій мармурові сходи, обшиті деревом читальні зали і сотні бібліотекарів. Парк і бібліотека сусідять і, як добрі сусіди, допомагають одне одному утримати відповідний баланс поміж урбаністикою та культурою.
У парку вирує життя в усіх його різноманітних проявах, а в бібліотеці — стримана тиша. Вперше я туди потрапив після 11 вересня 2001 року, тобто коли охоронці вже перевіряли, що ти приносиш у торбі й що виносиш.
Унаслідок моїх дружніх стосунків із парком і бібліотекою мені захотілося написати про свої перші американські враження від повноти життя і культури — можливо, краще сказати "перенасичення ними". Так ось з'явився "Парк культури і відпочинку імені Ґертруди Стайн".
Я переконався, що есеїстика — це неспинний процес відкриття. Таке враження, що з кімнати, з якої маєш намір вийти, перед тобою тисячі дверей, і ти переходиш з одного виміру в інший, перебуваючи щораз в іншому просторі, наповненому лише йому притаманними звуками і запахами.
Згодом, а промине з добрих десять років, об'їздивши пів світу по літературних фестивалях, я надовго повернуся у свій Чортків та його околиці.
"Ностальгія", — скажете.
"Ні, — відповім, — радше звірення, як в аптеці на шальках терезів, рідних і чужих просторів та їхнього специфічного наповнення".
До того ж теперішнє моє місце замешкання може зверхньо дивитися на будь-яку точку тільки на підставі своєї потуги. Місце замешкання може, а я — ні. Тому що включилася така важлива складова людського існування і письменницького сприйняття світу, як пам'ять. І пам'ять не тільки моя, індивідуальна, яку з рахунку ніяк не скинеш, а пам'ять, почерпнута з оповідей старшого покоління, давніх видань та періодики, старих мап і збережених у дідовій хаті предметів побуту, за якими також цілі родинні перекази.
Цикл довгих за обсягом есеїв про міста, який завершився "Курми, що не літають", склали своєрідне п'ятикнижжя подорожі в минуле. Доводилося кожне місто обживати знову. Кожну згадану історію та переказ переписувати з урахуванням теперішнього досвіду, а всі деталі — перевіряти на власному відчутті, бо так уже позатиралися і потьмяніли, що лише слова здатні були оживити їх та наповнити новим змістом.
Власне, есеї такого типу й покликані народити знову твій, знаний лише тобі простір, з яким ти носишся ціле життя як з писаною торбою — в своїй уяві.
Цей процес народження супроводжується двома підступними особливостями: перша — не впасти у зайву сентиментальність, і друга — зрозуміти, що будь-який твій есей про все це — міфологія.
Пишучи, ти міфологізуєш, перебільшуєш чи применшуєш, та нестримно наближаєш до читача — через особливу оптику свободи в письмі — історію, побут, родинні спомини, проблиски твоїх дитячих уявлень. А хто він, той читач — тобі не знати, бо він завжди невидимий. Чи з есеїв може вирости оповідання? Може. А роман? Чому ні? Принаймні намагання створити каркас оповіді в "Кури не літають" підштовхнуло мене до задуму "Вічного календаря". Трансформація відбулася колосальна, але коріння її там, у тих "Курях".
За три місяці до нападу Хамасу на Ізраїль мені випало проїхатися цією країною з читанням своїх творів. Базовими містами були Тель-Авів і Єрусалим.
У Тель-Авіві мешкав у рекреаційній зоні перед пляжами, куди щоранку та під вечір учащав. У Єрусалимі — на вулиці Яффській, зовсім неподалік від Старого міста. На Святій землі почуваєшся по-особливому. Вперше ці відчуття я описав в есеї "Цвіркуни і горлиці", опублікованому в 2015 році. Найперше, що вражає — це каміння. Каміння Західної стіни, каміння, з якого зведено будинки, каміння навколишніх пагорбів.
Друге — це відчуття ваготи слів. Складається враження, що навіть пряне повітря зіткане зі слів. Однак не впадаймо також у наївну залежність, що на Святій землі нині живуть лише святі люди, і якщо ви зустрінете хасида з книжкою молитов під пахвою, то це новітній пророк. Хай там як, моя есеїстична одіссея по землі, просякнутій словами й потом та политій кров'ю, передбачала особливу структуру письма. Я хотів поєднати минуле і сучасне в один потік відчуттів.
Пам'ятаю, як у долішній частині Хайфи, де почасти збережено забудову османського періоду, просто на вулиці — так як у нас росте яблуня чи грушка — я зустрів дерево граната. На гілках висіло з десяток плодів із характерними зазубринами на кінці. Власне, від цього ще недостиглого гранату і рядка вірша Хана-Абу-Хана про діалог копит із травою я розпочав, сидячи на веранді єрусалимського готелю, свій есей. Я переконаний, що приміряння нових просторів для кожного есеїста, тобто адепта вільного письма та вислову, необхідне як ковток свіжого повітря.
Як писати есей? Не знаю, чи багато з тих порад, що Райнер Марія Рільке подав у "Листах молодому поетові" або Маріо Варґас Льйоса в "Листах до молодого романіста", зробили з когось поета чи прозаїка.
Можна над цим усім розмірковувати, однак, на мій погляд, ці поради обох письменників свідчать про те, що обидвом закортіло знову пережити й переосмислити свої письменницькі здобутки і втрати, помилки і знахідки. Ці монологи не тільки про поводження зі словом, вони — про взагалі стосунок до світу, про предмет писання, про небезпеки, які підстерігають молодих авторів. Нині взагалі нікого не здивуєш такими школами, класами чи курсами, які рекламують себе з усіх можливих інформаційних джерел.
Спритні ділки від літератури на цьому заробляють, хоча письменник, як і будь-хто інший із творчих професій, твориться на самоті — віч-на-віч із папером чи перед білим екраном комп'ютера, зі своїм, хай яким, життєвим скарбом чи сяким-таким умінням укладати слова.
У письменника існує одна коханка — пані Мова, яка його мучить усе життя. Отож, коли збагнути ці прості істини, то писання есеїв зі своїми темами та стилем викладу прийде поступово, але немає гарантії, що свобода вислову буде першою і єдиною передумовою.
Чому письменницьку есеїстику можна вважати еталоном? Чи немає тут перебільшення, бажання виправдати ремесло і його значущість — ще й за посередництвом есею? Певна річ, коли розмова ведеться про письмо чи письменників, то йдеться про бажання розтлумачити широкому загалу природу творчості, беручи до прикладу все, що з цим пов'язано.
Інша справа, коли суспільні процеси викликають бажання висловитися й про них. Ви запитаєте: невже мало в нас політологів чи різного роду блоґерів? Так-от, уся справа й криється у тому, що їхня позиція, оцінки та висновки часто тимчасові, а в письменника — хочу в це вірити — глибші.
Нещодавно в одній із книжкових крамниць натрапив на велику за обсягом книжку розмов Денніс О'Дрісколл із Шеймасом Гіні. Книжка називається Stepping Stones.
Розмови починаються про родинне походження й дитинство ірландського поета, а закінчуються розпитуванням про пережитий серцевий напад 2006 року та поетовими з цього приводу розмислами про смерть.
Читаючи ці розповіді, пересипані автобіографічними деталями, сотнями імен світової культури, десятками міст, міркуваннями про власні книжки тощо, я піймав себе на думці, що ці розмови, якби подати їх суцільним текстом, без запитань, витворять довгий есей.
Чимало сторінок присвячено ірландській історії та протистоянню католиків із протестантами, реакції Гіні на події 1970-х років, коли терористичні акти на белфастських вулицях траплялися чи не щодень. Біографія, походження, поезія та суспільні події, що творять заворожливий текст, пов`язані з одним конкретним життям — життям поета. Мабуть, життя письменника — це передовсім його будівельний матеріал.
Вільна манера вислову і суб’єктивізм завжди наражають есеїста на певний експеримент, а читача — на потребу адекватного розуміння такого типу тексту.
Якщо описи, аргументи, роздуми, діалоги, цитування укладено в плинну і більш-менш логічну розповідь, то прочитування закладених ідей письменником — гарантовано. Щоправда, з однією умовою: густина думки повинна бути в'язкою, як цьогорічний мед.
Усе, як бачите, дуже просто.
Підтримайте збір Суспільного Мовлення разом із Фондом "Повернись живим" для батальйону безпілотних авіаційних систем 14 Окремої механізованої бригади ЗСУ.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
