У Києві 9–12 грудня відбудеться фестиваль "Дні есеїстики". Цього року в межах фестивалю та Премії імені Юрія Шевельова буде презентована книжка "Спіймати невловиме. Путівник світом есеїстики", що вийде у видавництві "Дух і Літера" всерії "Бібліотека Українського ПЕН" і серії Києво-Могилянської бізнес-школи "Ще". Подія відбудеться 16 грудня, реєстрація на презентацію книжки доступна за посиланням.
У межах партнерства Суспільне Культура публікує передмову "Хто і як говорить" виконавчої директорки PEN Ukraine та ініціаторки фестивалю "Дні есеїстики" Тетяни Терен.
Літнього вечора 2022 року ми з колегами — українськими та іноземними письменниками, філософами і журналістами — зібралися в Харкові у Квартирі-резиденції Юрія Шевельова в будинку "Саламандра", що виходить на дві центральні харківські вулиці, Сумську і Римарську.
Вікна були зашторені за правилами світломаскування, ми ділилися враженнями від волонтерської поїздки Харківщиною, звучали вірші, клавішні й гітара.
Вийшовши вже після комендантської години на Римарську, я вперше після багатьох років життя в місті побачила над собою зоряне небо — ніколи до того я не була в нічному Харкові без вуличного освітлення. Тут, між будинками, де жили Шевельов і Хвильовий, я думала про пронизливе перетікання й переплітання часів і відчувала, ніби Юрій Володимирович нас підбадьорює (і якщо не згори, то бодай із настінного графіті з написом "Ваш дєдушка, Ю. Ш.").
У прискорений воєнний час події в недавньому минулому можуть здаватися неможливими й абсурдними — так разюче за останнє десятиріччя змінилися в Україні культурний, соціальний і політичний контексти.
Нині вже складно повірити, що у вересні 2013 року працівники харківських комунальних служб розбили сокирою меморіальну дошку Юрію Шевельову, виготовлену за ескізом Валєра Бондаря і встановлену на "Саламандрі". Ще складніше уявити такі дії, підтримані й заохочувані тодішньою міською владою, сьогодні, коли так багато будинків і на Сумській, і на Римарській пошкоджені росіянами й дивляться на нас забитими фанерою вікнами.
У переліку подій, які передували Революції Гідності й невідворотно наближали суспільні протести, завжди згадують і непримиренну боротьбу харківських очільників із пам'яттю про Юрія Шевельова — мовознавця, історика української літератури, есеїста зі світовим ім'ям. Те невігластво, підживлене ще радянською пропагандою, як і тодішні харківські можновладці, вже в минулому, але їхні рішення спонукали українську культурну спільноту об'єднати й активізувати свої зусилля.
Незабаром після знищення меморіальної дошки професорка Варшавського університету та Національного університету "Києво-Могилянська академія" Оля Гнатюк як несиметричну відповідь на символічне насильство запропонувала заснувати Премію імені Юрія Шевельова за найкращу українську книжку есеїстики.
Ідею підтримали PEN Ukraine, Києво-Могилянська бізнес-школа, видавництво "Дух і Літера", Центр юдаїки та Український науковий інститут Гарвардського університету. І вже в грудні 2013 року, в день народження Юрія Шевельова, у Києві, в серці якого протестувальники з усіх куточків України захищали барикади і грілися біля вогнищ, відбулася перша церемонія премії. Згодом, 2021 року, в будинку "Саламандра" стараннями видавця Олександра Савчука, письменника Сергія Жадана, команди Харківського літературного музею та родини Набок відкрилася Квартира-резиденція Юрія Шевельова.
Наступного року на кошти небайдужих харківців було відновлено й меморіальну дошку.
Засновуючи Премію імені Юрія Шевельова, її творці мали на меті нагадувати про внесок видатного славіста в українську науку та культуру, а водночас — розвивати й підсилювати жанр есею. І якщо з першим завданням творці премії розуміли, як працювати, то з другим вони від початку зіткнулися зі складнощами.
У роки незалежності в Україні вийшло чимало важливих збірок есеїв (Миколи Рябчука, Юрія Андруховича, Оксани Забужко, Костянтина Москальця, Тараса Прохаська та багатьох інших), а все ж видавці й далі неохоче бралися за цей некомерційний жанр: у перші роки премії на конкурс надходило не більш як десяток зголошень.
Та саме́ існування відзнаки робило свою справу — і з кожним роком в Україні з'являлося все більше есеїстичних видань, а згодом номінація "Есеїстика" виникла в межах інших літературних премій.
Однак робота капітули залишалася непростою, адже щороку — поруч зі справді есеїстичними виданнями — на конкурс подають книжки, які до есеїстики ніяк не належать: оповідання, щоденники, репортажі, інтерв'ю, портретні нариси, наукові монографії, актуальні журналістські колонки і навіть збірки афоризмів чи дописів у соціальних мережах.
Утомившись знову й знову відсіювати подані видання, що не відповідають жанровим і технічним критеріям, ми вирішили створити майданчик, де б есеїсти, письменники, журналісти, літературознавці, митці говорили про цей ефемерний і невловимий жанр. Так 2018 року виник фестиваль "Дні есеїстики", який звідтоді щороку відбувається у Києво-Могилянській бізнес-школі напередодні вручення Премії імені Юрія Шевельова.
Про що нам йшлося, коли поставав фестиваль? Ми хотіли збільшити увагу до видань, які номінувалися на премію. Говорити про Юрія Шевельова як одного із творців української модерної есеїстики.
Наближатися до історії української есеїстики, яку поки що ніхто не написав. Дивитися на есей та есеїстичне письмо крізь різні оптики — письменницьку, філософську, мистецьку, журналістську, управлінську.
Вписувати українську есеїстику в світовий контекст. Зрештою, ділитися практичними порадами з тими, хто хоче навчитися писати есеї, в межах найпопулярнішої частини нашого фестивалю — серії авторських лекцій.
Після п'яти фестивальних програм, що охоплювали лекції, дискусії, публічні інтерв'ю, презентації та вечори пам'яті, ми усвідомили, який важливий матеріал про значення, жанрові особливості й історію есеїстики в нас накопичився, — і вирішили видати його книжкою (цілком можливо, першою в окремій серії фестивалю).
Упорядниця видання Орися Грудка розділила книжку на чотири частини. В першій запрошені нами автори міркують про те, чим є (і не є) есей. У другій — розповідають про Юрія Шевельова та інших знаних українських та іноземних есеїстів (сподіваємося, що ці матеріали колись стануть поштовхом для когось із науковців, хто візьметься за дослідження історії української есеїстики). Конспекти всіх авторських лекцій про те, як писати есей, ми зібрали в однойменному розділі.
Завершують книжку думки наших авторів про різні грані есеїстики, яка може бути частиною літератури, журналістики, науки, філософії, мистецтвознавства, фотографії.
Більшість текстів, уміщених у книжці, є відредагованими і часом доповненими текстовими версіями фестивальних подій (біля них ви знайдете QR-коди, які ведуть на відеозаписи заходів). Водночас кілька текстів ми дозамовили спеціально для цієї книжки, щоб розширити коло думок, які в ній звучать, і врахувати бачення важливих авторів, які безперечно стануть майбутніми лекторами і спікерами на нашому фестивалі.
Ми свідомо називаємо цю книжку путівником, а не посібником, бо вона в жодному разі не є дидактичною і всеохопною. Відвідавши всі події в рамках фестивалю і нині прочитавши в цій книжці частину текстових версій лекцій і дискусій, я усвідомила, що в кожного автора, якого ми запрошували до розмови, власне визначення того, чим є есей.
На сторінках цієї книжки Оля Гнатюк говорить про те, що цей жанр завжди "передбачає абсолютну інтелектуальну свободу".
Володимир Єрмоленко наголошує, що в есеї автор має не лише "давати карту території, а розповідати історії".
Андрій Любка підкреслює, що "в есеїстиці надзвичайно важливим є процес пошуку і розвитку думки". Його підтримує Андрій Бондар: "Нічого не важить в есеї більше, ніж авторський погляд і особистість, думка і пристрасть".
Євгеній Стасіневич і Тетяна Огаркова передовсім виокремлюють в есеї стиль мислення і письма. Бо в хорошому есеї, додає Василь Махно, "густина думки повинна бути в'язкою, як цьогорічний мед".
Мартін Поллак акцентує на незавершеності, фрагментарності есею, який завжди є відкритою формою: "Просто є місце, де треба поставити крапку".
Чи допоможуть нам ці думки раз і назавжди означити, що таке есей? Одразу вас запевню, що ні. Часом вам буде здаватися, що в окремих текстах у цій книжці автори сперечаються одне з одним (бо хтось, наприклад, не зараховує есеїстику до публіцистики і навіть наголошує, що це жанр винятково літературний, натомість інші автори пояснюють, що есеїстикою можуть бути й колонки в медіа).
Зрештою, не лише визначення цього жанру, але й самі есеї в кожного автора завжди різні, — бо, як і, приміром, у поезії, в цьому жанрі важить не лише те, як це зроблено, а насамперед — хто говорить.
Невипадково ми завершуємо цю книжку думками письменника і нині військового Богдана Коломійчука про те, як писати есеї про війну та під час війни. Ніхто з нас не передбачить, коли закінчиться війна і коли ми будемо від неї на достатній дистанції, щоб уплітати пережитий досвід у художню форму.
Нині триває час документальних жанрів, серед яких важливе місце посідає й есеїстика, адже вона, як пише Богдан Коломійчук, є "способом вираження всієї концентрації або есенції відчуттів, які автор переживає в стислий, обмежений час".
Сьогодні, як ніколи раніше, нам важливо не лише зафіксувати головні події нашого воєнного життя, не лише злочини ворога, а й продовжувати осмислювати відкладені в попередні десятиліття (й століття) питання, і головне — зберегти емоції, піднесення та біль, які ми проживаємо в боротьбі за свободу.
У цій книжці неодноразово звучить думка, що есеїстика неможлива у тоталітарних країнах, тому її не існувало в радянські часи. Тож тексти сучасних українських есеїстів і роздуми про есеїстику, які ви відкриєте для себе на наступних сторінках, нагадують нам, що це не лише невловимий, вільний жанр, але й, як влучно зазначає Оля Гнатюк у першому тексті цієї книжки, жанр свободи.
Підтримайте збір Суспільного Мовлення разом із Фондом "Повернись живим" для батальйону безпілотних авіаційних систем 14 Окремої механізованої бригади ЗСУ.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
