У серпні Vivienne Mort випустили свій перший за шість років концептуальний альбом "Фата". У 13 піснях гурт описує свій досвід, пережитий з початку повномасштабного вторгнення.
Назва "Фата" відсилає як до головного убору нареченої, символу покірності своєму чоловікові, так і до долі, жеребу — "fata", яка випала Україні — боротися за свободу від Росії.
Vivienne Mort стали героями нового випуску проєкту Artилерія. Юлія Ткачук поговорила з фронтвумен гурту Даніелою Заюшкіною та продюсером і ударником Глібом Процівим про новий альбом, переосмислення власної ролі в умовах війни, розуміння смерті та об'єднавчу місію, яку вони прагнуть виконувати своєю музикою. Публікуємо текстову версію інтерв'ю.
Розкажіть, будь ласка, як ви почуваєтесь після виходу альбому, якими були останні тижні з виходу "Фати"?
Дана: Мені радісно, звісно, як будь-якому творцю, нарешті показати своїм рідним, близьким, своїм слухачам, з якими так давно знайомі, те, що для них довго готували. Але я би не сказала, що різко стає менше справ, навпаки, далі ти спілкуєшся з людьми про цей альбом, виникає багато питань і того, що йде слідом.
Які найприємніші відгуки поки чули за “Фату” від ваших слухачів?
Дана: Напевно, найприємніші всі ті відгуки, які демонструють заглиблення, які показують, що альбом викликав діалог. Вони можуть бути навіть не зовсім приємними, це не обов'язково якісь стандартні епітети: "божественно", "я ніколи такого не чув". Наприклад, був комент: "Усе гірше і гірше, вже, ну зовсім нічого не ясно, світла не видно, все погано". А я займаюся тим, що лайкаю коменти і відповідаю на них. І я лайкнула, тому що у своєму мовному питанні я вже дійшла до того, що комент український. Мені майже байдуже, що було написано. А російськомовні я не лайкаю, дозволяю собі маленький педагогічний момент. Мені б хотілося, щоб наша аудиторія писала українською, тому що це ті люди, які знають її і можуть це робити.
Гліб: А якщо це, наприклад, людина з-за кордону, вона давно поїхала і ще не вчила мову?
Дана: Зрозуміло, що важко бути в контексті, коли ти за межами країни. Ти можеш не відчувати до кінця, що тут відбувається.
Гліб: Але лайку не буде?
Дана: Не буде, бо то дуже складно. Це ж не те що мій лайк — якась винагорода і премія. Це просто мій такий маленький прояв світогляду.
Платівкою "Вибране" ви закрили перший період своєї творчості і з "Фатою" відкрили другий у найбільш буремний, переломний час для нашої історії. Як ви для себе визначили: які нові цілі, місії, рівні з'явилися у Vivienne Mort як проєкту?
Дана: Я думаю, що ми собі не виписували чітко окреслені місії, але ці місії самі проявилися. Я це помітила вже після виходу альбому з обкладинкою — зрозуміла, що на ній виражена не тільки якась казка, може здатися, що це якийсь персонаж, фея, що світиться. Раптом зі мною стався інсайт, я зрозуміла, що це моє усвідомлення, наскільки насправді була велика любов у мене до всього мого: країни, культури, міста, як я не хочу, щоб хтось інший користувався цим, як я хочу бути тим, хто передає естафету. Я відчула, що це лежить в зоні моєї відповідальності. І якщо мені дано хотіти українського відродження, то я мушу всі свої таланти прикласти і обслуговувати це.
Я не борець за Україну змалечку. Я народилася в російськомовній сім'ї в російськомовному Києві. Єдиними українськомовними проявами були твори з музичної школи і твори в школі. У нас не було права вибору своєї ідентичності, нам його вже було запропоновано. Ми дійсно вірили, що російська — це наша друга мова і це також наша культура. Ми дивимося "Голубий огоньок", і якщо не подивимося, то Новий рік не настане. Я зростала на російській літературі, це було частиною мене. І повномасштабне вторгнення з мене це різко вирвало, а те, що не до кінця вирвало, я підчищаю. І тому місія усвідомилася. Місія своєї ролі станом на зараз для нашої культури.
А це виривання російського, воно відчувалося болюче?
Дана: Ні, але воно місцями підступне. Тому що є автори, яких давно не стало, і починаєш з собою торгуватися. А от брати Стругацькі, наприклад, вони ж люблять людину. А потім розумію, що ці розборки зараз як мінімум не на часі.
У вас, Глібе, взагалі був якийсь ресентимент?
Гліб: Я раніше не спілкувався в побуті українською. Але насправді у нас ця тенденція давно. Ми самого початку займалися українською музикою, тому в голові вже якось вона формувалася.
Дана: І ще я зрозуміла, що з соромом звільнилося багато місця для свого. Я дійшла до таких творів, на яких хотілося б зростати. Я зараз дочитую "Сад Гетсиманський" Івана Багряного і розумію, що я не знала про існування таких людей, що в нашій літературі є люди, які... Я навіть не знаю, як ставити їх на рівень — світовий, не світовий, це просто абсолют. Це тонко, іронічно, трагічно, це величезний шедевр, який просто до мене не дійшов, тому що я в цей момент упивалася умовним Достоєвським.
У другий період творчості Vivienne Mort ви входите зміненими людьми від тих, які ви були в першому періоді?
Дана: Оскільки в нас із початку була певна ідеологія і ми її дотримуватися, то цей стрижень тільки зміцнішав. У нас була творча пауза. У незалежного артиста є декілька шляхів: він або може припинити цим займатися, якщо відчує, що вже джерело висохло, дух полетів, творчості немає і не хочеться обманювати людей. Можна ще стати заробітчанами, подивитися, що ми вже дорослі, у всіх вже сім'ї, потрібно їх годувати і почати робити щось комерційне. І можна тільки зміцнитися й просто користуватися тим, що ти вже подорослішав.
Якщо раніше ти з чимось боровся, то тепер знаєш, що ти не ведешся на якісь речі й ідеш своїм шляхом. Наприклад, ми колись вирішили, що не будемо ходити на телебачення, на передачі, в яких є режисура, де тобі кажуть, що треба сказати. Колись ми взяли рік і вирішили, що будемо погоджуватися на всі пропозиції. І я думаю, що саме тоді ще більше розвинулася моя клінічна депресія. Тому що після кожного походу на телебачення я просто хотіла тиждень сидіти вдома, а не можна, тому що ви вже домовилися ходити далі.
Ви вже згадали про творчу паузу. Коли ви зрозуміли, що треба з неї виходити, знайшли нові слова та поштовх до творчості?
Дана: Нові слова я знаходжу щодня. Я живу за такою схемою: з десяти років, коли переживаю щось погане чи хороше, я пишу пісню. Мені складніше спілкуватися усно, ніж її написати. І для таких, як я, природа, напевно, вигадала шлях, щоб ми сублімували свої переживання. Тому я постійно пишу пісні. Пауза була не через те, що я їх перестала писати, а через те, що, напевно, ми побачили, що приходимо на репетиції і всі разом не можемо сказати чогось нового. Тобто приносимо пісню, але немає якогось імпульсу, ніхто не підхоплює, воно далі не йде. Потрібно було зупинитися і подивитися на це збоку.
Гліб: Ми домовлялися, що музика, яку ми робимо, буде надихати та дивувати нас. Але ми могли в той час передбачити, що запропонують музиканти або ми самі. Ми самі не любимо, коли у музикантів, яких ми слухаємо, виходить альбом, у якому вони починають переставляти слова туди-сюди і ти вже можеш вгадати, що далі. І ми себе знайшли в тому самому моменті й зрозуміли, що десь треба відійти від цього процесу, трохи змінитися, відчути на собі якийсь вплив.
Дана: Вийти з алгоритму.
Гліб: А нове в нас почалося в день вторгнення, коли ми з Даною переписувалися з приводу того, як нам поводити себе зі слухачами. Ми зрозуміли, що нам треба одразу об'єднатися і бути з ними на зв'язку.
Дана: Раз ми всі роки обіцяли, що будемо опорою, то це якраз той момент, коли час нею бути.
Гліб: І, здається, Дана через кілька днів написала вже пісню, відреагувала на події. Почали викладати пісні інколи. Ми їх не писали на студії, просто співали на телефон у поганій якості.
Дана: Нам важко далося це рішення, тому що ми любимо робити все довго і так, щоб на той момент це було найкраще, що ми могли зробити. А тут просто на телефон, на чужому піаніно, яке знайшли. Але головним був діалог. Я впевнена, що люди зрозуміли, що це викладається не як витвір мистецтва, а як якесь слово підтримки. І зараз я знаю, що багато хто проводив з нами тоді час. Тому що також наважитись на це допомогли думки, що хтось, можливо, зустрів вторгнення зовсім один, бо ми знаємо, що часто купують квиток по одному, багато людей ходять на концерти самі.
Коли ви комунікували з аудиторією, це допомагало вам теж залишатись не самими в цих подіях?
Дана: Мені хотілося допомагати.
Гліб: Ти просто розумієш, хто ти, де ти і куди йдеш.
Дана: У мене не було якоїсь істерики з приводу вторгнення, навіть серце швидше жодного разу не забилося. Я просто прикинулася і така: "Встаємо, війна почалася". Ось так це рівно пройшло. Пішла збирати валізу і в неї поклала сукні, мікрофон... Тобто в мене вже було розуміння, що з цим можна зробити. Як і раніше, мене з будь-якої лайтової сумнинки виводить згадка, що в мене є слухачі і я маю працювати. Вони там десь є, я їм наобіцяла всього багато. І встаю.
Слухаючи альбом "Фата", я ніби згадую власний період фрустрації і нерозуміння, що я маю далі робити, і як я віднаходила в собі сили, бажання творити й займатися тим, що дуже довго відкладала. Я розумію, що кожен трактує альбом по-своєму, та які власні думки, рефлексії ви хотіли туди покласти?
Дана: А можна мені серветку? Бо я вже плачу… На рівні, коли пісня пишеться, я ще нічого зазвичай не хочу. Підсвічую просто те, що не можна не підсвітити. Звісно, коли ми вже складаємо пісні в альбом, то це задум, і він вже нами осмислений. Ми поділили ці пісні на три частини і це дуже близько до того, що ви відчули після прослуховування.
Перша частина — туди належать "Ізюм", "Усі в мені" — це перше враження від нової реальності, шок, погляд з висоти пташиного польоту на наші землі, фото до і після. До — квітучі міста, які стрімко розвиваються, хочуть жити, радіють. А після — це випалена земля і ями в цій землі. Так ми бачимо "Ізюм": це такий повільний погляд, який проходиться по Ізюму, Мар'їнці та інших містах — можна підставляти іншу назву, будуть ті самі відчуття.
А потім на тлі безпросвітної темряви, в якій дуже страшно і відчуваєш, що насувається зло, головна героїня бачить спалахи світла. І ці спалахи — це люди, які замість того, щоб злякатися, як слід зібралися і пішли все це захищати, знаючи, що можуть заплатити найвищу ціну. І це вперше щось настільки глибоко вразило ту головну героїню, захотілося бути з ними, допомагати, знати, що їм потрібно для роботи та відпочинку, бути максимально дотичними, щоб в них все було. І, зокрема, знати про війну від них, з їхніх очей, тому що вони з нею зустрічаються близько.
Я почала підписуватися на сторінки військових, журналістів, спостерігати, звикати до них. І через деякий час їхні фото з'являлися чорно-білими. Це вперше з героїнею таке сталося, що вона спершу познайомилася з багатьма близькими (вони самі того не знають, але стали близькими), і вона їх втратила, і ці втрати дуже часті. Було невідомо, як це осмислювати, але було ясно, що вони принесли вже стільки любові і вдячності їй і всьому народу. Тому ми їх називаємо безсмертними, і душа цієї героїні стала місцем для їхнього безсмертя, вона не дасть їх забути.
У другій частині ви можете чути більш романтичні віяння, але я би все-таки просила не сприймати тільки так. Вже здавна є варіанти, як сприймати наші пісні. Можна сприймати їх, ніби "що бачу, те й співаю": знову нещасливе кохання., хтось покинув, напевно, її. А можна ще пов'язувати з тим, що оточує. І все ж таки я сприймаю їх не тільки як свої особисті любовні перипетії, не такі вже важливі на фоні всього іншого життя. Тексти можуть відкриватися цікавіше за допомогою метафор із природою, з Богом. Так от, друга частина — про те, що до всього звикаєш. Це про те, як головна героїня вже вигадала, як їй жити в новій реальності й починає займатися тим, що позбавляється всього непотрібного. Тому що, коли поруч ходить смерть, те, що не так вже і важливо, саме відмирає і віддаляється. Мені би хотілося вірити, що так зростає душа, коли ми дивимося в корінь і не витрачаємо свій час на якісь дрібниці.
І так до героїні повертаються різні почуття. Вона знову може закохуватися, все це відчувати, але вже пропускаючи через себе емоції, бажання і мрії всіх людей, яких вона відчуває навколо себе. Митець не може не пропускати через себе все горе, біль, надії, всю жагу до перемоги, мрії. У дитинстві все було добріше, я дивилася з мамою серіал ввечері і йшла, уявляла, що я головна героїня, і писала пісню. А тепер часи стали справжніми, смертельними і історичними, тому і пісні правдивіші.
Третя частина — це відчуття своєї місії, тому що раніше я також думала, що я її відчуваю, що маю пробуджувати людей для почуттів і намагатися їх розворушити, щоб вони відчули більше, не боялися бути добрими або простими, хорошими, такими, як є.
Кожні 80 років у нас проблеми, тому що ми не можемо як слід об'єднатися, у нас постійно букет різних думок і ми вважаємо, що це важливіше за нашу єдність і перемогу, і не можемо поступитися тими дрібницями. У нас всередині теж йдуть братовбивчі малесенькі війни, і якщо людина може об'єднувати — вона мусить цей свій дар маніпулятора на це покласти, тому що поодинці нас переб'ють. Потрібно бути разом. Так вона бачить свою місію і на тому завершує, на мажорній ноті, на пісні "Сам, сам, сам", яка має бути видихом і вірою.
Гліб: Можна подумати, що ми натягнули цю ідею. Насправді ні. Тому що Дана пише пісні за принципом "сіла і написала", по-імпресіоністськи. Рідко вона щось окремо дописує, або ходить, переставляє слова, а потім ми з цього вже щось робимо. І коли ми слухали демки, які у нас є, вони просто вже поділилися на різні частини. Натхнення було ззовні від різних подій, які поділили ці пісні на різні частини. І потім ми вже це склали, бо нам зараз не цікаво емоціонувати, а цікаво ще і розум залучати. Але без емоцій, звісно, ми пісню не робили.
Дана: Тому не було такого, що три частини — ну давай зараз заповнювати формуляр.
Глібе, ви почали говорити трохи про те, як напрацьовували демки. Чи можете розказати про процес написання?
Гліб: Це єдиний альбом, який відрізняється від решти, бо ми його весь в голові писали. Раніше ми приходили на репетиції й щось грали — і так народжувалися пісні. Зараз у нас вже досвіду достатньо, ми можемо уявити, що з цього можна зіграти, як воно прозвучить. І випадково до нас доєднався ще бас-гітарист Ілля Чемирис, який колись із нами грав на альбомі "Rosa".
Дана: Ми дуже зраділи, тому що це за духом нам дуже близька людина. Просто всі грані нам подобаються, включно з почуттям гумору. Нам дуже класно було і ми почали збиратися в нього на домашній студії. Гліб з Іллюхою вигадували аранжування, і мені також казали, де потрібна яка мелодія, я видавала їх.
Відрізнялися ще також обставинами, тому що це все відбувалося зимою 2022–2023 року. Гліб постійно каже, що таке соромно розповідати, бо ми дуже не любимо, коли спекулюють чимось таким: "Ось, чуєте? Це звук сирени". Нам було соромно, щоб нас на такому спіймали, і ми будемо червоніти.
Ми хотіли назвати альбом "Бекап" деякий час, тому що ми постійно перевіряли, чи збереглися, і Ecoflow міг бути спонсором альбому, тому що ми зробили собі такий автономний куточок, щоб не залежати від графіків, і так робили аранжування. Це тоді такий момент буде сороміцький.
Хочу поговорити про аранжування. Мені цей альбом здався трохи масштабнішим, глобальнішим, більшим, гучнішим. Глібе, можете як саунд-продюсер більше розказати про вибір цього звучання?
Гліб: У нас раніше був принцип, що ми граємо все наживо. Зараз ми не були обмежені якимось складом або концепцією, тому додавали все, що в голову прийшло. Але на студію потім привозили живі інструменти і перегравали все. У нас були живі цимбали, ліра. Ми привозили собі й знайомилися з цікавими людьми.
Дана: Вокальний квартет — це також вперше, тому що я раніше сама все наспівувала. До мене вже звик наш саунд-продюсер Сергій Любінський (прим. ред. — саундпродюсер і співзасновник студії Revet Sound), що там завжди 30 доріжок. А тут ми зробили хор із нових голосів і це додало барв.
З початку повномасштабного вторгнення ви виступали для українців за кордоном, тут, тих, які воюють, для поранених. Ці люди максимально по-різному проживали війну і до кожного з них треба було знаходити свої ключики, щоб здійснювати місію об'єднання. Як ви це робили?
Дана: Я спершу довго ніде не виступала і чекала, коли мене покличуть військові, тому що не хотіла нав'язуватися. І спершу було хвилююче, а потім я зрозуміла, що ключик такий самий — просто потрібно бути щирим і все. Кожен по-своєму може пояснити, що таке щирість. Це не просто прийти і щось ляпнути дуже щиро й бездумно, головне — нічого не вигадувати, не намагатися людей обманути, наче оскільки вони військові, їм потрібно щось особливе. Головне — нагадати собі, для чого ти приїхав.
Потім приходиш до військових, з них моїх слухачів може бути 2 %, все інше — це слухачі, з якими ми вперше бачимося. І я вгадую так проникливо, що б їм було потрібно. Мені здається, що нам вдавалося, тому що в кінці концерт виглядає вже як інший якийсь із моїми слухачами, просто все стає добре і розслаблено.
Гліб: Також зараз бажано перепитувати, чи хочуть військові концерти.
Дана: Це дуже важливо, тому що ми їздили з "Культурним Десантом", і я часом відчувала, що концерт, можливо, й не чекали тут. Нас просто привезли, тому що було так заплановано. Але ж там дуже різні обставини: від банальної втоми до трагедій і втрат. Дуже важливо, якщо вже ви приїхали, перепитати. У мене це починалося з того, що: "Ви, можливо, вибачте, що ми тут вас примушуємо". І тоді стає видно: вони сміються чи вони такі: "Нічого, ми потерпимо".
Важливо бути живим. Не можна однаково приїхати за кордон і десь виступити в сонячній Барселоні для людей, які також втікали від війни, в них також всіх ПТСР, вони травмовані. Але не можна це порівнювати з концертом, як у нас був, для десятьох штурмовиків, які зі штурму прийшли і на штурм після цього йшли, це зовсім інші обставини. І потрібно мобілізувати всі свої органи чуття для того, щоб дійсно бути їм корисним, а не просто для галочки, що є тут артист на фронті, скоріше б вже викласти про це сториз. Це все дуже огидно і такого також багато. Але я закликаю всіх артистів намагатися бути максимально корисними на своєму місці.
Ви відчували себе корисними, коли виступали?
Дана: Так, я відчувала. Не знаю, це, напевно, так нахабно звучить.
Як це відчувалось?
Дана: Що вони ще хочуть, викликають на біс і потім ми ведемо розмови, спілкуємося. Тобто наше спілкування продовжується і за межами концерту. Я знайшла слухачів ще таким чином.
Я бачила пост, де ви розповідали, як стейджмен у Стокгольмі підтанцьовував і підспівував під "Колискову№. І там був текст про те, що зараз тільки українці можуть розуміти цю актуальність.
Дана: Було так, в Стокгольмі у нас був саундчек і я співала колискову, а там, хто не знає, текст про втрату одного з батьків, а мама завжди з тобою. І цю пісню часто сприймають, відповідають на неї сльозами люди. Зараз все переплелося і ми всі — як один організм. У нас кожне горе спільне, і останні події це показали: ми просто всі не могли встати зі своїх ліжок, коли побачили те фото, на якому лише один член сім'ї вижив. Я написала, що тільки ми можемо одне одного зрозуміти зараз. Не для того, щоб виокремити цього безбідного стейджмена зі Стокгольма, але це показало такий епізод метафорично, що ось він не зможе зрозуміти, тому що вони емпірично не пройшли те, що ми, навіть сусідства такого не мають. Я це казала до того, що ми маємо посилювати підтримку одне одного.
Я вела до того, що з початку повномасштабної війни для більшої кількості людей ця пісня стала більш актуальною, тому що кожен із нас має зараз втрати серед знайомих, друзів та близьких. Як ви переосмислили поняття смерті? Враховуючи, що вийшла і пісня на слова Максима Кривцова.
Дана: З питанням смерті в мене все не дуже добре як на людину, яка стільки років прожила на світі. Я її не визнаю і зовсім навіть в очі не дивлюся. І Максим Кривцов для мене живий. Ми з ним багато років були знайомі ще з часів "ВКонтакті". Він мені там іноді писав, ми наживо не бачилися, але він був і приходили від нього листи, потім це у фейсбуці продовжилося, і він досі у мене десь є. Крім того, це людина, яка залишила дуже великий спадок. Це поет, з ним можна вічність розмовляти тепер, тому що він залишив нам свої думки.
Тому в мене погано зі сприйняттям смерті, я її не підпускаю близько у свою душу, тому що, напевно, ще змалечку я і мої батьки зрозуміли, що, як моя бабуся казала: "Вона нервна". Я просто йшла і бачила мертвого голуба на землі — і все, в мене дня того вже не було. Коли помер Муфаса, тато Сімби із мультфільму, я могла плакати тиждень. У мене було місце над раковиною, я отак спиралася і це моє заняття було — оце виплакування. І потім мучила перед сном свою маму, змушувала її сказати, що вона не помре або я помру раніше. І бідна моя мама, їй доводилося казати: "Ну це ж ще не скоро". "Так не підходить. Ти мусиш сказати, що цього не буде!" І я б не сказала, що з тих пір щось дуже сильно змінилося, на жаль. Напевно, мені потрібно йти до спеціаліста і з ним це обговорювати й проходити. Тому що, найімовірніше, одного дня мене просто це знищить, якщо далі так піде.
Хочу знизити градус і повернутися до пісні "Час", яка залетіла в тіктоку. Якою була ваша реакція, коли ви побачили, що весь тікток знімає відео на "Час"?
Дана: Не знаю, ніякої сильної хвилі, здивування чи навпаки, нічого мене не спантеличило. Ну, так буває, через шість років пісня приславилася на весь тікток. Дивилася гумористичні відео — мівіна і рядки: "Може, то було любов'ю". Такий зріз суспільства: від трагедії до жарту за жартом.
Гліб: Ми зазвичай просто намагаємося тікати від таких жартів. І тут вони нас наздогнали.
Дана: Але, знову ж таки, це як з нашим походом на "Євробачення" колись. Я думаю, що так хтось почув такий, хто залишиться з нами довше. Наприклад, виступала в Чорноморську, там футбольне поле, а навколо будинки. І от я думала, що, напевно, комусь я буду заважати тут. Тому що там балкони, просто я вдираюся через хвіртку зі своїми сльозоточивими шлягерами. А хтось, може, і вподобає, я знайду зараз свою людину. Так само сьогодні він про мівіну запостив, а завтра вже плаче разом з нами. Це ж досягнення.
Я була на цьому виступі в Чорноморську на Vydelka Fest. Більшість його відвідувачів були дітьми. І мене дуже розчулило, як ви спілкувалися з ними.
Дана: Та вони мене замучили *сміється*.
Як тоді відчувався цей виступ? Тому що там були різні ситуації, власне, в комунікації між артистами і місцевими жителями.
Дана: Я вийшла на сцену і бачила, що стоять діти. Це діти непрості, їх досі виховують у зросіщеному середовищі. Проблема в тому, що чим далі від культурних центрів, або якщо пощастило зростати поруч зі зросійщеною Одесою, то дуже мало шансів полюбити українське, тому що цим дійсно мусять займатися зверху.
Я дуже люблю дивитися всі сториз після концерту. Після нас і "Пирога і Батога" (прим. ред. — вони виступали в один день) йшов обов'язково російський репер або якась стара російська попса, типу як прикол.
Все ж таки я побачила позитив в цьому, тому що ми з "Пирогом і Батогом" увірвалися в цю стрічку. І мені прийшла ідея про мандрівний фестиваль. Там можуть мінятися артисти, але ми маємо їздити по маленьких містах, містечках і заохочувати дружити з дітьми, поки вони відкриті до нас, поки вони вже не знайшли 100 аргументів, чому вони не хочуть українського. Діти ще можуть захопитися, це романтики, ідеалісти, і нам просто потрібно стукати в їхнє сердечко.
Для мене найбільший інсайт "Виделки" — те відчуття голоду, яке я бачила в дітей, людей, до яких ці всі артисти не приїжджали. Для них це була подія життя, до тебе приїхав хтось, кого ти міг бачити в тіктоці чи по телевізору. Я дуже підтримую ідею таких виступів у маленьких містечках.
Дана: І в цьому можна шукати натхнення для артистів. Часто ми доживаємо до якоїсь точки, де неясно, куди рухатися. Якась починається депресура, немає місії. Так, можна просто вирішити, що це твоя місія. І це благодатне поле. Я після тієї зустрічі дуже часто про них думаю, ці діти змінили щось в мені. У мене стоїть намальований плакат "Vivienne Mort ти крутая!". Мені треба колись туди приїхати,щоб вони написали українською "Ти крута", або "Ти щось здала".
Плануєте в межах туру виступи в невеликих містах?
Гліб: Ні. Як це зробиш, який організатор зацікавиться?
Дана: Потрібно шукати однодумців у цьому. Чим більше таких буде фестивалів, як цей, тим краще для всіх. Ми, звісно, такі фестивалі будемо підтримувати.
Гліб: Якщо комусь цікаво, майте на замітку.
З повномасштабним вторгненням з'явилось достатньо багато відносно нових артистів. І я стежила за явищем, що якщо з'являється якийсь інді-рок-бенд, де є фронтвумен — їх порівнюватимуть з вами, "Крихіткою" і "Один в каное". Як ви ставитесь до цього порівняння?
Дана: Це і до вторгнення дуже все процвітало. Спочатку, коли я тільки зустрілася з такими крадіжками, мені це було болісно.
Ви ставилися до цього як до крадіжки?
Дана: Так.
Гліб: Я ні, Дана так.
Дана: У нас тут по-різному. Але з часом я прийшла до того, що це все одно добре, хай квітне. І чим більше, тим краще, тому що це різноманіття української музики. І якщо вони піддивляться у мене, то тільки краще.
Гліб: Бо кожен артист хоче, щоб весь світ був такий, як він хоче. Ми ще не навчені одне одного хвалити. Я дивлюсь багато американських музичних блогерів, вони хвалять, умовно, свого сусіда. У нас ти бачиш просто за кілометр і кажеш: "Та це... Не підходимо до них". Ми весь цей час вчимося сприймати все, що навколо.
