З 1 серпня та до 8 вересня в криворізькому Палаці культури металургів триває виставка мистецтва, що вшановує працівників важкої промисловості на пенсії.
Її організатором став Криворізький центр сучасної культури (KRCC) та "АрселорМіттал Кривий Ріг", а куратором — Костянтин Дорошенко. Учасниками стали Анатолій Андржеєвський, Олена Джуріна, Настя Ех, Оксана Жарун, Ксенія Костянець — як митці-процесіонали, так і звичайні колишні робітники, що не мали художнього та творчого досвіду.
Мистецтвознавиця Юлія Манукян побувала на виставці та розповідає для Суспільне Культура все, що бачила у Кривому Розі.
Моє місто помаранчеве, наче фрукт.
Моє місто збудоване з рудих і червоних споруд.
А із них
витікає дим,
чорний,
неначе смола,
важкий і металевий,
неначе броня.
Ця броня захищає в часи цілковитої темряви,
бо моє місто не спить.
Воно сяє розірваними ракетами.
Ці рядки належать Ксенії Костянець та написані взимку 2023 року. Вона — поетка та мисткиня з Кривого Рогу. І на мою думку, саме ці слова можуть скласти уявлення якнайкраще про контекст Кривого Рогу за часів війни.
Мій приїзд сюди мав вбити двох зайців – це знайомство з містом та відкриття виставки "Сонце сходить на заході", яке відбулося 1 серпня у приміщенні Палацу культури металургів.
Перше — зокрема, завдяки відвідуванню локальних "марсіанських" ландшафтів, які надзвичайно вражають. А ось виставка дала силу-силенну приводів для роздумів.
Виставка — результат мистецької резиденції, присвяченій 90-річчю металургійного комбінату "АрселорМіттал Кривий Ріг", яку організував Криворізький центр сучасної культури (KRCC). Керівниця центру Катерина Левченко запропонувала вшанувати ветеранок і ветеранів праці у досить інноваційний для тутешніх "ювілейних" практик спосіб – через їхню співпрацю з митцями.
Коли куратор резиденції Костянтин Дорошенко запросив мене на відкриття, я була заінтригована — які плоди могла дати співпраця з "пролетаріатом на пенсії", який, з моєї снобістської позиції, дуже далекий і від мистецтва, й від адекватного сприйняття подібних ініціатив? Та ще й у місті, яке у культурному сенсі "дуже недорозвинуте" — про це мені настирливо доповідали та наголошували впродовж кількох днів перебування там.
По-перше, Кривий Ріг часто асоціюють із сумнозвісними бігунами з 90-х та бандитським вайбом. Й саме через це мене інтригував новий проєкт.
Чи має цей мистецький експеримент перспективи збільшити кількість та якість запитів на мистецтво серед місцевих спільнот? Враховуючи, що це не єдина подія такого формату і, зокрема, цьогоріч KRCC з однодумцями започаткували благодійний фестиваль культури "КривБаз" із безліччю активностей.
Шукати остаточні відповіді, на мою думку, ще зарано. Але для учасників та учасниць резиденції це зсув у свідомості майже планетарного рівня. Вони дійсно відкрили для себе інший світ.
По-друге — як такі мистецькі практики протидіють ейджизму? Вкоріненому в нашу культуру. Нахабно неприкритому або ввічливо виключальному.
Ейджизм буває доволі тонкою формою дискримінації: ти розумієш, що це відбувається, оскільки тебе постійно не помічають, очікуючи, що ти просто змиришся з рутиною неприйняття.
Насправді вирватися з контексту віку у сприйнятті інших не так просто, навіть якщо сам нерідко відчуваєш "виключення". "Пенсіонер" апріорі вважається людиною з притупленою цікавістю до життя, пасивним споживачем відповідного ставлення з боку прихильників мотто "світ належить молодим". У цих ілюзіях і дозволяємо собі бути зверхніми.
У своєму стейтменті Дорошенко зауважив, що саме війна актуалізувала етику інклюзії, з чітким курсом на підхід, який був би age friendly. Унаочнивши важливість сковородинського принципу "нерівної всім рівності": у своїй основі ми принципово ідентичні, і всі ми рухаємося в одному напрямідо кінця, просто у нас різні моменти часу. І жоден період у цій часовій шкалі не робить людину кращою чи гіршою за інших. Концепція справедливості базується на вірі в те, що все заслуговує на життя з гідністю, а життя з гідністю передбачає простір для творчості протягом кожного дня.
"Саме під час війни я внутрішньо прийняв принцип недорікання молодим за їхню молодість, а літнім — за їхню уповільненість, ієрархічність і дидактичність. Ми не маємо нікого переробляти під свій смак. Ці люди є частиною нас, тож мусимо приймати їх як таких, — визнає Костянтин. — Мені дуже не подобається оце «пенсіонери». Пропоную назвати їх як в Північній Америці – сеньйорами, що також сприятиме підвищенню їхнього маргіналізованого статусу".
Рівність як безумовний принцип
Для куратора ця резиденція була неабияким викликом, з абсолютно непередбачуваним результатом: локальна поважна аудиторія могла не сприйняти неформальних митців, а ті, у свою чергу, — не зацікавитися спілкуванням з публікою.
Зрештою ми обоє отримали черговий наснажливий досвід обвалу стереотипів. Костянтин попрощався зі своєю упередженістю через опрацювання "парадоксу" сонця, що сходить на Заході — ідеальний троп відкриття другого дихання у людей третього віку. Інклюзивна стратегія lifelong creativity має бути саме такою — коли мистецтво сприяє створенню соціальних можливостей, обміну, відчуття спільності та належності. Про це красномовно свідчить підкреслена людиноцентричність усіх проєктів.
"Сонце Кривбасу світить усім однаково" — таким могло б бути гасло події, народжене багатошаровим бріколажем, створеним інженером, письменником і художником-аматором Анатолієм Андржеєвським (почав свою художню практику після ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи), у співпраці з Вірою Кузьменко, Людмилою Рашавець, Раїсою Рудчик та Валерієм Коротченком.
Сліпучо біле сонце-серветка на помаранчевому тлі осяває саморобні предмети побутової краси та світлини пана Анатолія упереміш із фотографіями з архівів "Криворіжсталі".
"Сонце — то саме люди Криворіжжя, щирі, майстерні та завзяті у тому, за що беруться. «Сонце Кривбасу» — бріколаж творів, які вони робили, аби передати своє відчуття затишку та краси, свідоцтв великих будівництв та звичайної людської праці" (з тексту автора).
Мені, людині херсонських степів, дуже близькі масштаб і температура метафори про "різнофахове сплетіння задля однієї мети в спеці неосяжного криворізького степу".
Образ сонця — то радісний, то трагічний — здавна уособлює взаємини Андржеєвського зі світом.
Роботу "Сонцесхід" (2016) пан Анатолій коментує так: "Навесні 2014 року, коли гаряче запалала знов українська визвольна війна проти Московії, мене не поновили у війську за віком та здоров'ям. Згодом відмовились від моєї крові, якою я хотів поділитися з пораненими вояками. Так мене відсторонили від війни — я опинився по цей бік, де сонце сходило щоранку з боку війни, де залишились тільки дві барви: біла — життя і чорна — смерть. А колишнє багатобарв'я посунулось на край буття. Обов'язково напишу яскраве мальовидло за нашої перемоги зовсім без чорних барв".
Що вражає, коли вперше флануєш містом: воно припорошене фантастичної краси теракотово-рожевими осадами. І ця естетика "негарної екології" — теж частина місцевого бренду.
Про повсякденність
Хочу підкреслити, що у жодному випадку практика резиденції не має стосунку до арттерапії. Це повноцінні художні висловлювання.
Перша ж робота на виставці – відео з анімацією "Робочі будні металургів" — сильно похитнула й мою упередженість.
Мультидисциплінарна мисткиня Олена Джуріна, яка працює з рухомим зображенням (відео, анімацією, комп'ютерною графікою), розмірковувала про те, що повсякденність більше розповідає про нас, ніж надзвичайні події.
Так народилася ідея відображення звичайного робочого дня на виробництві через покадрову анімацію з образів на папері, які мали створити саме колишні працівники підприємства.
Вийшла чудова робота, де є місце важкій праці, великій відповідальності та дружній самоіронії. Команда працівників – Наталія Кришталь, Тетяна Непомнеща, Валентина Обухова, Людмила Рашавець, Ганна Солонченко, Сергій Андреєв, Володимир Заяць — швидко втягнулася саме у творче виробництво: самі малювали сюжети, "рухали" персонажів і предмети, додавали знімки з власних архівів, а тлом слугували їхні історії стосунків із комбінатом.
Так само дотепно і весело розповідали вони про свій внесок до відео, дякуючи Олені за неймовірний досвід. Володимир Заєць, який розробляв на виробництві систему залізничних колій, зізнався: "
Я стільки радості отримав від цього! Малювати, вирізати, а потім робити сюжет — ось люди йдуть під мостом на роботу, ось сталевари в цеху… Незабутньо!".
Історичні шари буденності
Про несподівані креативні інсайти у підопічних розповіла й Ксенія Костянець, яка працює з колажем. Звісно, процес взаємопорозуміння склався не відразу, мисткиня і сеньйорки (Ніна Голбан, Анастасія Грисько, Галина Денисенко, Алла Касьяненко) прощупували одне одного, перші — намагаючись не розчарувати "творчу особистість", а вона — не налякати їх рівнем вимог до гідного твору.
Потроху ці страхи поступилися зацікавленості, учасники швидко схоплювали колажні принципи, з'явилося розуміння композиції і доречності тих чи інших елементів в ній.
Згодом стався бум ідей і команда напрацювала колажний триптих про етапи виробництва: видобуток і прокат зробили сеньйори, а третій — готова продукція — авторства Ксенії.
Ця етапність була ідеєю ветеранок праці, адже таким способом вони реконструювали власну робочу біографію. Галина Денисенко, наприклад, натхненно компілювала фрагменти "прокату", адже працювала в цеху і мала купу фотографій своєї бригади. Її професійна зачарованість картиною гарячого металу, що ллється, й зробила колаж таким яскравим. Це не пафосно-радянській погляд на виробництво, а реальні емоції тих, хто віддали йому роки життя.
Дивним чином, на перший погляд, серед градирень на третьому колажі опинилася вежа з Хіви — мінарет Кальта-Мінор, візуально досить релевантний, але географічно він викликає питання. І тут будь-яка поетичність руйнується, адже ми стикаємося з трагедією тоталітарних часів, коли депортація цілих народів була нормою і доля окремих людей губилася в потоці страждань.
Втім, бувають і винятки. Завдяки криворізькому письменнику Григорію Гусейнову світ дізнався про те, що останній хан Хорезма ("землі сонця") — Саїд Абдулла — помер у злиднях у Кривому Розі.
На початку 1980-х молодий журналіст Гусейнов познайомився із племінником Саїда Абдулли, Абдурасулом Мадіяровим, який працював на шахті. Мадіяров розповів, що коли Червона армія захопила Хівінське ханство, ЧК змусила зректися Саїда Абдулла-хана престолу, а після заарештувала його. Спочатку усю родину хана перевезли з Хіви до Ташкента, далі, через Самару, відправили до таборів у Підмосков'ї.
У лютому 1922 року в'язнів звільнили і відвезли до станції Верхівцеве, де вони доглядали за кіньми губернської міліції. Згодом їх перевели на шахту "Більшовик" у Кривий Ріг і поселили в рудничну казарму. Хан працював нічним сторожем на шахті. Коли в 1930-х роках почався масовий голод, Саїд Абдулла, вже літня людина, захворів на дизентерію, яку він не переніс через недоїдання. Поховали його на копальневому кладовищі, але сьогодні ніхто не знає точно місце поховання.
Мене цей факт сильно зачепив – як вимушену номадку, яка начебто відкрита до іншого світосприйняття, але не хотіла б померти під байдужим сонцем чужої землі, най би як воно не нагадувало рідне. Та й дрібнодисперсний пил гірничого виробництва не стане замінником пісків Каракума.
Подібні історичні інтервенції в начебто гомогенну виробничу хроніку є неоціненною доданою вартістю в сенсі звучання втрачених голосів і привернення уваги до прихованих історичних дискурсів. Саме це мала на увазі Ксенія, кажучи, що колаж є символом того, що історія кожної людини не є плоскою.
А ще це було взаємне збагачення, адже мисткиня досліджує своє місто і завдяки цьому проєкту їй відкрилася його головна сторінка. Ті помаранчево-руді барви сприймалися нею як своєрідна естетика. А тут вона побачила усі виробничі етапи: від вибуху на кар'єрі до виготовлення арматури для будівництва. І тих людей, що роблять криворізьке диво. Тому й інсталювала у колажі вогники: "Вони світяться, бо ми світимося. Я побачила це світло в тих людях".
Science art vs ейджизм
Про невідворотні вікові зміни через "хімію" гірничо-збагачувальної промисловості говорить проєкт у напрямі science art — "Сортування" Оксани Жарун, який вона створила у співпраці з експерткою у галузі коксування Наталією Кришталь.
У вітрині викладені три маски, виконані з кам'яновугільного коксу і епоксидної смоли. Сировину для масок пані Наталя просила у своїх колег із лабораторії КХВ. Зліпки для них зняті з обличчя мисткині й відтворюють реальні хімічні процеси саме з погляду їхньої референтності до вікових метаморфоз людської шкіри.
Процес сортування коксу на класи за крупністю (0–10 мм — дрібняк, 10–25 мм — коксовий горішок, 25–40 мм — доменний кокс, застосовується для виплавки чавуну) відтворений у використанні різних за фактурою та фізичними властивостями фракцій коксу для конструювання одного жіночого обличчя.
"Перша маска з дрібняку має таку свіжу, «молоду» фактуру, з невизначеними, тендітними рисами. Для більш зрілого періоду життя ми узяли коксовий горіх. Так само у важкій металургії його застосування ширше, ніж дрібняку. А фракція 25–40 мм при взаємодії зі смолою формує вже більш фактурне покриття, обличчя вже не таке гладеньке, «вікові зміни» залишають свої відбитки", — пояснює пані Наталя.
До роботи додається реферат – "Лекція 10. Коксосортування. Поділ коксу на класи за крупністю", де всі хімічні процеси докладно розписані.
Оксана слушно додала, що не тільки вони удвох є авторками твору. Ще багато людей доклалися до народження матеріалу для нього – від етапу змішування шихти, завантаження печей і до видачі та гасіння коксу. Це, власне, й робота міста: "Так само як різні фракції займають своє місце у виробництві, так само й люди різного віку мають бути гідно представленими у суспільстві".
Для мене цей проєкт, певною мірою, про огидну суміш ейджизму і об'єктивації, про пекельні муки самооцінки, що колапсує, коли молодість і краса йдуть, а марнославство вимагає вічного осяяння прожекторами слави. І твою долю вирішують чоловіки-мізогіни у вічній гонитві за свіжим м'ясом.
Для Оксани, яка здебільшого займалася живописом і гербаріями, це перший досвід роботи з подібними матеріалами, хоча вона вивчилася на коксохімікиню в Криворізькому металургійному інституті — і саме тому пані Наталя, почувши її ідею та специфічні терміни, відразу її підхопила.
Куратор особливо відзначив цей відхід від звичних для деяких учасниць резиденції медіумів – експеримент відбувся й у цій площині. Є підозра, що Оксана взагалі є першовідкривачкою використання металургійного коксу для створення художньої роботи, адже я не знайшла подібних прикладів у світовій артпрактиці. Мисткиня планує й далі рухатися в напрямі мультидисциплінарності — її любов до коксохімії нарешті має шанси на яскраве мистецьке утілення.
Приборкувачка хаосу
В проєкті "Одна важлива історія" мисткині Насті Ех є гарні слова: "Кожна людина — наче пазл, зі сполучення котрих складається спільна картина минулого, сьогодення і майбутнього, картина міста, регіону, країни, доби. І в кожній людині ця загальна картина відбивається як в унікальному дзеркалі".
Настя працювала з історією Тетяни Непомнещої — справжньої кризової менеджерки на виробництві, яка приборкувала хаос так, як не кожен чоловік зможе: "Мене якось журналісти запитали: «А що вам у вашій професії подобається понад усе?» А я їх відразу наповал: «Аварії!» «Як аварії?!!...»"
Про це із захопленням розповідала й Олена Джуріна, оскільки Тетяна була й в її команді: "Чоловіки були спантеличені, коли до них прийшла працювати Тетяна, тоді ще молода дівчина — "а шо ми будемо з нею робити?". Але вже через тиждень зрозуміли, як їм пощастило. Для неї це був ще той адреналін – знову запустити ті страшні кіловольти!"
Тим більше дивовижними здаються її абсолютна жіночність і тонкість сприйняття мистецького. Насті й Олені вдалося розкрити саме ці якості сильної жінки з чималенькою харизмою.
Мисткиня зробила портрет пані Тетяни, а вона надала свою сукню з 90-х – такий собі зріз місцевої моди тих часів. Частиною інсталяції є автобіографія, яку Тетяна написала від руки: почавши в дещо офіціозному стилі та поступово розкриваючись у бік більш інтимної сповіді про себе у коханому місті й місто у собі:
"Якби мене запитали: «Що таке щастя?», «Ти щаслива?», я б відповіла, що я — щаслива жінка, бабуся, тому що протягом усього свого життя я зустрічала печаль, радість, біль, зраду, але моменти щастя були більшими. Я також багата жінка: у мене є внуки, які надихають піднятися та йти далі. «Ще заходу сонця немає», тому що саме внуки не дадуть зігнутися і підкоритися старості. Ще скільки багато треба зробити, ще дожити треба до нашої Перемоги!"
Для мисткині, до речі, тема інклюзії не нова: вона вже чотири роки веде майстерню для дітей із синдромом Дауна. А її дід також працював на виробництві.
Куратор вважає, що подібні проєкти дуже відгукуються людям, незалежно від того, подобається їм сучасне мистецтво чи ні. Я взагалі-то є великою прихильницею репрезентації великих історичних наративів через маленькі особисті історії — уривчасті, ефемерні, інтимні, що складають ту саму "сентиментальну цінність", апелюючи до почуттів так само, як і до інтелекту відвідувачів.
Взагалі, я досі перетравлюю ще одне відкриття: пенсіонери після стількох років у надважких умовах примудрилися зберегти енергію, блиск в очах, вміння радіти спілкуванню і новим знайомствам. Я, відверто кажучи, почувалася поряд із ними пересиченою соціофобкою, що геть втратила здатність до усього вищезгаданого. Та їм вдалося мене міцно струснути — і фізично, і ментально.
Ми досить іронічно ставимося до усіляких паперових грамот-відзнак, але і нас, медійників, і митців розчулили подяки для останніх від колективу залучених до співтворчості. Зрозуміло, що таким способом вони виразили свою повагу до людей мистецтва як до відданих трудівників у своїй царині.
Про недоречність еґалітаризму
Я дуже шаную Бойса, однак його постулат "кожна людина — художник, а між життям і мистецтвом немає меж" здавався таким, що профанує деякі речі. Втім, його концепція соціальної скульптури цілком лягає на результати резиденції — як мінімум у частині "знищення репресивних ефектів старечої соціальної системи, яка продовжує хитатися по лінії смерті".
Це про стан свободи, що генерує інше, вільне мислення. Адже ця співпраця зруйнувала міцно вмонтовані ієрархічні патерни: спочатку сеньйори сприйняли це як виконання чергового завдання під керівництвом уповноваженої особи, а не привід для самовираження. Недивно, що ця спроможність творити вільно вразила їх найбільше.
Треба зауважити, що в межах резиденції її учасників повезли до Дніпра — знайомитися з тамтешніми мистецькими інституціями. Деякі уперше завітали до артгалереї і можна уявити, наскільки розширився їхній світ. Організатори й митці були вражені у свою чергу їхньою толерантністю до сучасного мистецтва: як заведено, щось подобалося, щось категорично ні, а щось змусило замислитися, але не було оцього "моя дитина краще намалює" та "яка пошлість".
Про естетичний досвід людини праці добре писав відданий ідеї рівноправ'я філософ Жак Рансьєр:
"Робітник зупиняє свої руки, щоб дозволити своїм очам охопити це місце. Його «незацікавлений погляд» означає розбіжність між активністю рук і активністю очей. Ми можемо назвати це естетичним досвідом. Естетичний досвід — це не досвід естета, який насолоджується мистецтвом заради мистецтва. Навпаки, це перерозподіл чуттєвого, роз'єднання тіла платонівського ремісника, очі якого мали бути зосереджені лише на роботі рук. Це спосіб зайняти час, якого у нього немає. Ось що насамперед означає емансипація: прояв рівності, який є досвідом відокремлення тіла, простору та часу роботи". ("Визнання чи незгода: критичне зіткнення з політикою свободи, 2016").
Власне, Рансьєр здобув широке визнання завдяки критиці еґалітаризму у своїй книзі "Учитель-незнайко. П'ять уроків із розкріпачення розуму" (1987), розмірковуючи над ідеями французького педагога початку XIX століття Жозефа Жакото, який щиро вірив, що "всі люди є рівні за своїми розумовими здібностями і всі можуть навчатися, треба тільки вміти повестися з кожним".
Формат резиденції та її практика співучасті пречудово вкладаються в антиієрархічний принцип, який захищав Рансьєр: від "міметичного" до "експресивного", просуваючи тезу, що завданням творчості є не відтворення реальності мистецькими засобами і кодами, а творення реальності, що проявляється у тканині свідомої / несвідомої чуттєвості творів. Соціальна емансипація передбачає бажання більше не бути обмеженим лише сферою потреб, брати участь у всіх формах досвіду, які ефективно інтенсифікують життя.
Куратор резюмував своє враження результатами резиденції ремаркою, що "ми нарешті прибрали цю невидиму завісу між мистецтвом і людьми, як це відбувається у кращих музеях світу, де маленькі діти повзають залами, а старенькі мікшують техно".
Я ще не можу осягнути усіх можливих наслідків цього експерименту, який безперечно варто тиражувати, але в голові крутиться розповідь співачки Мар'яни Садовської, коли вона приїхала до Херсона кілька років тому:
"Я їхала із села Геройське автобусом. Там зупинилися, тут, люди заходять, виходять, махають, проводжають. Знаєте фільм «Такі красиві люди» Дмитра Моїсеєва?... Я їхала, дивилася навколо і думала: «Боже, які красиві люди. Такі красиві люди»".
Це про усіх тих, кого я побачила 1 серпня на відкритті.
І наостанок: на відкритті Дорошенко був одягнутий у футболку з вишитим "лого" міста і написом "відстань, що єднає". Я поцікавилася її походженням і дізналася, що це мерч локального міського онлайн-медіа Невтомне. Їхній маніфест: "Дизайн футболки демонструє, що відстань — не перешкода єдності. Локальна різноманітність найдовшого міста країни може не тільки співіснувати, а й взаємодоповнювати одна одну". Дуже легко масштабувати цей маніфест на усю країну.
Підтримайте збір Суспільного Мовлення разом із Фондом "Повернись живим" для батальйону безпілотних авіаційних систем 14 Окремої механізованої бригади ЗСУ.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
