"Жінка в Радянському Союзі — істота, яка мала народжувати рабів": інтерв'ю з режисеркою фільму "Трішки чужа"

"Жінка в Радянському Союзі — істота, яка мала народжувати рабів": інтерв'ю з режисеркою фільму "Трішки чужа"

Українська прем'єра фільму "Трішки чужа" Світлани Ліщинської, Docudays UA
Українська прем'єра фільму "Трішки чужа" Світлани Ліщинської. DOCU/УКРАЇНА

5 червня у межах кінофестивалю Docudays UA відбудеться українська прем'єра фільму "Трішки чужа" Світлани Ліщинської, що родом з Маріуполя.

Фільм розповідає про чотири покоління українок з однієї сімʼї, які досліджують руйнування своєї національної ідентичності через повномасштабне вторгнення Росії. Разом і кожна окремо водночас, вони вирушають в емоційну подорож під впливом нововіднайдених спогадів та сімейної історії.

У цьому інтерв'ю Світлана Ліщинська розповідає Суспільне Культура про створення фільму, різницю між радянськими та українськими жінками і чому не варто засуджувати українців, які у побуті спілкуються російською.

"Жінка в Радянському союзі – істота, яка мала народжувати рабів": інтерв'ю з режисеркою фільму "Трішки чужа"
Світлана Ліщинська. Facebook/Сусанна Хусова (Світлана Ліщинська)

У своєму фільмs ви проводите паралелі між радянськими наративами виховання та українським патріотизмом через систему цінностей: любити свою державу, ненавидіти ворогів, боятися виділятися. На вашу думку, в чому полягає відмінність між радянськими наративами та українським патріотизмом?

Український патріотизм дуже сильно відрізняється від того радянського, при якому я зростала, тим, що в ньому немає месіанства. І це мені дуже подобається. Зараз під час війни, коли ми перебуваємо у воєнному стані, то я відчула такі знайомі нотки. Я зрозуміла, що та країна, в якій я зростала, Радянський Союз, вона весь час – "навколо вороги і треба бути пильним, іти вмирати за державу".

Але ворогів тоді не було, зараз зовсім інше, зараз війна, зараз гинуть люди — скоро вже, напевно, на мільйони піде рахунок.

Жінка в Радянському союзі – істота, яка мала народжувати рабів: інтерв'ю з режисеркою фільму "Трішки чужа"
Кадр з фільму "Трішки чужа". DOCU/УКРАЇНА

"Трішки чужа" — це ваша особиста історія, в якій ви фільмуєте свою родину. Що було найскладнішим у цьому підході? Як вам вдалося зберегти баланс між особистою та документальною оповіддю?

Я не бачу різниці між особистою і документальною оповіддю. Це історія моя особиста і вона документальна. Вона така, як є, і вона моя. Я показую все, як є. Складно працювати з власною родиною, звісно, тому що вони не сприймають тебе як режисерку. Вони мають більше прав, ніж інші люди могли б собі дозволити.

Після цього досвіду я впевнилась — про себе і власну родину знімати важче, ніж про інших людей. Це правда. Так, важко відкриватися, важко бути на 100 % чесним, дуже важливо стежити, щоб не було бажання виставити все, як в Instagram — красиво, як хочеться. Це був виклик. Але мені здається: коли людина щира, то є шанс достукатися до інших і зрозуміти, що ми всі однакові українці й не тільки українці. Люди з інших країн дивилися і впізнавали себе, свої родинні стосунки, проблеми.

Чи були якісь фрагменти, які ви хотіли додати у фільм, але вони не увійшли у фінальний монтаж? Яка з цих сцен вам найбільше запам’яталася?

Я думаю, що так. Напевно, мені дуже подобається кадр, який ми знімали на Хрещатику під час Дня незалежності 2022 року. Камера стояла на штативі й була сфокусована на російських чоботах, які стояли на російському металобрухті. Повз ці чоботи проходили люди. Було цікаво спостерігати за їхньою реакцією, їхніми обличчями. Ось цей кадр шкода, що він не ввійшов, але я думаю, що він може увійти навіть в будь-який наступний мій фільм.

Чи бачили фільм ваші родички та героїні "Трішки чужої" (ваша донька, мама)? Якщо так, якою була їхня реакція?

Донька фільм бачила і він їй сподобався. Сподобалося, що він чесний. Хоч вона така дівчина, що зростала на соцмережах. Для неї було важливо демонструвати певну частину своєї особистості. Не показувати те, де вона не дуже красива або якась не дуже хороша. Але мені здається, що під час фільму відбулися певні трансформації з нею. Завдяки фільму, завдяки ситуації, яка склалась, якось вона подорослішала.

А мама фільм не бачила. Мені здається, що їй було цікаво брати в цьому участь, думати про те, що ми думали, говорити про те, що ми говорили. Вона вважає: все добре з фільмом — от і добре. Я не бачу в неї такого прагнення дивитися фільм.

Жінка в Радянському союзі – істота, яка мала народжувати рабів: інтерв'ю з режисеркою фільму "Трішки чужа"
Кадр з фільму "Трішки чужа". Світлана Ліщинська

У "Трішки чужій" багато особистого та приватного, зокрема історія ваших взаємин із дочкою та розмірковування про травму поколінь, яка відобразилася на вашій родині. Це сміливий крок показати настільки особисті речі широкій аудиторії. З цього приводу: чи погоджуєтеся ви з фразою, що сила полягає у вразливості? Як це відображається у "Трішки чужій"?

Я погоджуюся з фразою, що сила полягає в усвідомленні своєї вразливості. Бо всі мають свою якусь вразливу частину, таку певну тінь.

Якщо людина не хоче бачити (ховає) ось цю свою вразливу частину, та від цього не зникає, а навіть збільшується. Є великий ризик піти не туди. Тому я вважаю: дуже важливо визнавати слабкі місця — як людям, так і державам.

Якщо людина це знає і визнає це в собі, то в неї більше шансів бути вільною, шансів для розвитку і росту.

У фільмі чітка жіноча оптика та фокус на жіночих постатях. Звучить фраза, що "жінка відповідає за вічність", бо саме вона дарує дітям життя і продовжує рід. На вашу думку, чи можна простежити паралелі між опресією жінок у Радянському Союзі й тими викликами та небезпекою, з якими стикнулися українські жінки після повномасштабного вторгнення?

Ні, не можна простежити паралелі, бо, на мою думку, жінка в Радянському Союзі — це була істота, яка мала народжувати рабів. Принаймні так до нас ставилися, коли моя мама народжувала мене або коли я народжувала доньку. Зараз, незважаючи на важкі часи, на те, що в країні відбувається війна, я думаю, що стан жінок в країні більш впевнений, більш захищений, мені здається, більш гармонійний.

Розкажіть більше про технічні аспекти стрічки. Зокрема, як ви знімали потрібні сцени, коли не були фізично поруч із героїнями фільму? Наприклад, у Британії.

У мене не було можливості потрапити у Велику Британію, тому ми кожного разу шукали оператора, який міг би нам там зняти важливі моменти. Для цього даєш оператору більш докладну інформацію про фільм, про відчуття, яке має бути від цієї сцени, про що ця сцена, яких хочеться кадрів. Під час зйомки, звісно, я була на зв'язку з оператором весь час. Ми обговорювали що знімати, куди йти, на що скеровувати кадр, що відбувається, багато спілкувалася.

Жінка в Радянському союзі – істота, яка мала народжувати рабів: інтерв'ю з режисеркою фільму "Трішки чужа"
Кадр з фільму "Трішки чужа". Світлана Ліщинська

Одна з героїнь фільму — Олександра — принципово відмовляється розмовляти українською та після вторгнення не може повністю відмовитися від російського продукту (наприклад, російських пісень). Навіть через два роки після повномасштабного вторгнення таку позицію має частина українців. На вашу думку, що зображення такого досвіду транслює українському глядацтву?

Вона принципово відмовляється розмовляти українською мовою в приватному житті, як звучить у фільмі. Вона блискуче знає українську мову, говорить нею краще за мене. Вона знає мову і літературу краще за мене. Але вона залишає собі конституційне право у приватному житті розмовляти тією материнською мовою, яку людина не обирає і яка є частиною особистості. Не у всіх людей, я думаю, виходить ось так відмовитися від материнської мови по-чесному, зовсім не переживаючи певної травми, це непростий процес.

По-друге, це транслює українцям, що таких українців у країні це багато. Це не добре і не погано, це просто факт — не треба від нього відвертатися і вдавати, що таких українців нема, що вони погані, що вони недоукраїнці. З такою позицією нам буде важко побудувати дружнє суспільство.

Я думаю, що це транслює українському глядачу: ми різні, але ми всі українці, незважаючи на те, якою мовою ми думаємо і говоримо в приватному житті. Звісно, що в публічних місцях, там, де це вимагається, — обов'язково говорити українською. Люди мають знати мову. Але це справа держави, наша людська справа — не засуджувати інших, ми не судді, щоб засуджувати інших.

Підтримайте збір Суспільного Мовлення разом із Фондом "Повернись живим" для батальйону безпілотних авіаційних систем 14-ї окремої механізованої бригади ЗСУ.

Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok

Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]

На початок