У дні 18–20 лютого Україна вшановує героїв Небесної Сотні і згадує розстріли активістів Революції Гідності на Майдані Незалежності у Києві.
Значення подій Революції Гідності важко переоцінити, адже саме тоді багато віднайшли у собі українську ідентичність — схожі процеси відбулися після 24 лютого. Як змінилася політична культура українців і як ми оглядаємося на події Майдану під час повномасштабної війни? Якими були ці дні десять років тому? Яким бачилося майбутнє?
Суспільне Культура поспілкувалося з діячами культури та журналістами до десятої річниці подій Майдану.
Революція Гідності — це точка завершення пострадянського періоду. Це було колективне зусилля із виходу з довгої тіні СРСР. Звичайно, що воно означало й відкидання старих радянських інституцій та практик і творення власної держави.
У сфері культури багато що почалося із процесу колективного аналізу власне культурної сцени і розробки нового бачення — він називався "Культура2025". Це була така собі велетенська стратегічна сесія, яка тривала понад рік і охопила багато міст. Результатом була поява нових ідей, підходів та інституцій.
Це, власне, постмайданні культурні інституції, чию появу і підштовхнув цей процес пошуку нового: Український культурний фонд, Український інститут, навіть перезавантаження "Мистецького арсеналу" й "Довженко-центру". В освіті подібний процес втілився в появі концепції "Нової української школи", в охороні здоров'я — у всеохопній реформі та, наприклад, появі Національної служби здоров'я.
Тобто Майдан ініціював самі процеси трансформації української держави. Вони відбувалися клаптиково, на різних рівнях, недостатнім темпом, але саме в цій точці вони почалися і тривають досі.
Яким бачилося майбутнє під час Революції Гідності? Абсолютно таким же, як і зараз — що попереду велика боротьба і події, котрі, можливо, будуть більшими ніж те, що було до цього. І, звісно, зосередженість на цьому моменті, тому що точно прогнозувати майбутнє чим далі, тим складніше — і тоді було, і зараз тим більше.
Зосередження на моменті, намагання щось запам'ятати з того, що відбувається навколо, а тоді я був свідком розстрілу Небесної Сотні, бачив скривавлених людей на асфальті, сам бігав там зигзагами... Загалом все, як і зараз.
Революція Гідності була, мабуть, першим етапом нашого великого повстання проти тиранії і імперіалізму. Оскільки українська ідентичність будувалася завжди на протистоянні цим речам, відповідно, це і був такий, чи не найбільший у новітній історії підйом національної свідомості. Порівняти його можна лише з подіями після 24 лютого 2022 року.
Якби не Революція Гідності, якщо б ми тоді не підняли повстання, думаю, ми б давно вже програли і перетворилися на країну-зомбі типу Білорусі, яка, хоч і має якісь атрибути держави, прапор, герб, але по суті є частиною Російської імперії.
Значна частина наших людей розділила б долю чоловіків на окупованих територіях, яких женуть в якісь російські збройні формування і намагаються загнати на війну. А війна, безумовно, була б уже десь далі, десь на кордонах Польщі, країн Балтії і Фінляндії.
Нещодавно я говорила зі своєю подругою, ми згадували Майдан. Ми говорили, що ці події здавалися тоді настільки великим потрясінням, якого вистачить людині на все життя. А може навіть не одній людині, а кільком поколінням. Але росіяни змогли переплюнути це і виявилося, що в житті може бути ще більше потрясіння. Та на той момент здавалося, що нічого грандіознішого в усіх розуміннях цього слова — в соціальному, емоційному і в будь-яких інших розуміннях цього слова — бути у твоєму житті вже не може.
Я була на Майдані майже щодня, тому завжди, коли приходить зима, із кожним днем у мене є пов'язані спогади з періодом протестів. Листопад для мене – період студентських протестів. Грудень – це спогади про, напевно, найбільшу ходу, яку я бачила у своєму житті. Люди, які вийшли в Києві після побиття студентів — це був натовп, в якому я пишалась бути. Мені здавалося, що я впізнаю там усіх своїх викладачів зі школи, університету, колег, друзів, сусідів. Мені здавалося, що всі порядні люди Києва тоді вийшли на вулицю.
Грудень, січень, ближче до Нового року — це спогади, пов'язані зі спробами витіснити Майдан. Мороз і те, як мене відігрівали люди, давали гарячий чай, мені навіть подарували гігієнічну помаду, щоб не обвітрювалися губи.
Лютий — найстрашніші спогади розстрілів. У самі дні 18-го, 19-го, 20-го я дуже сильно захворіла і тому не могла бути на площі, але я продовжувала працювати дистанційно з дому, у мене були ввімкнуті всі можливі стрими і я намагалася координувати своїх колег. Потім ця історія стала для мене дуже близькою і навіть в якомусь сенсі особистою, тому що я роками займалася розслідуванням справ Майдану — хто стріляв у майданівців, хто стріляв у бік силовиків. І багато людей, яких я тоді не знала, згодом стали для мене знайомими.
Я не можу усвідомити, що вже минуло десять років з того моменту, адже так багато людей, які були на Майдані, тривалий час лишалися у моєму житті. Я цієї відстані не відчувала. І от буквально кілька місяців тому суд виніс історичний вирок у справі розстрілів на Майдані. Тому мені досі дуже важко сприймати ці події як якісь історичні або в минулому. Мені здається, ми, як і світ, досі не вписали і не відрефлексували належним чином Революцію Гідності.
Революція Гідності проявила не лише певну політичну культуру, але і те, ким ми є — це можна називати ідентичністю, свідомістю, як завгодно. Для мене це передусім поняття громадянськості, розуміння, усвідомлення того, що ти громадянин своєї країни і від тебе реально залежить те, якою ця країна буде завтра, яким будеш ти і чи будеш ти завтра.
Це якесь пограничне розуміння того, наскільки все у твоїх руках. Ця громадянськість, розуміння себе суб'єктом свого життя, життя своєї країни, проявилася в максимальній формі. Під час Майдану ми зрозуміли, що можемо впливати, можемо об'єднуватись незалежно від того, якою мовою говоримо, до яких церков ходимо, з яких регіонів приїхали, які в нас політичні погляди — я маю на увазі в ідеологічному спектрі: ліво, право, центр.
Усе це не мало значення на певному етапі. Мало значення лише те, що ми виступили проти насильства, проти узурпації влади і це був міцний громадянський фундамент. Мені досі здається, що це та фундаментальна цінність для українців, по якій йде наша лінія об'єднання. Для мене це не мова, не релігія, не ще якісь речі, для мене важливе розуміння, що я є громадянином своєї країни. Мені цього достатньо в системі "свій — чужий". Там, де мені треба зрозуміти, свій або чужий, для мене фундаментальною цінністю є цінність громадянськості, де людина розуміє себе громадянином своєї країни.
Хто став на захист країни? Це люди з різними поглядами, віросповіданням, з різним етнічним бекграундом. Кримські татари, євреї, греки, роми, українці, навіть росіяни і білоруси. Але їх об'єднує ця спільна цінність, розуміння того, що ніхто не має права прийти і зруйнувати країну, яку люди будують власними руками. Тобто вона не кимось побудована, не подарована нам Леніним, Сталіним чи ще кимось, як розповідає Путін. Ми самі будуємо її через великі випробування, кров і велику роботу. Тільки ми маємо право вирішувати, як у цій країні жити.
Після 24 лютого проявилась та сама риса, але просто ми її в собі вже віднайшли. Ми побачили, що люди діяли навіть в тих ситуаціях, де було реально дуже важко або здавалося, що виходу немає. Вони звідкись мали це знання, що треба діяти. Звідкись знали, що можна об'єднуватись. Знали, що можна дуже швидко координуватися, допомагати, волонтерити, щось діставати, кудись передавати і так далі. Навіть в окупації.
Цей надважливий досвід частина з нас отримала у 2014 році, хтось раніше, на Помаранчевій революції і Революції на граніті. Тому мені здається, що Майдан є точкою відліку нашого знання або наших навичок як суспільства, яке вміє чинити спротив і знає про себе, що воно вміє чинити спротив.
Це дуже важлива річ, яка, зокрема, в багатьох випадках нас рятувала. Не скласти руки, не підкоритися страшним обставинам, а діяти. І ця дія, підтримка інших людей, безумовно, нас і зараз тримає у війні.
Наприкінці 2013 року Євромайдан ніби пробудив нас зі сну. Так, це не перша протестна подія у 2010-х роках – своє незадоволення українці не тримали в собі і за кожної нагоди висловлювали публічно. Проте саме Євромайдан допоміг нам відповісти на важливі питання: хто ми такі? куди ми рухаємося? хто наші друзі, а хто – вороги?
Звісно, через стільки років нам легше дивитися на Євромайдан і бачити помилки та загрози, яких ми не бачили тої зими. Наприклад, навіть наприкінці лютого 2014 року мені та іншим майданівцям, котрі допомагали іноземним журналістам, телефонували з російського телебачення і просили їх покликати, коли на Майдані роздаватимуть зброю. Таких подій, звісно ж, не було, і тієї зими такі закиди від російських "журналістів" українцями сприймалися радше як привід для жартів над російським телебаченням. І нам знадобилися ще місяці та роки, щоб осягнути російську інформаційну загрозу та почати видаляти її з життя країни.
З Революції Гідності можна винести багато уроків, і багато теоретизувати про те, як треба було робити і як не треба. Та сьогодні я пропоную насамперед віддати шану тим, хто віддав життя за наше цивілізоване майбутнє.
Настане день, коли наша країна буде повністю звільнена від окупантів, і в кожному населеному пункті знову майорітиме український прапор.
Додому повернуться не тільки міста і вимушені переселенці, але й наші полонені, викрадені росіянами українські діти. А нашим ворогам пощастить, якщо вони доживуть до своїх трибуналів.
Цей день неодмінно настане, якщо ми будемо продовжувати стояти разом проти темряви. Бо серед багатьох уроків, які ми винесли з нашої революції, головний полягає в тому, що, тільки обʼєднані, ми здатні змінити і відвоювати те, що нам дороге.
Десять років тому в лютому здавалося, що ми вже випробували всі можливі методи тиску на владу — і ненасильницький опір, і навіть вже були вияви силового протистояння. Не виглядало, що це дасть якийсь результат. Була втома, абсолютно не було впевненості, що ми переможемо. Не було впевненості, що наша перемога так близько — якби хтось сказав, що через 10 днів у країні вже не буде Януковича, я би це вважав поганим жартом. Тому що Янукович виглядав досить потужним, а Майдан досить виснаженим. І тому ми абсолютно не були певні у своєму майбутньому.
Ми вже прекрасно знали, якою може бути країна, якщо Янукович остаточно переможе. Це країна, де не просто залякували, а вбивали незгодних. Ми не бачили якоїсь колосальної підтримки у світі, вона на той момент згасала. Було розуміння, що можна покладатися лише на себе. Але разом з тим було і завзяття попри все залишатися, продовжувати. І все-таки ми перемогли.
Коли вперше почув новину про те, що Янукович втік з країни, то просто не вірилося в неї. Коли стало зрозуміло, що він вже не повернеться, знову-таки не вірилося, що це все закінчилося і ми можемо говорити про перемогу Майдану. Тобто відчуття тріумфу не було. Серед усього іншого воно було отруєне спогадами про загиблих, тими сценами, які ми бачили, прощанням із загиблими.
На Майдані, після Майдану, після 2022 року відбувалося глибше національне самоусвідомлення. Це тривалий процес, який відбувається етапами, сходинками, українці поступово до цього приходять. Це процес відкриття українцями самих себе. Чому ми особливі, чим ми особливі, чому варто це плекати, шанувати, розуміти, показувати світові.
Різниця тільки в тому, що цей процес поступово охоплює різні категорії людей. Для декого з українців він почався ще перед відновленням незалежності України. І вони, власне, були тими, хто штовхали Україну до незалежності. Для декого це стало відбуватися після 1991 року, величезний крок в цьому питанні був зроблений після Помаранчевої революції 2004 року. Потім ми мали, на жаль, відкат у 2010–2013 роках.
Революція Гідності і роки після неї відіграли визначальну роль в сумоусвідомленні та згодом трансформувалися в державну політику, спрямовану на зміцнення української культури, національної ідентичності, національної пам'яті. У 2014–2019 роках це все було системним.
Потім — знов загроза певного відкату під гаслами "какая разніца", недостатня увага з боку держави до цих тем. Навіть почали підіймати голову ті, хто казали, що це теми, які розділяють українців: мовляв, давайте не будемо говорити про збереження української мови, не потрібна українська національна пам'ять, нічого доброго вона не робить, не об'єднує українців, а тільки сварить.
Але далі — повномасштабне вторгнення, коли цей процес захопив ще більшу кількість людей. Тому мені здається, що це єдиний шлях до самоусвідомлення, який ми маємо пройти і який, на жаль, супроводжується жертвами. Але я упевнений, що разом з тим ми стаємо і мудрішими, і сильнішими.
Я завжди пам'ятаю про Революцію Гідності, це один із драматичних періодів мого життя. Мені здається, що завдяки Революції Гідності я став розумнішим і, напевно, старішим — це ще одне відчуття, яке не покидало опісля: що я морально постарішав від того, що пережив. Можливо, це пафосно звучатиме, але цілі, цінності, які нас об'єднували на Революції Гідності, які формували Майдан, для мене досі важливі.
Важливо їх пам'ятати, щоб звірятися — чи те, що ти робиш, відповідає цим цінностям? Важливо пам'ятати: те, що ми зараз робимо — це шанс, за який ми тоді заплатили дуже високою ціною. І ми зобов'язані максимально скористатися цим шансом.
Я впевнений, що Революція Гідності — переломна подія в українській історії, визначальна подія в контексті відриву України від Росії. І я впевнений, що Росія трактує це так само. Не даремно і Путін, і його пропагандисти постійно згадують Революцію Гідності як страшний для них переворот, з якого все почалося.
Тому що саме тоді Росія остаточно зрозуміла, що втрачає Україну. І її попередній сценарій, який був дуже дієвим і, здавалося, повністю вдався, — тримати Україну під контролем через медіа, культуру, проросійських політиків, — цей сценарій на Революції Гідності провалився. Саме тому Росія, розуміючи, що втрачає Україну, вдалася до збройної агресії. Спочатку до так званої гібридної, коли не визнавала війни проти України, а потім і до повномасштабного вторгнення.
Якщо згадувати настрій упродовж усієї Революції Гідності, то це дуже різні емоції на різних етапах Майдану. На початку я, як, мабуть, і більшість українців, орієнтувалася на досвід попередньої Помаранчевої революції і очікувала, що масовість протестів змусить владу реагувати, йти хоча б на якісь поступки. Після силового розгону в ніч на 30 листопада і після штурму Майдану 11 грудня вже було зрозуміло, що буде складніше, ніж у 2004-му.
Логіка вказувала, що така кількість протестів по всій Україні і така їхня масовість закінчиться або демонтажем авторитарної влади, або ж масивним застосуванням сили з боку влади (якщо це дасть результат і Майдан програє — масовими переслідуваннями опозиційних громадян, демонтажем всіх демократичних інститутів, терором).
Врешті, ми мали можливість на власні очі побачити модель цього жахливого сценарію: коли від моменту протистоянь на Грушевського влада перетворилась на джерело загрози для громадян, правоохоронні органи – на злочинні інституції, а найбезпечнішим місцем у Києві стала територія протесту, обнесена барикадами з активістами на чатах. Тим часом поза Майданом: викрадення активістів, напади і побиття цивільних громадян, убивства, шантаж, залякування та зумисна дестабілізація в країні. Про це треба нагадувати, щоб розуміти, що нас очікувало б у разі поразки.
Тож і емоції були відповідні. Пам'ятаю настрій на Майдані ввечері 19 лютого. Ті, хто там залишалися чи туди приходили, були готовими до найгіршого. Всі вже побачили дику агресію силовиків і тітушок під їхнім прикриттям, вбивства протестувальників напередодні, знали про оголошену "антитерористичну операцію", тож ніхто не очікував, що все обійдеться…
Але масовий розстріл беззбройних майданівців 20 лютого шокував, викликав лють і безпорадність одночасно. І також розуміння, що Україна більше ніколи не буде такою, як до того. Ще не знаючи, що влада посипалась, що Янукович і свита пакують речі на втечу, було розуміння, що перейдено якийсь страшний рубіж… І ще було відчуття сакральності моменту, сакральності жертв, значимості і цінності того шансу, який ми отримали завдяки їм.
У 2019 і 2021 роках ми проводили соцдослідження щодо того, що і як пам'ятають про Майдан. Очікувано, люди пам'ятають яскраві образи: перший силовий розгін, штурм Майдану, вогняні барикади на Грушевського, розстріли Небесної Сотні. Мало хто може назвати більше трьох-чотирьох імен з переліку Небесної Сотні. Промовисто, що ставлення до Майдану прямо корелюється зі знанням про нього: ті, хто правильно відтворювали послідовність подій, ставляться позитивно, ті ж, хто вважали Майдан негативним явищем, не могли виставити ключові події у правильній хронології.
Тобто завдання Музею Майдану дуже чітке: найпростіший спосіб переконування у значущості Революції Гідності – розповідати правду.
І тут на перший план виходить проблема правосуддя: якісного слідства та судових вироків. Це не лише питання покарання безпосередньо причетних до злочинів, що, безумовно, дуже важливо. Судові вироки мають вагоме значення для національної пам'яті: це свідчення того, що наше суспільство дало остаточну оцінку, що є правильним, а що — злочином. Невідворотність покарання є щепленням від повторення злочинів. Врешті, сам факт того, що дійшло до Революції Гідності, є свідченням тези "непокаране зло зростає".
Важливо, що у наших соцдослідженнях чимала частина респондентів, які ставилися до Революції Гідності упереджено чи негативно, все одно вважала, що слід вшановувати героїв Небесної Сотні. Тобто мотиви майданівців сприймаються як ідеалістичні та благородні.
Зараз, після десяти років війни і особливо після початку повномасштабної її фази, здавалося б, пам'ять про Небесну Сотню могла потьмяніти на тлі тисяч наступних загиблих борців за Незалежність. Проте так не є, можливо навіть навпаки – я особисто зустрічала багатьох людей, яких саме повномасштабне вторгнення Росії переконало у важливості Революції Гідності і усього, що тоді українці відстояли ціною життів цих героїв.
Одним із пріоритетних завдань Музею Майдану є збереження та представлення пам'яті про Революцію Гідності у живому середовищі Києва. Пам'ять потребує фіксації, прив'язки до сучасного простору. На сьогодні ж багато втрачено. Показовою є історія з "Іконами революції" — графіті на вулиці Грушевського, безкарно знищеними орендарем приміщення, на якому вони були розміщені. У нас є перелік таких уцілілих об'єктів, проводиться робота з надання їм статусу пам'яток, інформування щодо їхньої значущості, проте часто усе залежить від доброї волі розпорядників будівель чи територій.
Свідченням невиконаного обов'язку нашого суспільства і держави перед Небесною Сотнею є відсутність належного меморіалу в Києві. Звичайно, Музей Майдану підтримує і впорядковує, додатково облаштовує меморіальні місця, які з'явилися внаслідок стихійної меморіалізації, проте це все одно тимчасові рішення. Поки територія під арештом на час слідчих дій у справах Майдану, навіть необхідні ремонтні роботи неможливі. Все це дається взнаки, і людина, непосвячена в особливості наших реалій, може зробити висновок про ось таке наше ставлення до збереження пам'яті про героїв. Врешті, ми втратили дорогоцінний час, і зараз повномасштабне вторгнення внесло свої пріоритети. Проте рано чи пізно меморіал таки має постати — це наш борг перед загиблими майданівцями.
Повномасштабне вторгнення відкрило очі багатьом, хто ще вірив у компромісні рішення, у можливість домовитися з агресором. Відповідно, стало очевидно, що боролися на Майдані ми не з внутрішнім диктатором — Януковичем і Ко, а що це був перший потужний бій проти агресії Росії, яка повністю керувала тогочасною владною верхівкою України.
Наша перемога в цьому бою зберегла нам державність, свободу, тож тепер ми маємо що відстоювати і маємо можливість оборонятися. Справедливо називати героїв Небесної Сотні – першими полеглими героями сучасної російсько-української війни.
Революція Гідності точно залишиться у національній пам'яті українців однією з найвизначніших сторінок у нашій історії, і однозначно, це та історія, якою пишатимуться наступні покоління.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
