Яку книжку про Революцію гідності, Помаранчеву революцію чи Революцію на граніті почитати — як би ви відповіли на це питання? Чи достатньо написано про Майдани й у яких жанрах? Що писали за кордоном? А також — чи читають українці книжки про протести, чи, можливо, це досі травматично?
До 21 листопада, Дня Гідності та Свободи, Суспільне Культура публікує розмови з письменниками, видавцями та літературознавцями, які розповіли про власний топ книг на цю тему й поділилися роздумами, чи написана головна книжка про українські революції. Інтерв'ю відбулися восени 2021 року.
Які книжки про події 2014, 2004 і 1990 років точно варто читати?
В’ячеслав Левицький, письменник, перекладач, літературознавець:
На мою думку, видання, які найбільше сприяють осмисленню Революції гідності, — це антології. Оскільки учасники революцій це дуже різні люди, яких згуртовує вибух незгоди з ходом історії, то дуже важливо охопити мозаїчність їхніх доль і світоглядів, уловити вельми відмінні між собою голоси й коливання настроїв.
Скажімо, до книжки "Небесна сотня: антологія майданівських віршів" (Чернівці: Букрек, 2014) уміщено доробок поетів, яких досить важко уявити поруч. Здавалося б, що спільного між Андрієм Любкою та Євґєнієм Євтушенком, Михайлом Жаржайлом і Сашком Лірником, Дмитром Павличком і Дмітрієм Биковим? Виявляється, співпереживання за життя людей на Майдані й усвідомлення певного переломного моменту.
Деякі включені твори подано як анонімні, ще якісь не вирізняються літературною вправністю, хоч і сповнені виразними емоційними спалахами. Дехто з авторів у подальшому засвідчив прихильність до держави-агресора та перестав асоціюватися з Революцією гідності. Утім, антологія, яку упорядкувала Леся Воронюк, зафіксувала момент, коли поети достеменно дихали одним повітрям, і це було повітря із запахом підпалених шин.
Схожа ситуація – зі збіркою "Євромайдан: хроніка в новелах" (Брустурів: Дискурсус, 2014). У деяких авторів, передусім Владислава Івченка, тема Майдану згодом перейде з новелістичного формату в романний. Його двотомник "2014" (Київ: Темпора, 2015), безперечно, вартий уваги в плані спостережень за особистостями учасників революції та конструювання сюжетів.
Чимало письменників зуміло в максимально короткій формі окреслити оригінальні ракурси на недавні події. Приміром, новелу Марини Єщенко "Революціонер" з майстерним змалюванням типажів і напруженим, моторошним фіналом досі вважаю одним із найсильніших творів про події зими 2014 року.
Ростислав Семків, письменник, літературний критик, директор видавництва "Смолоскип":
Якщо говорити про Майдан, то найперше мені пригадуються три книжки. "Синдром листопаду" Вікторії Амеліної, де показано, як персонажі сприймають революцію, яка стається зненацька.
Там життя героїв триває, якісь любовні історії, й усе це з позиції викладача університету. І потім зненацька стається Майдан, і це має дуже серйозний вплив на долі персонажів. Вона дуже добре написана, як на мене. Щоправда, російською, можливо, з'явився переклад. В ній добре пропрацьовані персонажі, і вона розкриває ситуацію зсередини.
І третьою книжкою є двотомник "2014" Владислава Івченка. Перший том про Майдан, другий — більше про війну. Вона новелістична, має багато персонажів, які змінюються: хтось прозріває, хтось десь ховається, є негідники, які залишаються негідниками, є негідники, які стають хорошими, повертаються до якогось більшого усвідомлення.
Як зрозуміти Майдан. Найкращі книжки, фільми та поезія на тему Революції гідності
Ольга Погинайко, заступниця директора видавництва "Смолоскип":
Якщо брати Революцію на граніті, мені одразу згадався альбом "Революція на граніті", який видало наше видавництво. Глобальніше не проаналізую, тому що під час цих подій була 10-річною дитиною.
Про Помаранчеву революцію тенденція така, що вийшло дуже мало книжок. Я, наприклад, знаю альбом, який називається "Помаранчева революція з Калуша до Києва або з Києва до Калуша", бо родом з Калуша, і в альбомі є фотографії мого брата. Можливо, якісь локальні штуки були, але на рівні сучасної української художньої літератури, якщо і було щось, то пройшло мало поміченим.
Про Революцію гідності написано в рази більше книжок. Напевно, найвідоміша — Забужко "Літопис Самовидців: дев'ять місяців спротиву", "Комора" видала.
Забужко перебрала величезну кількість дописів у Фейсбуці й зробила з того книгу. І що було дуже важливо – вона вийшла дуже оперативно, коли це все ще було болюче.
Оперативно видав дві книжки "Дискурсус", вони так і називалися "Євромайдан". З'явилися альбоми. Наприклад, ТСН зробив величезний альбом з їхніми фотографіями. Були і художні тексти – "Гудзик-2" Роздобудько, "Мистецький барбакан. Трикутник дев'яносто два" братів Капранових.
Відчуття, що у 2004 році в українському книговиданні було не до того, щоб оперативно реагувати на поточні політичні події. Там було до того, щоб як-небудь вижити. А в 2014 році, як це не дивно, війна і всі негаразди зробили українському книговиданню поштовх, і ринок зреагував.
Марина Рябченко, літературна критикиня:
Євромайдан активніше описаний у літературі у різний спосіб, аніж революція 2004 року. З того, що пам’ятаю, — це "Записки українського самашедшого" Ліни Костенко на тему Помаранчевої революції. Коли я її прочитала, вона мені не сподобалася, і більше я її не перечитувала.
Авторкою ідеї була Оксана Забужко, упорядниця Тетяна Терен. Книжка є своєрідною антологією актуального досвіду. Складається зі шматочків історій як відомих, так і пересічних користувачів Фейсбуку. Там є вкраплення із дописів, із колонок, які були надруковані в медіа, відповідно, маємо історію про дев'ять місяців – від початку Євромайдану до серпня 2014 року, гарячої воєнної фази.
"Кожен раз Майдан має інший образ". Спогади Прохаська про революції 1991, 2004 та 2014 років
Наталя Ковтонюк, літературна критикиня:
На першому місці в моєму топі "Літопис самовидців: дев'ять місяців спротиву" Оксани Забужко і Тетяни Терен. На другому — "Вертеп. Роман про Майдан" Олени Захарченко.
Далі — "Під крилами великої Матері. Ментальний Майдан" Степана Процюка. Книга несе дуже важливі меседжі в плані інформаційної війни з "рускім міром": якою має бути українська нація після Революції гідності, що таке Революція гідності для української нації. Але книга належить більше до елітарного письма. Відчутно зацікавлення автора психоаналітичними, постколоніальними студіями.
В першій хвилі літератури Революції гідності вийшли три антології, які привернули увагу: "Євромайдан. Лірична хроніка", "Євромайдан: хроніка в новелах" і "Євромайдан. Хроніка відчуттів". Там і маловідомі автори, і більш відомі. Тексти різної якості, але передають тогочасний настрій і в поезії, і в новелах, і дають відповіді.
Зараз мало говорять, але є така книжка "Майдан: до... і після...". Це антологія драми. Третина книги присвячена п’єсам про Революцію гідності, а все інше — про те, що було до або що має бути після.
Чого більше написано — документалістики чи художки?
Марина Рябченко:
Про Революцію гідності є тексти різних жанрів. Ми можемо говорити про публіцистику, документалістику відповідно, і художні тексти, причому як про новелістику, так і роман.
Роман з’явився не одразу, але якщо згадати, наприклад, Марка Рудневича і його "Я з Небесної сотні", книжка, по-моєму, вийшла одразу, навесні 2014. Це було несподівано. І, звісно, вірші – їх було багато. З’явилася поетична антологія "Небесна сотня". Дуже цікаве і насичене різноманіття, як на мене.
В’ячеслав Левицький:
Мабуть, закономірно, що такі події, як революції, породжують однаково багато й художніх, і нехудожніх творів. З одного боку, достатнє піднесення – ейфорія — спонукає до образного осягнення подій. З другого – усіх хвилює: що призвело до суспільних потрясінь, що відбувалось у владних кабінетах під час акцій протесту?
З огляду на ці питання прикметно: незадовго після завершення Революції гідності почали з’являтися книги, на зразок "Майдан. Нерозказана історія" Соні Кошкіної (Київ: Брайт Букс, 2015).
Паралельно значущою залишається потреба поглянути на себе самих охолоджено і трохи збоку. Тому невипадково численні дописи в соцмережах часів від Євромайдану до АТО, основний документ періоду, об’єднала антологія "Літопис самовидців. Дев’ять місяців українського спротиву" (Київ: Комора, 2014; авторка Оксана Забужко, упорядниця Тетяна Терен).
Спогади учасників зібрали Леонід Фінберг, Ірина Берлянд і Олена Андреєва в тритомнику "Майдан. Свідчення" (2016) і "Майдан. Свідчення. Допомога постраждалим. Міжнародна солідарність" (2018), "Польська солідарність з Майданом" (2020; усі вийшли в київському видавництві "Дух і Літера"). Це справжня бібліотека Революції гідності.
"Щоденник Майдану" Андрія Куркова (Харків: Фоліо, 2015) продовжив лінію, започатковану виданням Оксани Забужко "Let my people go" (Київ: Факт, 2006). В обох випадках відомі письменники, чия думка важить для суспільства, діляться приватними, побутовими нотатками через короткий час після завершення революцій. Це спроба перевірити свої спостереження на нехудожність, з’ясувати, наскільки літератор як аналітик дійсності може залежати від настроїв у країні.
Михайло Слабошпицький присвятив особисті хроніки обом недавнім революціям ("Пейзаж для помаранчевої революції", 2005, і "Гамбіт надії", 2014; Видавництво "Ярославів Вал"). На сьогодні їх варто вважати цінним історичним джерелом.
"Ми стояли на Майдані, щоби не бути худобою, загнаною у стійло". Спогади Валерія Харчишина
І дуже істотно те, що Революція гідності стала об’єктом дослідження авторитетних зарубіжних учених. Підтвердження цього – книжка американської історикині Марсі Шор "Українська ніч. Історія революції зблизька" (2018; в українському перекладі опублікована 2019 року "Духом і Літерою"). Світу стає цікаво підступитися ближче до Євромайдану й пізніших подій.
У свідомості іноземців закарбовується: Революція гідності – не монтаж "Хороброго серця" зі сценами з антиутопій, не казкове повалення схибнутого правителя, а драматичний і геополітично важливий процес.
Ростислав Семків:
Документальні речі одразу з’являються. А художнє осмислення трохи затягнуте в часі, бо, врешті, потребує узагальнення і повернення. Художня література — завжди реконструкція подій, емоцій, переживань зсередини. Це складніше, ніж документальний опис. І те, і те дуже потрібне, звичайно. І більше того, без доброго пласту документалістики доброї художки не з'явиться. І зараз є всі передумови, щоб вона почала з’являтися.
Твори, які ми маємо – не поганої якості. Але попереду більш епохальні речі, тому що це надто сильні травми, струси, і вони довго нас не відпускатимуть.
Воєнна література зараз – абсолютно магістральний напрямок. Він викликає зацікавлення, є дуже багато читачів, які будуть про це читати, і є багато очевидців, яким є що сказати. Так що це буде тривати.
Чи є запит суспільства на книги про революції?
Ольга Погинайко:
Принаймні по нашій книгарні був ажіотажний попит на купівлю і читання книг про Революцію гідності. Я це пов’язую з травмою, яку ми всі пережили, — хтось більше, хтось менше.
Я, наприклад, довгий час не могла ні дивитися фільмів, ні читати нічого про цей період. Думаю, що багато хто мав такий момент, і навіть якщо купив цю книжку, то не обов'язково читав.
Мені здається, що бажання дізнатися і прочитати було менше в 2004 році, ніж у 2014 році. Але вихідні дані були трохи різні. Помаранчева революція — суто свято. Люди вийшли на Майдан, згуртувалися, відчули єднання, історичний момент, отримали, я впевнена, купу позитивних емоцій. Не дійшло до кровопролиття.
Революція гідності — травматичний досвід, який потребує зусиль на переосмислення, щоби з цим розійтися.
Здавалося, всього 10 років різниці, але це різні світи. Навіть можливість замовити книгу між цими десятьма роками – колосальна різниця. 2005 рік — час, коли тільки по більших містах полишалися книгарні. Люди, які купували книжки, видзвонювали видавництва або приїжджали раз на рік на "Форум видавців". Вже є інтернет, але не у всіх. 2005 рік – це кнопочні телефони, і вони не у всіх. Про речі такого порядку треба пам’ятати.
2014 рік – це доступ до інформації, можливість прорекламувати книжку, яку ви видали, донести інформацію до читача. Ви незалежні від одного ярмарку хоча б тому, що їх тепер у країні два. У 2014 якраз вистрілив Арсенал. Інтернет-магазини працюють, і ви можете замовити книжку про Революцію гідності навіть у село.
Я до чого веду — на бажання прочитати книжку так само впливає наявність інформації, що існує така книжка. "Ух ти, хтось написав про свій досвід революції. Клас, замовлю". А якщо ви не знаєте про те, що хтось це написав, то як можна замовити те, про існування чого ви не знаєте?
Ірина Цілик: "Захистити наших дітей від травм війни неможливо, але зарядити їх любов'ю можна"
Андрій Гончарук, директор видавництва "Люта справа":
Якщо говорити про "Мистецький Барбакан. Трикутник дев’яносто два", то незважаючи на те, що вона була на той момент досить дорогою, це був 2016 рік, ми змогли її продати, і більшість накладу у нас відсутня.
Марина Рябченко:
Травматичну літературу не дуже багато людей хоче читати через різні причини. Частіше не через ідеологію, а тому, що це переживання травми. Важливо ще і те, що одразу після Революції гідності почалася війна — це сильніший досвід, який перекрив, пересилив. По суті, у нас і не було часу на осмислення, обдумування.
Ми з одного травматичного досвіду пірнули в ще більшу травму, і далі почали з’являтися книги про сучасну російсько-українську війну.
То чи написана головна книга про українську революцію?
В’ячеслав Левицький:
Звісно, ні! Головна книжка про українську революцію ще не написана. Про висвітленість теми можна було б міркувати принаймні тоді, коли з'явиться репортаж Вітольда Шабловського про кухарку Януковича.
Якщо серйозніше, то звернімо увагу на літературні тренди цього року. Він розпочався з присудження Шевченківської премії Оксані Луцишиній за роман "Іван і Феба" (Львів: Видавництво Старого Лева, 2019) про Революцію на граніті. Водночас завершується 2021-й виходом графічного роману Сашка Ком'яхова "Тато. Кузня зброї" (Київ: Люта Справа), присвяченого Революції гідності.
Тож запит на "революційну літературу" чи – ширше – трактування революцій у культурі є і, думаю, буде довго. По-перше, тому, що ми досі гостро переживаємо й жваво рефлексуємо на теми недавніх історичних зламів, особливо євромайданівського. Крім суто художніх інтересів, залишаються громадянські: кожному важливо з'ясувати правду.
По-друге, теми українських революцій не вичерпали свій потенціал. Вони обжилися далеко не в усіх жанрах, не розкрилися в багатьох нестандартних ракурсах і перипетіях. Пригадаймо, наприклад, нашумілий серіал "Спіймати Кайдаша" за сценарієм Наталки Ворожбит. Він про атмосферу напередодні Революції гідності та після втечі Януковича. А така оптика сприйняття історичного потрясіння з боку однієї розшарованої сім'ї означилася зовсім недавно.
Ростислав Семків:
Така книжка у нас ще попереду, так само, як і книжка про війну. Але ми маємо багато документальних робіт, які написані на безпосередньому матеріалі, є більш художнє осмислення, як, наприклад, "Інтернат" Жадана або "Доця" Тамари Горіха Зерня.
Ця література про війну, оскільки війна — більша травма. Майдан теж травматична сторінка історії, але війна переважає за своєю трагедією, тому письменники більше звертають увагу на неї.
Тексти про Першу світову чи Другу світову, які глобально її осмислюють, з’являлися дещо пізніше. Тому і про нашу війну шедевральні книжки ще попереду. І їх можуть написати як ті, хто вже почали тему глибати, так і зовсім інші люди.
У будь-якому випадку добре, що література реагує, не залишається безмовною. Тому що для колись колоніальної літератури, для гнобленої літератури є правило мовчати про глобальні теми. Колоніальна література не має в собі виробленого голосу, щоб про це говорити. Те, що про Майдан і про війну багато пишуть, свідчення прощання з колоніальним спадком.
Марина Рябченко:
Всім дуже хочеться, щоб така книга одразу з’явилася, щоби були свідками цього. Але, як правило, так не відбувається. Для глибинного філософського, вагомого, інтелектуального осмислення потрібен час. Дуже важко таке осмислення видати на гора одразу, перебуваючи всередині процесу.
Ольга Погинайко:
Минуло тільки сім-вісім років, це мало для появи головної книжки (станом на момент розмови у 2021, - ред.). Такі речі потребують глибокого осмислення, щоб тема в суспільній свідомості переварилася, переболілася і розклалася на полички. Не можна сказати, що ми це пройшли і над цим не зостановлюємося – ні, це далеко попереду. Думаю, кількох десятиліть.
Історії ідентичності. Як зберегти національне єднання, що відродилося за час війни
Читайте нас у Facebook і Telegram, дивіться наш YouTube.
Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Ваші історії важливі для нас!
