Нещодавно в редакцію Суспільне Культура прийшов лист, адресований святому Миколаю.
Дворічний Микита живе на Київщині, любить гратися та електричні потяги. Але він не просить новий поїзд чи залізничні колії, він просить, щоб його тато повернувся додому, він у нього — захисник.
Як і дворічний Микита, багато українців перебувають в очікуванні, коли їхні близькі та рідні повернуться додому і більше не поїдуть на фронт. Для них це було би більше ніж диво, але навіть діти розуміють його ціну. Розуміють, але все ж чекають на цей момент зустрічі з батьками та матусями.
У 2015-му художники з колективу "Відкрита Група" в межах національного павільйону на Венеційській бієнале "Надія" відтворили перформативну роботу — "Синонім до слова «чекати»". Художники та учасники колективу — Антон Варга, Юрій Білей, Павло Ковач, Станіслав Туріна — по черзі сиділи за столом перед моніторами, що у режимі реального часу показували вхідні двері у будинках дев'яти українських сімей військових. Разом із ними, відмовляючись приймати будь-яку їжу, вони чекали на повернення. І коли військовий повертався, екран згасав. Мені особисто ця робота є близькою через свій простий художній жест — коли усі ми насправді сидимо за спільним родинним столом, очікуючи кожен свого. Але очікуючи разом.
Усі різдвяні та новорічні казки — про диво, яке обов'язково станеться; про добро, що переможе злі сили та технології, які втратили глузд і більше не служать людям. Особливо перед святами хочеться вірити, що це не просто історії, які надихають, а правда, яка обов'язково втілиться і в реальному житті.
Особливо напередодні новорічних свят понад усе хочеться вірити, що рідні нарешті будуть разом, що сядуть за різдвяний стіл, частуючись найсмачнішими домашніми стравами. Обіймаючи і схиляючи голову до плечей.
Але очікування стають тривалішими, мов посухи влітку, а зустрічі — такими швидкими та приємними, як літні дощі, або ж те саме новорічне диво, якого прагнуть діти на свята.
У цьому і роль культури та, зокрема, мистецтва — воно здатне подарувати надію і радість навіть у темні часи. Здатне пам'ятати навіть тоді, коли пам'ять починає підводити й пропонувати легші та зручніші сценарії подій, фальсифікуючи реальні спогади. Формувати в уяві те, чого ніколи не було. Але і щонайголовніше — підтримувати віру в себе та в інших, ніби це олімпійський вогонь, подарований Прометеєм.
Що є синонімом до слова "чекати" — відмова від іграшкового потяга чи любов дітей до батьків. Що означає очікувати? Чи очікувати все ж означає тримати надію до кінця? Чи чекати та сподіватися, навіть не маючи цієї надії? Чи відправляти листи, думаючи, що вони дістануться саме того адресата?
На початку західні ЗМІ говорили про те, що Україна буде захоплена за три дні, українці вірили, що якщо не три дні, то через пів року всі території будуть вільні. Тепер ми всі вчимося чекати довше, розуміючи, що це очікування може бути тривалим. Запасаємося свічками, терпінням і вірою в те, що колись це очікування перерветься скрипінням вхідних дверей.
Все це позначається на тому, як сьогодні працює мистецтво, що воно здатне запропонувати тим, хто перебуває в очікуванні. Адже і саме мистецтво намагається перебудуватися і вижити за нових умов — як, наприклад, коли виникає потреба пояснити світ новонародженій дитині (протягом 2022–2023 років художниця Люся Іванова створила серію робіт "Як пояснити цей світ новонародженій дитині (й гадки не маю)", — Ред), яким є час, у який вона народилася — не темним, але точно не простим; коли без упину потрібно перезбирати себе й триматися своєї зграї; таким, коли очі людей можуть горіти і тьмянішати лише через відсутність довгоочікуваної зустрічі.
Доводиться шукати пояснення дуже складним речам.
Або ж дивитися на іграшкові та реальні потяги, які колись привезуть нас до перемоги.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
