Про переосмислення любові й втрати, про звʼязок між людьми на війні та про поезію як протест проти смерті говорили літературознавиця Тетяна Огаркова та поетка, бойова медикиня і розвідниця Ярина Чорногуз.
Розмова відбулася у просторі "Українського ПЕН", а поштовхом до неї стало видання збірки "[dasein: оборона присутності]", написаної Чорногуз за останні півтора року ротації на фронті, значна частина якої припала на повномасштабну війну.
Суспільне Культура у партнерстві з "Українським ПЕН" публікує текстову версію публічного інтерв'ю.
Значна кількість текстів з цієї збірки – як стріли, які потрапляють у серце і відбирають мову. Вона про війну і дуже своєрідно описаний досвід війни. У книзі постійно повертається тема життя і смерті, а також слово "післяжиття". Що таке післяжиття? Як проживається це протиставлення життя і смерті?
Післяжиття – це стан, у який люди заходять, щось утративши. Оскільки Україна перебуває у воєнному колі, у кількасотлітній боротьбі за ідентичність і виживання, наші покоління дуже часто мають з цим справу. Післяжиття для мене – це стан, коли ти втрачаєш те, що тобі давало життєві сили. Але замість того щоб спустошитися, відштовхуєшся від дна і починаєш бачити світ інакше, помічати речі, які раніше не помічав. Ті, хто пройшли війну, починають по-іншому оцінювати багато життєвих реалій. Війна оголює всі суті до первісності, відбираючи частини тіла, людей, яких любиш, побратимів, з якими ви разом пройшли багато випробувань. Вона дає можливість побачити смерть і любов у первісних формах. Саме тому на обкладинці наскельні малюнки – це про первісність суті. Післяжиття – це бачення речей у первісному вигляді.
"Це і є бути поетом в Україні – вічно плакати у віршах на ще зовсім свіжих могилах"
Коли читаєш цю поезію, виникає дуже матеріальне відчуття часу. Таке враження, що він уповільнюється. Цивільним часто видається, що на війні часу немає: людина постійно зайнята, навколо неї постійно щось відбувається. Читаючи вашу поезію, розумієш, що є час на самоосмислення, самозаглиблення і рефлексію. Як ви взагалі пишете в бойових умовах? Коли ви це робите?
Майже всі тексти написані з часовою дистанцією в місяць-два, а іноді й більше, у момент, коли була можливість перепочити. Я ніколи не силую себе. Поезія для мене – пошук істини, спосіб швидко висловити правду, яку я не можу зараз висловити в романі на 500 сторінок. На це часу справді немає, але є можливість висловити її в короткій формі, і я б хотіла, щоби ці істини звучали.
Війна – це про стосунки: з побратимами, з тими, хто поруч, із живими й мертвими. Про невидимі звʼязки між людьми. Війна оголює дуже людський, теплий, ніжний контакт. Як пояснити ці відкриття?
Це дуже споріднене з моєю спеціальністю бойового медика. Мені постійно доводиться стежити за здоровʼям побратимів і зберігати життя, коли хтось поранений. Також багато чого на фронті між людьми проживається як мовчання. Коли я йшла на контракт, мені було дуже важливо тримати дистанцію. Водночас через цю дистанцію люди починають мовчки одне одного розуміти.
Скажу чесно, мені страшно давати читати цю книгу побратимам. Вони багато чого зможуть там впізнати, і для когось це стане ретравматизацією. Через це я мала сумніви, чи варто цю книгу взагалі видавати. Водночас я переконана, що біль у наших умовах говорить правду і на нього не можна заплющувати очі.
Найгірше для мене – це забуття прожитого. Для мене особисто найбільш травматичне – ті, кого не вдалося забрати: залишені в окупації, зниклі безвісти… Це найжахливіше, що може статися на війні з будь-ким із нас. У книзі багато про ці істини.
Ви – розвідниця. Це робота піхоти, дуже фізична, тілесна. У вас немає броні, немає танку, немає дистанції артилерії. Ви у фізичному контакті з ворогом. Як усвідомлення того, що смерть є тут і зараз, змінює розуміння часу?
Сучасна цивілізація, особливо європейська, культивує вічну молодість. А от для нашого і старшого покоління, для всіх українців, які пішли на цю повномасштабну війну, це дуже змінилося. Дожити до 60–70–80-ти років – це величезний привілей. Сумно, що саме війна повертає розуміння цінності довгого життя. Його слід цінувати завжди.
Стосовно часу в поезії, для мене він дуже онтологічний. У віршах я волію бути в міфічному часі, де говорю про те, що існує завжди. Тут ми можемо говорити про Гайдеґґера та буття тут і зараз, у колі речей. Часом це єдине, що лишається у солдата: відчути естетику моменту, не знаючи, чи доживеш ти до вечора, чи тебе повезуть пораненого, чи ти повезеш когось…
Коли ми говоримо про літературу і війну, поезію і війну, письменників і війну, за цим стоїть певна літературна традиція. Чи були поети, письменники, люди, які слугували для вас орієнтиром у цій збірці?
Так. Насамперед це покоління митців, яке ми називаємо "Розстріляним відродженням", а саме 1920-ті роки.
У другій половині березня 2022-го року після тяжких боїв нашій роті, разом з іншими, більшими підрозділами, вдалося зупинити переважаючу силу росіян на рубежі на півдні Донеччини, у Волноваському районі. Я пішла в покинуту бібліотеку одного із сіл і вирішила забрати звідти книги, які мені подобаються. Порозпихала їх по евакмобілю – на випадок, якщо раптом не вдасться зберегти цей рубіж. Знову перечитавши Хвильового і Плужника, я зовсім по-іншому побачила цю літературу: я зрозуміла, що вона теж творилася у час війни і що вони теж писали у стані післяжиття. Євген Плужник був моїм улюбленим поетом під час навчання в університеті. У моїй поезії часто повторюється слово "серце", і цей кордоцентризм нас із ним ріднить.
Якщо говорити про пізніший час, ближчий до сучасної літератури, великий вплив на мене справила поезія Василя й Олени Герасимʼюків. Це та сама міфопоетика, схрещена з боротьбою, інтелектуальна, якою я пробую і хочу розмовляти.
У поезії я волію не говорити про ворога. Для нього є мовчання. З ворогом треба говорити мовою снарядів і танків. Однозначно не поезією. Усі мої тексти про нас, про мене, про істини. Я не вважаю Росію достатньою підставою для рефлексії.
"Ми зрослися зі своєю землею кольором одягу, шкірою, кровʼю та шляхом життя"
Ви пишете: "Світ зійшовся клином на обороні цієї землі". Цей прямий, фізичний звʼязок простежується і в інших текстах, і у фотографіях. Яким є ваш стосунок як військової і як поетки до цієї землі?
Очевидно, що у кожного військового по-різному. Я можу говорити лише за себе. Як для людини, яка народилася і виросла в місті, для мене земля і все те, що я побачила на територіях, які зараз, на жаль, окуповані, але які ми тримали, відплачуючи велику ціну людьми, бо не мали техніки та снарядів, є сакральним.
Територія під Маріуполем, Водяне, Талаківка, де я отримувала свій перший бойовий досвід. Маріуполь, де починалася моя служба. Скадовськ, Джарилгач, узбережжя Чорного моря, люди, які жили там, де була наша база. Сєвєродонецькі ліси. Це те, що стало продовженням мого тіла. Там ми працювали, вчилися оборони, і для мене вони завжди ментально будуть нашими. Я вірю, що час нам їх поверне.
Це ваша друга збірка. Перша, "Як вигинається воєнне коло", теж була навколо теми війни. Чи ставили ви перед собою запитання про те, що досвід готовності до самопожертви заради оборони інших повʼязаний з мистецтвом?
Перед тим як піти в "Госпітальєри", я мала три збірки віршів, які подавала на конкурс у "Смолоскип", дві з них отримали премії. Половина віршів із книги "Як вигинається воєнне коло" – це поезія, яка насправді не про війну. Вона про мої інтелектуальні блукання, але, безперечно, у ній є слід людини, яка живе в епоху так званої тихої окопної війни. У "Як вигинається воєнне коло" я виношу рефлексії навіть на позавоєнні теми, бо, як не крути, вони все одно повʼязані з цією реальністю. В якій точці? Втрата, любов і смерть – ці три концепти, які я сильно переосмислила у воєнному досвіді.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
