17 червня народився Михайло Горинь, український дисидент, правозахисник і політв'язень радянських часів, народний депутат України першого скликання.
Радянська влада переслідувала його змалечку через дисидентство батьків, у таборах і засланні він кілька разів був близький до смерті, але зміг вистояти й узяв участь у проголошенні незалежності України і її подальшому політичному формуванні.
Суспільне Культура згадує непересічну історію життя й боротьби Михайла Гориня.
Родина дисидентів і втеча з сибірського етапу
Михайло народився 1930 року в селі Кнісело Львівської області. Мав двох братів Богдана й Миколу, які згодом теж стали дисидентами й політичними діячами. Їхній дід був першим головою Кнісельської сільської Ради в роки ЗУНР, а батько хлопців керував сільською "Просвітою" та нелегальною районною організацією ОУН, згодом долучився до лав УПА, був репресований польською й радянською владою.
У 1944 році Михайла з матір’ю Стефанією відправили на заслання до Сибіру, але їм вдалося втекти з-під варти. Деякий час вони прожили в підпіллі та у родичів, а згодом родина оселилися в Ходорові, де Михайло закінчив школу й працював на заводі.

Університетські роки й початок дисидентства
Михайло Горинь вступив на відділенні логіки і психології Львівського університету. На передостанньому курсі його виключили за відмову вступати в комсомол, але за талановитого студента вступився новий ректор академік Євген Лазаренко й Гориню вдалось закінчити навчання. Під час навчання Михайло підтримував зв’язки з підпіллям ОУН, друкував на машинці і поширював листівки про національну боротьбу.
Згодом працював учителем логіки, психології, української мови і літератури, завідував районним методкабінетом, був інспектором райвно. Горинь організував першу в СРСР експериментальну науково-практичну лабораторію психології і фізіології праці при одному з Львівських заводів, також він — автор низки методичних розробок для вчителів і статей у галузі психології праці.
Самвидав і арешти
Михайло Горинь мав тісні контакти з шістдесятниками, зокрема з Іваном Світличним, Іваном Дзюбою, Миколою Вінграновським, Дмитром Павличком та Іваном Драчем. Він був організатором молодіжного клубу "Пролісок", а також займався поширенням самвидаву та політичної літератури еміграції.
КГБ почало демонстративне стеження за львівською інтелігенцією й у 1965 році арештовує Михайла разом з братом Богданом, Іваном Гелем, Михайлом Осадчим і Мирославою Зваричевською. Михайло Горинь отримав шість років таборів суворого режиму й відбував покарання у Мордовії та Володимирському централі. Але й там, попри все, також налагодив самвидав, передавав його в Україну й за кордон, консолідував акції протесту політв’язнів.
Після звільнення в 1971 році отримує заборону працювати за фахом і не має змоги прописатися в Львові, де мешкає його родина. Аби не бути звинуваченим у "дармоїдстві", влаштовується машиністом на будівництві хімкомбінату в Рівненській області, а згодом працює ще п’ять років кочегаром у котельнях Львова.

Діяльність в Українській Гельсінській групі
Увесь час Горинь підтримує зв'язок з родинами політв'язнів, допомагає їм, а згодом бере участь у підготовці установчих документів Української Гельсінської групи. Коли ж Микола Руденко та Олекса Тихий пропонують йому долучитися до руху на підтримку Гельсінського акту, Горинь відповідає: "Я у вашу футбольну команду не піду", а на папері пише: "Я піду в другому ешелоні. Коли вас заарештують, тоді я піду". Він знав, що КДБ його прослуховує.
Так і сталося. Коли "першу десятку" Української Гельсінської групи арештували, Михайло Горинь готував інформаційні повідомлення й вісники про репресії в Україні. У 1978 році він написав у документі групи:
"Ціла армія партійних керівників і органи держбезпеки уважно стежать за сміливцями, що всерйоз сприйняли паперові права українського народу і вимагають їхньої реалізації. Для таких – місце у Володимирській тюрмі, таборах Мордовії та Приуралля, у психіатричних лікарнях теж".
Обшуки й другий арешт
Режим поставив собі за мету знову арештувати Гориня — лише упродовж 1981 року в його домі відбулося шість обшуків. Зрештою, КДБ підкинуло йому фальшиві документи — сфабрикований від імені Української Гельсінської групи документ у справі Івана Кандиби, а також текст під малограмотною назвою "Соціальні дослідження механізму русифікації на Україні" (певно, малися на увазі "соціологічні").
Саме ці документи мали засвідчити, що Горинь "продовжує антирадянську діяльність". Протестуючи проти фабрикування справи, Михайло Горинь оголосив голодування. Через десять днів у нього стався серцевий напад, але це не завадило присудити йому 10 років таборів особливо суворого режиму і п’ять років заслання. Гориня називають "особливо небезпечним рецидивістом" і він знову опиняється у Кучино.
У таборах здоров’я Михайла Гориня дедалі погіршується — він мав запалення нирок, хворів на гіпертонію й аритмію. Він розповідав:
"Я був на прийомі у начальника концтабору Долматова. Після того, як померли наші хлопці, я записався до нього на прийом і кажу: "Ну що, а тепер моя черга? Пішов Тихий, пішов Литвин, пішов Марченко, пішов Стус...". А той: "А почему ваша очередь?". А я йому: "А тому, що вмирають тільки українці".
Коли в дисидента стається другий інфаркт міокарда, його помилували. "Вже була "перебудова" і, очевидно, Кремлеві не треба було трупів", — писав про це член Української Гельсінської групи Василь Овсієнко.
У 1987 році Михайла Гориня помилували, а в 1990 – реабілітували.

Боротьба за незалежну Україну
Після відновлення здоров'я Михайло Горинь разом з В’ячеславом Чорноволом та Іваном Гелем організовує Українську Гельсінську спілку. Переслідування радянської влади продовжувалися, Гориня неодноразово затримувала міліція, зокрема, в Чернівецькому університеті, куди приїхав з доповіддю для студентів — тоді отримав 15 діб.
У 1988 р. Михайло Горинь організував і очолив Робочу групу захисту українських політв’язнів, яка увійшла до Міжнаціонального комітету захисту політв’язнів. Він учасник декількох нарад представників національно-демократичних рухів народів СРСР.

Саме йому належить ідея "ланцюгу Злуки" в січні 1990 року, коли сотні тисяч людей взялися за руки і з'єднали Львів із Києвом. Того року Горинь став організатором свята 500-річчя козацтва на Дніпропетровщині та Запоріжжі.
Під час виборів 1990 року Михайла Гориня обрали до Верховної Ради України, він був серед тих, хто 24 серпня 1991 року проголошував незалежність. Працював у Комісії з питань суверенітету, міжреспубліканських і міжнаціональних відносин, очолював підкомісію зв’язків з українцями, що проживають за межами України. Входив до Народної Ради.
Попри активну політичну діяльність і популярність, Горинь казав: "Дуже жалкую, що коли в 1989–1990 роках хлопці писали статті про українсько-російські стосунки, я був заклопотаний організаційними справами" .

У 1992-1995 роках Михайло Горинь очолював Українську Республіканську партію. Після розпаду УРП став одним із засновників Республіканської Християнської партії. З 1992 року очолював Конгрес національно-демократичних сил, а в 2000-2006 роках був головою Української Всесвітньої Координаційної Ради.
Помер Михайло Горинь 13 січня 2013 року. Похований на "Полі почесних поховань" Личаківського цвинтаря у Львові.
Читайте нас у Facebook і Telegram, дивіться наш YouTube
Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Ваші історії важливі для нас!