Україна постійно дає Росії шанс на людяність і нормальну державність. Але Росія залишається країною підвалів, концтаборів та ГУЛАГів, констатував в ексклюзивному інтерв'ю Радіо Культура Станіслав Асєєв, журналіст, письменник, який два з половиною роки перебував у полоні проросійських бойовиків в окупованому Донецьку.
Асєєв висловив своє бачення, що робити після деокупації Криму і Донбасу з тими, хто дотримується проросійської позиції. Він вважає корисним балтійський досвід надання негромадянства.
Також Асєєв закликає змінити міжнародні правила гри, щоб легалізувати трансфер підозрюваних у воєнних злочинах поза процедурою екстрадиції. У разі легалізації такого трансферу російський диверсант Ігор Гіркін (Стрєлков) понесе заслужене покарання, а не продовжуватиме переховуватися у Росії, зазначив Асєєв. Водночас письменник презентував свою нову книжку "Шелест бамбукового гаю".
"Шелест бамбукового гаю" — книжка малої прози, датована різними роками. Є тексти, написані, коли ви жили в окупованому Донбасі й ухвалили надзвичайно сміливе й важливе рішення залишатися журналістом в окупації та писати великій Україні про це.
Я ставлю дати початку і закінчення якогось твору. Але щоденник — це виняток. Він починається "парадом" полонених, і це вже конкретна дата.
Щодо самої збірки – у мене був задум видати невеличку збірку короткої прози, яку я написав під час окупації, а декілька текстів – ще до 2014 року. Щоденник хотів видати окремо. Але сталося, як сталося. Мене заарештували, і я нічого не встиг видати. Однак до арешту встиг усі ці тексти перекинути на один із віртуальних мейлів і дійшов до них після звільнення.
Коли я звільнився, постало завдання написати книжку "Світлий шлях" про "Ізоляцію"Ізоляція" – тюрма, створена після захоплення Донецька російськими окупантами. В'язниця з'явилася після того, як 9 червня 2014 року підконтрольні Росії терористи із так званої "ДНР" захопили мистецький фонд "Ізоляція" та перетворили його на об'єкт "міністерства держбезпеки". У тюрмі "Ізоляція" одночасно утримували десятки в'язнів, піддаючи їх тортурам, зокрема електричним струмом і через імітацію страти. Станіслава Асєєва у 2017-2019 роках бойовики утримували у тюрмі "Ізоляція". 29 грудня 2019 року його визволили з полону в рамках обміну.", це було першочерговим. А коли книжка вийшла, я став певною мірою заручником "Ізоляції". Тому до збірки "Шелест бамбукового гаю" руки дійшли тільки зараз. Ці тексти ніби вже старі, але, на жаль, досі актуальні.
Дуже важливий для цієї збірки архетип дому. Маю відчуття, що це один із найскладніших архетипів, з ним дуже непрості психоаналітичні стосунки. Вочевидь, це ваші індивідуальні стосунки з Донеччиною як із домом. Але вони насправді типові для всіх, хто пов’язаний із цією зросійщеною частиною України, до якої так легко дотягувалися руки пропагандистів, російського бізнесу та інших елементів, з якими ми зараз воюємо.
Цій темі повністю присвячено "Есей про вікно", мабуть, єдиний новітній текст у збірці, тобто написаний 2021 року – після мого звільнення. Це повна рефлексія про те, що я вже позбавлений цього коріння, затишку, дому в широкому сенсі слова. Але все це можна відстежувати і за щоденником.
"Есей про вікно" має алюзію до вікна на бульварі Пушкіна в самому центрі Донецька, про яке я вперше писав саме у щоденнику 2015-16 років, коли почав думати власне над цим образом: уся багатоповерхівка порожня, звідти всі поїхали через війну, а на останньому поверсі світиться лише одне вікно. А навколо летять "гради"… Усе це наводило на роздуми, чим є твоє коріння і що воно зникає у тому Донецьку, який я знав до 2014 року. Зрештою, мене викинуло з нього через полон та обмін. Я вже туди не можу повернутися, і, можливо, не повернуся, навіть коли він буде деокупований. Тому що там буде просто некомфортно жити з людьми з проросійськими поглядами.
Але ж навіть після звільнення, коли ти мешкаєш то в Києві, то у Броварах, їздиш у Варшаву та Прагу на реабілітацію, ти не можеш зачепитися за це вікно, бо в тебе немає власного вікна. І це не так пов'язане з конкретним житлом, а радше з відчуттям дому в широкому сенсі.
Усі ці тексти засновані на категорії абсурду, бо це пов'язане з моєю біографією та навчанням на філософському факультеті, де я найбільше цінував філософію екзистенціалізму. А потім з 2014-го я фактично опинився у цій філософії. Головні постаті цієї течії – Камю, Сартр – відчули це на собі під час Другої світової війни. Саме тоді постало питання, чим є людина, яка створює у ХХ ст концтабори та знищує людей з величезним задоволенням… У нас ця філософія більш локальна через наш локальний конфлікт, але показувала те ж саме.
Тому мій текст "Шелест…" заснований на ідеї, що все може змінитися будь-якої миті в буквальному сенсі. І це не пов'язане з твоєю власною долею чи власним вибором. Це той абсурд, в якому всі ми маємо жити, бо іншої реальності нам не дано.
У цьому сенсі текст став певною мірою пророчим. Маю на увазі те, що відбулося 11 травня 2017 року, коли я вранці встав, усе було добре, а за дві години опинився у підвалі на два з половиною роки. Опинитися у ворожому середовищі можна будь-якої миті…
Що це за виклик для нас — продовжувати утримувати в пам`яті й інформаційному просторі окуповані території?
Мене завжди асоціюють насамперед із Донбасом. Але все дитинство я проводив у Криму, знаю його не гірше за Донбас. І зараз маю там багато рідних, з якими не спілкуюся через їхню проросійську позицію. Що робити з цими людьми далі — це питання гуманітарне та юридичне. З юридичним простіше, хоча ми і на нього не маємо відповіді.
Для мене відповідь — це інститут негромадянства, який є в країнах Балтії для тих людей, що не знають історії та мови країни. Їм видають паспорт негромадянина. Він дає всі права громадянина Литви, наприклад, окрім права обирати та бути обраним. Думаю, у нас треба запроваджувати таке ж на певний період часу. Як це виокремити і хто має отримувати негромадянство — це вже гуманітарне питання. І воно найскладніше. Бо практика показує, що національні локальні конфлікти можуть вирішуватися певною диктатурою. Приміром, досвід Чечні. Чеченці мали б щонайменше ненавидіти росіян, а деякі з них сьогодні беруть участь у війні проти України.
Чому? А тому, що там диктатура Кадирова, який створив таку атмосферу, де нове покоління вже не пам’ятає, що там відбувалося і що робили росіяни. Для них чеченці на боці Ічкерії — це бандити. Звісно, це не вихід для України. Сподіваюся, ми не будемо встановлювати диктатуру ані в Криму, ані на Донбасі. Отже, тут питання лише нових поколінь, які будуть зростати на українських цінностях та збереженні національної пам’яті, яка є стратегічним продуктом держави.
Ця війна відбувається саме тому, що ми не робимо висновків, чим є Росія упродовж століть. І ми не готові були до Росії як у 2014-му, так і в 2022-му. Ми постійно даємо РФ якийсь шанс на людяність і нормальну державність. Але в Росії нічого не змінюється десятиліттями. Це країна підвалів, концтаборів та ГУЛАГів. Треба це закарбувати і ставитися відповідно — як до національної стратегії, починаючи від відбудови кордону, залізобетонного й замінованого на багато років наперед, і закінчуючи стратегією щодо політичної еліти Росії.
Ваша книжка і про самотність. Але постійно наштовхуєшся на такі зони в текстах, коли з'являється відчуття, що поруч із оповідачем присутній хтось іще. Ця фігура мінлива, вона може бути другом, сумнівним другом або ж спостерігачем. Це внутрішній діалог між собою і собою?
Це зумовлено середовищем. Тому що після 2014 року я опинився в таких обставинах, коли всі мої друзі дитинства, принаймні з Макіївки, пішли до так званого "ополчення". І з ними зв’язок обірвався. Час від часу ми спілкувалися, але вони не знали про мою проукраїнську позицію. А я використовував можливість дізнатися від них, що відбувається всередині цих підрозділів бойовиків.
Не залишилося жодного душевного друга, крім однієї людини, з якою я навчався в університеті. Він мав проросійські погляди, займався якимось бізнесом, але зв’язок також обірвався досить різко в 2016 році. Я не міг нікому сказати про свої проукраїнські погляди та діяльність, навіть мамі, щоб не наражати на небезпеку. І в такій ситуації ти залишаєшся один. Ця самотність є екзистенцією, яка проходить майже по всіх текстах, вже не кажу про щоденник, де про це написано прямо.
Щоденник починається 25 серпня 2014 року, коли був "парад"Озброєні бойовики підконтрольної Росії так званої "ДНР" змусили полонених бійців АТО, у тому числі поранених, пройти центром Донецька. Правозахисники назвали такі дії бойовиків "ДНР" воєнним злочином. українських полонених і закінчується у жовтні 2016 року, коли був похорон "МоторолиБойовик "ДНР", громадянин Росії Арсен Павлов. Павлов зізнався у вбивстві ним особисто 15 українських полонених. 16 жовтня 2016 року Павлов ("Моторола") загинув внаслідок замаху. У ліфті будинку, де він мешкав, спрацював саморобний вибуховий пристрій.". Момент першого українського приниження і момент крихітного тріумфу…
Унікальність щоденника скоріше полягає в тому, що ти живеш у ворожому середовищі, в окупації. Цього досвіду більша частина нашої країни не знає, слава Богу. Тож його можна ретранслювати через цю книжку і розуміти, що відбувається, коли на ту чи іншу територію приходить Росія, а ти можеш вижити і про це написати.
Ваш фонд покликаний вибудувати юридичні інституції, процедури, алгоритми, щоб ніхто з винних у злочинах не зміг сховатися.
Більша частина воєнних злочинів, які вчиняє Росія в Україні, залишиться безкарними. До цього треба бути готовим морально нашому суспільству. Питання в тому, щоб мати бодай якусь сатисфакцію щодо вчинених злочинів. Це абсолютно реально, але фонд у цьому випадку виконує кілька функцій.
Перша — інформаційна, сайт "Меморіал". Ми показуємо дуже чіткі категорії воєнних злочинів, насамперед для Заходу.
Друга – у кожній категорії є список осіб. Вони офіційно підозрюються державними органами України у вчиненні конкретного воєнного злочину. Під кожним прізвищем зазначена певна сума, яку фонд зібрав як приватну пожертву фізичних чи юридичних осіб. Поповнити цю суму може будь-яка людина. Ми її плануємо виплачувати за інформацію про встановлених воєнних злочинців, про їхню дислокацію на фронті.
За останні 50 років на міжнародних трибуналах було засуджено всього 182 людини. Це при тому, що був геноцид у Руанді, злочини в Югославії, Нюрнберг і Токійський трибунал. 182 — це не виконавці, а ті, хто віддавав накази. Тобто треба змінювати правила гри, легалізувати трансфер підозрюваних у воєнних злочинах поза процедурою екстрадиції.
Ми знаємо, що Гіркіну дали пожиттєве в Гаазі, а що далі? Він зараз мешкає то в Москві, то в Петербурзі, читає лекції і все у нього добре. І Росія ніколи не буде його видавати за процедурою екстрадиції, навіть якщо зміниться режим. А якщо наші спецслужби якимось чином проведуть операцію і вивезуть його до Гааги, то нам скажуть, що це незаконно. Це абсурд, який треба змінювати. Над цим працюємо.
Читайте нас у Facebook і Telegram, дивіться наш YouTube
Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Ваші історії важливі для нас!
