Сергій Пролеєв і Вікторія Шамрай. "Ідея суспільного договору: джерела й призначення"

Сергій Пролеєв і Вікторія Шамрай. "Ідея суспільного договору: джерела й призначення"

Сергій Пролеєв і Вікторія Шамрай. "Ідея суспільного договору: джерела й призначення"
. Колаж: Вікторія Желєзна

Аспен Інститут Київ заохочує українців до роздумів про майбутнє країни та суспільний договір. Для цього Інститут упорядкував збірку есеїв провідних українських інтелектуалів. Інститут та Суспільне Культура публікують ці тексти у межах спецпроєкту "Суспільний договір: (пере)осмислення".

У своєму есеї Сергій Пролеєв, філософ і письменник, та філософиня Вікторія Шамрай розмірковують про суперечності, які вирішує суспільний договір, та його роль у суспільстві. Зокрема про співвідношення такої угоди та насильства. Філософи також пояснюють, чому суспільний договір — це не разовий акт і мало просто укласти його, не оновлюючи постійно. Крім того, автори поділилися своїми думками про те, як українському суспільству розвиватися далі і з якими перепонами воно при цьому стикається.

Нагадуємо, що Інститут та Суспільне Культура у межах спецпроєкту пропонують читачам долучитися до опитування й відповісти на декілька питань у Google-формі для того, щоб отримати ширший зріз думок українців про суспільний договір та майбутнє країни – за цим посиланням (заповнення форми займе у вас 2-3 хвилини).

Суспільний договір (contract social) — це особливий винайдений модерном, спосіб організації (самоорганізації) суспільства, засновком якого є вільні самоврядні індивіди з невіддільними правами та єдиною природою. Він покликаний розв’язати гостру суперечність, що виникає в людській природі.

Природа людини – не лише її єство, суто органічні властивості, а передусім сутність людини та всі риси, які з неї логічно — з необхідності – випливають. Людина є живою істотою, тож природно прагне зберегти, продовжити й захистити життя від усіляких зазіхань. У цьому модерні мислителі вбачають природне право людини, яке визначається як фундаментальне право на життя — одне з трьох базових (разом з правом власності й свободою) і невіднятних прав людини. Водночас людина вільна від природи — її волю нічим не зв’язано й не обмежено.

Як сказав Гобс: "Кожна людина від природи має право на все". Але якщо один індивід має право на все й інший так само має право на все, то між ними неодмінно виникне конфлікт. Адже зазіхання одного на щось рано чи пізно перетнеться з зазіханням іншого на те саме, що обов’язково спричинить суперечку, розбрат, а потім і зіткнення — застосування сили, щоб отримати бажане.

Такий конфлікт спричиняє загрозу життю та безпеці його учасників. У цьому й полягає суперечність, властива людській природі: за природою людина має незаперечне право на життя, але водночас вона свобідна – а реалізація свободи як "права на все" продукує загрозу людському життю. Так природа людини виявляється саморуйнівною – вона сама себе заперечує та створює небезпеку власному існуванню.

Якщо не розв’язати цю суперечність людської природи, то рід людський буде приреченим на самознищення. Щоб розв’язати фатальну суперечність власної природи й убезпечити людство від загибелі, виникає ідея суспільного договору.

Отже, у своєму початку суспільний договір — це не якесь благе побажання або варіант розвитку людства — щось, що може бути або чого може й не бути. Суспільний договір — це той необхідний акт життєдіяльності людей, без якого неможливе їхнє спільне буття й узагалі існування. Без суспільного договору люди приречені на загибель у "війні всіх проти усіх".

Ідея суспільного договору: джерела й призначення
Колаж: Суспільне Культура

Теоретичні дефекти модерної "природи людини"

Щоправда, цим міркуванням, класичним виявом яких став "Левіафан" Гобса, властиві кілька теоретичних дефектів. Розглянемо їх. Звісно, не можна заперечити, що живе прагне залишатися живим за будь-яких перепон, загроз і викликів. Але таке прагнення — не більш ніж інстинкт виживання живої істоти. З її природного бажання жити й визнання природності її зусиль та дій зі збереження свого життя жодним чином не випливає право на життя. Це не право, а просте бажання живої істоти — її фактичність, а не належне. Перетворення чистої фактичності на право, надання їй нормативного значення — перший теоретичний виверт, до якого вдається Гобс (а вслід за ним і всі інші модерні мислителі).

Другий теоретичний дефект полягає в такому: навіть якщо визнати наявність у людини як живої істоти право на життя, залишається незрозумілою вибірковість визнання й застосування цього права. Адже підставою для нього в людини є лише факт її живого існування. Однак людина — не єдина у світі жива істота. Живих істот безліч. Як жива істота людина нічим не краща й не гірша від мурахи чи антилопи.

Але про право на життя хоча б тварин не йдеться ні Гобсу, ні жодному іншому прихильнику ідеї цього невіддільного природного права. Не можна сказати, що його відкидають — це було б логічно складно зробити. Просто про нього не йдеться — його ігнорують, начебто його зовсім не існує. Такий дефект у розумінні права на життя нині намагається виправити екологічна свідомість, яка наголошує на правах тварин і всіх живих істот. Наразі маємо прецедент визнання правосуб’єктності навіть річки Ганг, яку розглядають не тільки як живу, а і як священну істоту.

Третій теоретичний дефект стосується свободи, яку в межах природно-правової парадигми просто приписують людині. У християнській думці свободу волі обґрунтовували через ідею богоподібності людини, що давало потужні теоретичні підстави визнавати свободу як фундаментальну людську рису. Апеляція лише до природи не дає таких підстав. Тому свобода волі в модерній думці здебільшого постулюється — це певна загальнофілософська аксіома (хоча, звісно, введена не абстрактно, адже вона корелює з низкою антропологічних міркувань).

На ці дефекти теоретичних засновків мислення про людину модерна думка рішуче не зважала. Такий випадок в історії думки не поодинокий. Як сказав один видатний учений: "Дивовижно, скільки сильних результатів у науці отримано на дуже слабких засадах". Так само модерне розуміння людської природи, досить уразливе у своїх обґрунтуваннях, стало основою дивовижно потужної соціальності — моделі суспільства з найвищою динамікою розвитку в історії людства.

Телеологія суспільного договору: мир, запобігання насильству

Зі сказаного очевидно, що ідею суспільного договору породжує суперечність у людській природі — між невіддільним правом на життя та такою невіддільною рисою людини, як свобода (свобідна воля). Щоб її розв’язати, люди мають домовитися між собою про те, щоб уникати застосовувати силу один щодо одного — себто виключити зі своїх відносин насильство. Чи передбачає така домовленість обмеження свободи волі? Аж ніяк. Адже одним з виявів свободи є не лише здійснення бажаної дії, а й утримання від певної дії. Утримання від насильства щодо іншої людини лише підтверджує, а не скасовує принцип свободи волі.

Відсутність насильства в спільному житті людей означає мир. Тому саме у встановленні суспільного миру — повної елімінації насильства зі стосунків між людьми — полягає визначальна мета суспільного договору, його телеологія. Це договір не про будь-що, про розмаїті форми людської поведінки й норми про те, що дозволено, а чого ні, а про єдине — про гарантії суспільного миру й убезпечення від насильства. Він покликаний гарантувати право на життя, а відтак — простір, вільний від насильства.

Коли люди його укладають, вони переходять з природного стану у стан громадянський — власне суспільний. Відтак укладаючи суспільний договір — і тільки від цього моменту — самі люди стають громадянами. На цьому моменті варто наголосити: не якісь спільноти, групи чи організації, соціальні сили чи інститути є укладачами суспільного договору, а лише суверенні індивіди — конкретні людські особи, кожна з яких має свободу волі. Такі самоврядні індивіди є носіями невіддільних прав і сувереном влади. Організації чи інститути — лише вторинні структури, які ці індивіди утворюють.

Самоврядність індивідів — громадян — має бути формально (правопорядок, судочинство) й матеріально (статки, робота інституцій) забезпечено, інакше договір стає фіктивним. Чималу роль у забезпечені дієвості суспільного договору відіграє культура політичної участі громадян, без якої виникає великий ризик відчуження влади від народу (громадянської спільноти).

Саме фундаментальна роль індивідів стає засновком принципово інакшого типу суспільства, якого раніше не існувало в історії людства, — модерного суспільства. Усі інші суспільства виходять з первинності спільноти й базуються на основі її — цієї спільноти — органічних і культурних властивостей. Винятком з цього загального правила є лише античний поліс, у якому також був примат індивіда.

Однак і поліс — це замкнене, станове громадянське суспільство. Тільки модерн — європейський Новий час — створює суспільство, наріжним каменем якого є самоврядний (здатний самовизначатися й робити вільний вибір) індивід. Такого ніде й ніколи не було в багатотисячолітній історії людства. Цим започатковано не лише безпрецедентний спосіб організації суспільства, а й новий тип цивілізації.

Ідея суспільного договору: джерела й призначення
Колаж: Суспільне Культура

Держава як інструмент забезпечення дієвості суспільного договору

Принцип відмови свобідних людей від насильства у стосунках між собою має дуже добрий і перспективний вигляд — він уможливлює спільне життя людей, забезпечує право на життя та стверджує свободу волі. Однак залишається проблема людського існування згідно з суспільним договором.

Адже нема гарантій, що всі учасники суспільства неухильно дотримуватимуться миру, себто незастосування сили в стосунках. Тому виникає потреба в інстанції, яка гарантувала б дієвість суспільного договору — його дотримання всіма й повсякчасно. І гарантувала б зокрема застосуванням сили до його порушників. Так виникає держава як елемент функціонування суспільного договору.

Тут знов необхідно зробити важливу заувагу. Поширеним є уявлення про державу як інститут, що має в суспільстві монополію на легальне насильство, й узагалі як на верховний орган розпорядження суспільними справами. Через це державу та її функціонерів цілком невиправдано іменують коротко "владою". У цьому іменуванні відбувається злоякісна підміна понять, у якій, як у краплині води, відбиваються всі вади соціального ладу сучасної України.

Зараз, у трагічний час російської навали, одним з рефлексів спротиву їй є цілеспрямований перехід українських громадян зі спілкування російською на українську мову. Це зрозуміле бажання не мати нічого спільного з агресором, навіть у способі мовлення. Однак ще важливішою стала б відмова від іменування владою президента, уряду, парламенту й інших державних органів, які є лише функціонерами – виконавцями — політичної влади, а не її носіями. Правдивим носієм і джерелом влади є тільки спільнота громадян — народ України (що фіксує й чинна українська Конституція). Без твердого розуміння цього годі сподіватися на якісь конструктивні соціальні перетворення у країні.

Держава зовсім не має беззастережної "монополії на легальне насильство". Щоб цей принцип набув правдивого сенсу, до нього треба додати обмежувальну заувагу: держава має право на насильство лише для унеможливлення насильства у суспільних відносинах, у взаємодіях людей. Держава не має права застосовувати силу як їй заманеться, а тільки в суворих межах забезпечення суспільного миру — себто простору, вільного від насильства. Будь-яке інше застосування сили державою незаконне. І громадяни мають повне законне право не лише протидіяти таким злочинним акціям держави, а й повстати проти неї. До речі, на основі цього законного права на повстання проти держави, яка зловживає використанням влади, діяли Майдани 2004-го та 2013-2014 років.

Насильство як порушення прав. Принцип справедливості

Щоб сповна зрозуміти зміст суспільного договору як договору про мир (унеможливлення насильства в суспільстві), треба осягнути природу насильства в його глибині. Панування сили відбувається не тільки тоді, коли одна людина б’є іншу палицею по голові чи бодай вдається до погроз таке зробити.

Універсальною формулою насильства є порушення прав. Наруга над правами людини, утиск її свободи — це, по суті, насиль- ство, навіть якщо при цьому жодну фізичну силу не застосовують. Забезпечення невід- нятних (від природи людини) й загалом законних (визначених законодавством країни) прав коротко називають справедливістю. Для її дотримання суспільний договір передбачає створення окремої інстанції — суду та судочинства.

І тут знов треба внести корективи у вітчизняний соціальний досвід, який ледь не поєднує (аж до повного ототожнення) державу та судочинство. Така похибка яскраво засвідчує ще одне злоякісне переродження держави, яка не тільки в застосуванні сили виходить за межі єдиної правдивої підстави для цього — унеможливлення насильства, а й де-факто підпорядковує собі справу судочинства.

Між тим, за правдивим сенсом суспільного договору, судочинство утворює окрему гілку використання влади — так звану судову владу. Усі чули про принцип розподілу благ як необхідний засновок демократичного урядування. Але не всі усвідомлюють, що його призначення — не просто запобігти надмірній концентрації владних функцій "в одних руках" (держави) і в начебто шкідливій самій по собі монополізації влади (через спокусу зловживати нею) й навіть не у функції взаємного контролю законодавчої, виконавчої та судової влад. Насамперед розподіл влад зумовлений їх різною природою — це різні за природою влади (точніше, різни владні функції та способи їх здійснювати).

Відмінність функцій безпеки (держава, виконавча влада) та функцій справедливості (судова влада) робить їх не протилежними, а взаємодоповнювальними. Якраз в обширі більш загального впорядкування суспільних відносин, яким є суспільний договір, ця взаємодоповнювальність стає очевидною. Як безпеки (мир, свобода від насильства) не може бути досягнуто за межами справедливості, так і справедливість є способом забезпечувати мир і гарантії від насильства. Ідея прав становить ту спільну ланку, що поєднує принцип безпеки з принципом справедливості, — ланку, без якої й той, і той принципи втрачають сенс.

Ідея суспільного договору: джерела й призначення
Колаж: Суспільне Культура

Суспільний договір – не просто акт, а перманентний процес

Окрім змісту суспільного договору, треба брати до уваги його процесуальний характер. Суспільний договір аж ніяк не є окремим, разовим актом, який одного разу прийняли й відтоді він просто існує. Суспільний договір повсякчас пролонгується, повіряється, немовби перевстановлюється в кожній ситуації соціальної взаємодії. Він є не актом, а перманентним процесом. Без цього суспільний договір швидко втрачає свою дієвість, піддається ерозії та переродженню — від нього залишається порожня декларація, а не дієвий регулятив усіх суспільних відносин.

Звідси виняткова роль діалогу, взаєморозуміння, виявлення й узгодження інтересів у житті суспільства, утвореного силою суспільного договору. Цю особливість суспільного договору — те, що він є нескінченно триваючою настановою, яка повсякчас підтверджує себе в усіх соціальних ситуаціях, — можна визначити як його перманентність.

Тобто суспільний договір мало укласти — його потрібно повсякчас відновлювати. Але як? Соціальні механізми повернення суспільному договору дієвості нині є однією зі значущих тем соціально-філософського дискурсу (вкажемо, зокрема, на цікаву концепцію контрдемократії П. Розанвалона, яка передбачає подолання вад представницької демократії (народ-виборець) шляхом нових владних функцій, як-от народ-спостерігач, народ-вето та народ-суддя.

Радикально відмінною від попередніх соціально-політичних уявлень (зокрема теорій суспільної злагоди) робить теорію суспільного договору властивий їй конструктивізм. Хоч би як наголошували домодерні мислителі на владі закону, на волі народу, на зо- бов’язувальній відповідальності правителя перед суспільством — у будь-якому разі йдеться про суто органічне існування соціального тіла. Ніколи не виникає думка, що сус-

10 пільство штучно встановлюється, свідомо визначається волею людей, яка повсякчас на нього впливає й коригує. Радикальна новизна теорії суспільного договору полягає пере- дусім не в тому, що існування суспільства вимагає і своєї основної згоди, і злагоди його учасників. Головне, що вона відкриває принципово інший, небачений режим існування соціального тіла — воно започатковується як штучний, конституйований (вислів, що йде

15 від Лока) витвір людської волі; воно залишається постійно витворюваним цією волею; у самій структурі суспільства закладено механізми його існування як устрою, що сам себе організує і трансформує. Витворений так соціум є передусім суспільством грома- дян та їх інституалізованої волі — тобто громадянським суспільством.

Система суспільного договору

Суспільний договір є багатофункціональним. Він має універсальний соціальний ефект і визначає різні сфери життєдіяльності. Вище вже йшлося про те, що ним проводять межу між двома станами існування людини — природним і громадянським. Звісно, передусім ідеться не про конкретну історичну подію, а про теоретичне розмежування.

Історично перехід від одного стану до іншого відбувається не взагалі в людині й не в людстві загалом, а в межах окремого суспільства. Учасники ось цього суспільного договору утворюють конкретну спільноту — ось цей народ, це суспільство. Лише щодо нього суспільний договір має свою дієвість. Людство, яке утворюють різні народи й суспільства, не поєднано одним суспільним договором — він присутній лише латентно (як усезагальне й часто досить формальне визнання єдності людської природи та невіднятних прав людини).

Отже, у формі суспільного договору відбувається потрійна подія:

1) виокремлюється народ;

2) конституюється суспільство як єдність спілкування та взаємодії людей;

3) утворюється держава як вияв спільної волі та інстанція влади, підпорядкованими якій визнають себе учасники суспільства.

Від самого початку договірна теорія утворення держави робить її інструментом самореалізації суспільства й розв’язання суспільних завдань (передусім миру, безпеки, статку й справедливості). Тому примат суспільства над державою, а також верховенство права як юридично оформленої волі народу є фундаментальними політико-правовими принципами, невіддільними від суспільного договору. Суспільний договір, примат суспільства над державою, верховенство права є взаємопов’язаними й змістовно невіддільними елементами однієї засадничої політико-правової ідеї, що визначає сутність модерної держави.

Суспільний договір — не окремий механізм суспільної консолідації. Він може існувати й здобуває ефективність у цілісній системі взаємопов’язаних соціальних настанов, принципів і форм. Їх узагальненим виявом слугує своєрідна теоретична формула, яка поєднує у собі головні інновації, властиві соціальному проєкту модерну.

Вона матиме такий вигляд:

(1) перетворення суспільства відповідно до вимог (2) людської природи (що оприявнюється в (3) природних законах і невіднятних правах людини), наслідком чого стає (4) відкрите громадянське суспільство, основу якого становлять (5) суверенні індивіди, які власною волею встановлюють суспільство шляхом (6) договору, за яким, зокрема, створюється підпорядкована громадянській спільноті (суспільству) (7) правова держава.

Поєднані договором самоврядні індивіди утворюють колективне тіло — (8) націю (народ), яка є єдиним (9) сувереном влади, що (9а) делегує державі договірно (конституційно) визначені повноваження, які (9б) здійснюються самим народом (нацією) та (9в) служать інтересам нації, що полягають насамперед у забезпеченні невіддільних прав людини (серед яких базовими є (10) життя, (11) свобода, (12) власність, а їх загальною запорукою — (13) суспільний мир). Окрім конституційно-правових гарантій прав, їх дієвість забезпечує простір, вільний від панування, механізмом існування якого є (14) ринок.

Відтак життя суспільства підпорядковується (15) фундаментальним цінностям свободи, справедливості й солідарності (які було виголошено ще Великою французькою революцією у вигляді лозунгу "свобода, рівність, братерство"), а універсальним способом життя в ньому стає (16) раціональний вибір, з яким корелює та яким постійно твориться (17) раціональна соціальність. Усі елементи цієї формули — системи суспільного договору — в певному вигляді й досі зберігають свою дієвість.

Ідея суспільного договору: джерела й призначення
Колаж: Суспільне Культура

Автентичність суспільного договору

Наостанок маємо усунути одне поширене непорозуміння, пов’язане з суспільним договором. Часто його не відрізняють від завжди наявної в суспільстві системи узгодженостей, усталеного балансу інтересів, явних чи імпліцитних домовленостей щодо умов існування в суспільстві окремих соціальних груп, суб’єктів, інституцій тощо.

Якщо ця чинна система суспільної консолідації перестає влаштовувати громадян чи певні соціально-політичні сили, починається дискурс щодо необхідності "укласти новий суспільний договір" (у якому, як передбачають, буде усунуто недоліки наявної системи, відбудеться перерозподіл владних повноважень, буде розв’язано гострі соціальні суперечності тощо). Ані така система консенсусу різних соціальних інтересів, ані проєкти її зміни ніяк не стосуються власне суспільного договору.

Суспільний договір — сподіваємося, це цілком оприявнюється з вищевикладеного – треба чітко відрізняти від різноманітних соціально-політичних домовленостей чи способів суспільного визнання, що впорядковують поле соціальних взаємодій.

Будь-який суспільний устрій не може існувати без опертя на такі домовленості, що за своєю природою є формою визнання й узгодження різних соціальних інтересів. На відміну від таких угод, суспільний договір є способом конституювати суспільство особливого типу. Аж доки як засновок суспільства відбудуться самоврядні індивіди (тільки вони можуть бути укладачами суспільного договору), доки народ постане реальним сувереном влади, готовим бути її єдиним повноважним розпорядником, говорити про суспільний договір марно — і говорити не про те. Тому прагнення укласти суспільний договір передбачає рішучу соціальну боротьбу з соціальною системою, що стоїть на заваді системі суспільного договору з усіма її названими вище елементами.

Доречно поставити питання: "Чому в Україні дотепер не відбувся суспільний договір? Які головні перепони цього?"

Звісно, відповідь на нього передбачає розгорнутий соціально-політичний та культурно-історичний аналіз. Але якщо винести за дужки картину взаємодії різноманітних чинників, ефекту історичних подій, розподілу соціальних сил і впливу культурних особливостей, можна сказати, що головною перепоною стала узурпація влади та власності з боку замкненої корпорації осіб (можновладців).

Цим злоякісним покручем спотворено всю систему суспільних відносин, порядок і хід справ в основних сферах життєдіяльності, придушено ініціативу, новації, творчий потенціал людей і, зрештою, унеможливлено продуктивний розвиток країни. Тому варто усвідомити: без боротьби з цим соціальним лихом укласти суспільний договір неможливо, й водночас реалізація правдивого суспільного договору є способом подолати деструктивну, паразитарну соціально-політичну систему, руйнівну силу якої відчувають на собі українські громадяни; і небезпека зростання якої на ґрунті післявоєнних руйнацій цілком реальна.

Отже, питання суспільного договору для сучасної України — це не інтелектуальна абстракція й навіть не досить розмите прагнення "покращити життя", а питання того, в чиїх руках — власне народу, громадян чи керівної верхівки (панівного "політичного класу") — опиниться соціальна ініціатива.

У нинішніх умовах України ідея суспільного договору — це гасло боротьби за історичну перспективу країни: тієї плідної перспективи, за яку врешті мужньо б’ються на фронті, гинуть і перемагають українські воїни.

Проєкт Аспен Інституту Київ "Суспільний договір для України" реалізується за підтримки NED (National Endowment for Democracy).

Читайте нас у Facebook і Telegram, дивіться наш YouTube

Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Ваші історії важливі для нас!

На початок