Радикальна уява, або як виглядає утопія в сучасному театрі. Інтерв'ю з драматургинею Любов'ю Ільницькою

Радикальна уява, або як виглядає утопія в сучасному театрі. Інтерв'ю з драматургинею Любов'ю Ільницькою

Радикальна уява, або як виглядає утопія в сучасному театрі. Інтерв'ю з драматургинею Любов'ю Ільницькою
. Любов Ільницька. Колаж Суспільне Культура

У тому, як змінився Львів, можна переконатися, гуляючи вулицями або зайшовши до найближчої кав’ярні. За рік повномасштабного вторгення місто прийняло велику кількість переселенців, частина з яких осіла тут на тривалий час. Серед них — професійні спільноти, зокрема й театральні.

Львів — одне з найперших міст, у яких почали ставити на сцені експериментальні вистави, що рефлексують про війну. Зокрема, ще наприкінці березня Театр "Варта" випустив прем’єру "Перший день війни", а в червні на сцені Театру Лесі відбулася прем'єра вистави-концерту Дмитра Захоженка "Imperium Delendum Est". Ще один з прикладів — театральна програма Jam Factory, яка протягом року продовжувала працювати з молодими драматургами та драматургинями.

Суспільне Культура поговорило з драматургинею, театральною кураторкою, координаторкою театральної програми Jam Factory Art Center Любов’ю Ільницькою про те, яким сьогодні є сучасний український театр та чого очікувати від того, що в одному місті зустрілися дві дуже різні традиції — Львова та Харкова.

"Я спостерігаю у драматургії фокус на внутрішньому стані людини, на тому, що відбувається з особистістю, яка проживає війну".

У нас є дуже різний театр, в одному місті різні колективи ставлять кардинально по-різному. Погляньте на репертуар таких академічних і національних театрів, як Театр ім. Марії Заньковецької, який зазвичай ставить класику, і то в достатньо кічовий спосіб. У такому театрі складно ідентифікувати себе з тим, що відбувається на сцені. Але є театри, що працюють з альтернативними художніми формами, хоча насправді навіть альтернативними такі вистави складно назвати, бо це вже досить поширені форми сучасного мистецтва, які ставлять як незалежні, так і окремі драматичні театри.

театр
Театр "Варта". Facebook

Розкажи про сьогоднішню театральну альтернативну сцену Львова.

У Львові завжди була проблема з альтернативними театрами, а от у Харкові навпаки — це пов’язано з тим, що у Харкові існує академічна режисерська школа і традиція, звідки виходять театральні режисери і режисерки. І коли люди після університету не мають куди влаштуватися на роботу, вони створюють власні театри і в такий спосіб реалізовують потребу творити. У Львові немає режисерської школи. І, відповідно, дуже довго тут не було професійного незалежного театру.

У 2014 році Мистецька майстерня "Драбина" створила Першу сцену сучасної драматургії "Драма.UA". Це була перша за дуже довгий час спроба відкрити професійний незалежний театр у Львові. Майданчиком для проєктів Першої сцени стала мала сцена Театру ім. Лесі Українки, яку до цього сам театр не використовував. Команда "Драбини" домовилася з дирекцією театру, розчистила цей простір та облаштувала сцену. Вони сфокусувалися на сучасній драматургії, паралельно проводили конкурс сучасної драматургії "Драма.UA", який цього року відбувається вже вдев’яте. Але коли простір малої сцени, що колись слугував складським приміщенням, став успішно функціонувати, тодішній директор театру Олексій Коломійцев теж почав користуватися цим приміщенням і, по суті, поступово Першу сцену сучасної драматургії витіснили з театру Лесі.

Основу Першої сцени становили троє менеджерок: Вікторія Швидко, Ольга Пужаковська і Оксана Данчук, що довго працювали в незалежному секторі і реалізували низку успішних проєктів. Згодом, у 2017 році, Ольга Пужаковська стала директоркою театру ім. Лесі Українки, Вікторія і Оксана теж увійшли в команду театру й реформували цю велику державну інституцію. Зараз Театр ім. Лесі Українки зосереджений на сучасній драматургії, і, власне, є такою альтернативною сценою, хоча і в державній структурі.

А вже у 2022 році зусиллями харківського режисера Артема Вусика, у Львові виник незалежний Театр "Варта", що об’єднав у своїй команді митців і мисткинь, які вимушено переїхали до Львова через війну, а також львів’ян і львів’янок. За менш ніж рік роботи колектив цього театру створив 7 вистав, а це колосальне число. Мені здається, що жоден державний театр з власним приміщенням і постійним фінансуванням інституційної діяльності не стягує такі обсяги роботи. Як на мене, це дуже харківський стиль роботи – творити реактивно, швидко, не чекаючи на ідеальні умови. Вони грали свої постановки в дуже різних просторах, до яких тільки мали доступ, від невеличкого підвалу до галереї. Часто це відбувається без фінансування взагалі, і хотілося б, щоб вони мали хоча б власний простір, де можна налагодити регулярну роботу.

Як сучасні драматурги зараз пишуть про війну? Чи багато творів на цю тему та якими вони є?

Театр – таке мистецтво, яке не вимагає надто багато часу на створення, тому, як я думаю, саме тут з’явилися перші спроби рефлексій на війну. Наприклад, ще навесні харківська команда фестивалю Parade Fest зібрала і видала "Антологію 24" драматичних текстів про війну, що створені після 24 лютого. Багато драматургів та драматургинь були одними з перших, хто почав рефлексувати війну у своїй творчості. Переважно це були короткі тексти, часто монологічні, різного формату. Потім ряд текстів з "Антології 24" було представлено в Театрі ім. Лесі Українки у форматі сценічних читань. Дві з п’єс, – "Моя мама чайник" та "Повітряна тривога", – увійшли в репертуар театру під назвою "Реактивні бліц-вистави" та виконуються в один вечір.

театр
"Антологія 24". Джерело: Parade-fest

У Jam Factory Art Center минулої весни ми також звернулися до двох драматургинь, Ольги Мацюпи і Анастасії Косодій, з пропозицією написати п’єси, які б рефлексували війну. Впродовж травня авторки працювали з текстами, а в серпні ми випустили сценічні читання "Рибний шлях" Ольги Мацюпи та "Вісім коротких композицій про життя українців для західної аудиторії" Анастасії Косодій, які повторили декілька разів до кінця року. Паралельно ми співпрацювали з партнерами з Данії та Нідерландів, які переклали ці тексти на свої мови та провели ряд читань. Це дуже різні за стилем п’єси: "Вісім коротких композицій…" уважно фіксує стан людини, що переживає події війни Росії проти України, її емоції та спосіб сприйняття реальності, натомість "Рибний шлях" переносить нас в уявне майбутнє після війн та екологічної катастрофи, де не існує держав і більшості благ цивілізації, а люди кочують возами від заправки до заправки і натрапляють на речі та ситуації, що пов’язані з подіями минулого (тобто нашого сьогодення).

Драматургія війни: розмова з авторкою п'єси "Рибний шлях" Ольгою Мацюпою

Першим текстом, який мене дуже торкнув, бо точно називав стан, який я проживаю, була п’єса Андрія Бондаренка "Синдром вцілілого", написана навесні 2022-го. Тут Андрій описує людину, яка відчуває, що вже не є тою, ким була раніше, але ще не стала новою версією себе. Ніби зависла між минулим, яке в неї відібрала війна, і майбутнім, яке ще не настало.

А ось Артем Висук написав п’єсу "Як я познайомився з війною і ледь не вбив Путіна", де поряд зі зворушливою історією втрати дому провідним є сатиричний сюжет про вбивство Путіна з допомогою магії. Я б ніколи не подумала, що мені так приємно буде дивитися в театрі довгу сцену, в якій Путін впродовж 15 хвилин вбиває себе різними способами. Але цей уявний простір дистанції до подій, можливість сублімувати свої емоції через сміх над безглуздим і химерним дає приємне полегшення. Думаю, що більшість іноземців із країн західного світу були б стривожені тим, як ми здатні сміятися над дуже страшними речима.

Зараз я співпрацюю з Театром ім. Лесі Українки, де спільно з режисеркою Світланою Ілюк і акторською командою ми готуємо виставу "Завтра в той самий час" про війну, що зосереджена на досвіді волонтерів і волонтерок та загалом активних українців і українок, які різними способами включаються в боротьбу. Тут ми створюємо психологічні портрети українців і українок, засновані на досвіді нашого колективу, та намагаємося відобразити сюрреалізм реальності, з якою нам доводиться якось собі давати раду.

Загалом я спостерігаю у драматургії фокус на внутрішньому стані людини, на тому, що з відбувається з особистістю, яка проживає війну. І коли бачу в театрі те, що пояснює мені мене саму, то відчуваю полегшення, бо це означає, що я не самотня у своїх почуттях і своїй розгубленості.

театр
Любов Ільницька. Джерело: Jam Factory

Тобто мова йде про документальний театр?

Радше ні, хоча документального театру є також багато. Що буквальне фіксування та переказування історії в театрі може мені дати, якщо я маю доступ до численних репортажів у текстовому і відеоформатах? Театр має інструменти, щоб увійти в досвід людини глибше, досліджувати, що відбувається між людьми у суспільстві чи в дуже інтимних сферах життя. Документування важливе, і його присутність в мистецтві завжди зростає, коли суспільство переживає кризові події. Але я вболіваю за те, щоб у мистецтві не лише фіксувати досвід, але йти далі і перетворювати життєву правду у форму художню.

Драматургиня Анастасія Косодій: як не романтизувати війну та розповідати про неї західній аудиторії
"Перед самим початком повномасштабного вторгення почали з’являтися поодинокі роботи, в яких митці і мисткині зверталися до радикальної уяви, щоб будувати якусь візію можливого майбутнього".

Кажучи про кризові моменти суспільства, варто окремо згадати процеси в театрі, які відбулися протягом 2013-2014 років — час, який дав для мистецтва дуже сильний поштовх та розвиток. Як було в театрі?

У театрі це був переломний момент. Відкрилися нові можливості фінансування й організації мистецького процесу. Частина митців і мисткинь почали розробляти нові художні форми.

Тоді дуже сильним був саме альтернативний театр, розвивалась off-сцена, зокрема колективи, що практикували політичне мистецтво. Багато інструментів драматурги/-ні та режисери/-ки запозичували із західноєвропейського критичного мистецтва: дистанції, іронії, перформативного способу існування актора/-ки. Мені здається, що саме тоді у нас стався перформативний поворот в театрі і на сцену вийшла вже не актриса/-ор, що грає персонажа, а особистість, що говорить від першої особи. Це дало митцям і мисткиням міцну позицію висловлювання власної думки у просторі сцени. Серед таких майданчиків були PostPlay театр у Києві, Театр "Нафта" у Харкові, згадувана вище Перша сцена сучасної драматургії "Драма.UA" у Львові, Запорізька нова драма у Запоріжжі. А також окремі митці і мисткині, серед яких: Роза Саркісян, Оксана Черкашина, Олена Апчел, Антоніна Романова, Галина Джикаєва, Дмитро Левицький, Ігор Білиць, Артем Вусик, Ніна Хижна.

Тоді ж театр почав відкриватися до співпраці зі спільнотами і підважувати виключне право професійних митців на публічну сцену. Серед інших виникли Театр переселенця у Києві, Театр сучасного діалогу у Полтаві, що створювали проєкти спільно з громадами різних міст, в тому числі прифронтових. Моя колега драматургиня і кураторка Ірина Гарець ініціювала проєкти у Сєвєродонецьку, Бахмуті, Лисичанську, Попасній. Там вона робила театр з локальними спільнотами. У Бахмуті і Попасній, наприклад, це були школярі, в Лисичанську – місцеві активісти і активістки. Вони тоді прогорювали досвіди і означували контексти, що для більшості українців і українок були достатньо далекими. Це були люди, що вже тоді безпосередньо засвідчили війну, переселення, занепад прифронтових міст, що поступово порожніли. Мене тоді вразило, що у Лисичанську представники і представниці громади, серед яких і переселенці з Луганська, використали театральний майданчик, щоб говорити про корупцію місцевої влади, занедбаність міського простору та необхідність зміцнення громадянської позиції мешканців і мешканок.

Десь у 2019 році хвиля нових ініціатив та експериментів з художньою формою пішла на спад. З’явилося відчуття, що критичний театр себе вичерпує, що недостатньо у виставах формулювати питання і артикулювати проблему, а потрібно пропонувати якусь альтернативу тому суспільно-політичному устрою, який нас не влаштовує. Буквально перед самим початком повномасштабного вторгення почали з’являтися поодинокі роботи, в яких митці і мисткині зверталися до радикальної уяви, щоб будувати якусь візію можливого майбутнього. Замість того, щоб просто критикувати минуле, вони прагнули звернутися до простору можливого майбутнього. У Леся Курбаса є така фраза, що "театр має бути таким, яким суспільство має бути завтра". З цим дуже міцно працює режисерка Роза Саркісян. У січні 2022 року разом з драматургинею Йоанною Віховською і актрисою Оксаною Черкашиною вона випустила в Teatr Powszechny у Варшаві виставу "Радіо Марія", що застосовує метод радикальної уяви. Тут мисткині говорять про проблему католицької церкви в Польщі, що як інститут має величезний вплив на державний апарат. Але замість того, щоб перелічувати критичні питання і цим самим репродукувати цю реальність на сцені, вони створюють нову дійсність – переносять нас у 2037 рік, де відзначається 15 річниця ліквідації костелу в Польщі. Така "вправа на уяву" дає можливість сформулювати практичні способи переорганізації публічних інститутів, а з ними і цінностей, вже зараз сформувати новий словник майбутнього, бо це змінює дискурс і впливає завтрашню реальність.

театр
Вистава "Рибний шлях". Джерело: Jam Factory

А якою є утопія у театрі? Про що вона?

Я не знаю насправді, якою вона є саме зараз. Не маю такої відповіді, у якій була б впевнена. Уявляння майбутнього, тим більше утопічного, викликає у мене химерні відчуття. Я би сказала, що найважливіше у візії майбутнього полягає у тому, що це майбутнє є, і що ми будемо мати сили жити і діяти далі. Підкреслю, що цей висновок побудований виключно на моїх особистих відчуттях як мисткині.

Зараз у роботі над виставою "Завтра в той самий час" ми практикували таку вправу на імпровізацію, яка пропонувала акторам/-кам озвучити, що ти бачиш, уявляючи, що перемога вже відбулася. Люди називали різні побутові ситуації і масштабні події, уявляли, що з ними відбуватиметься, що вони робитимуть і що відчуватимуть. Більшість візій, які виникали в аторів/-ок в потоці свідомості, були позитивними, але деколи думки про майбутнє були сумними: коли люди входили в осмислення та оцінку наших втрат, жертв і ступеня руїни.

І я відчуваю, що маю зараз проблему з практикуванням радикальної уяви, бо знаю, що переді мною ще осмислення трагедії, яка стає все більшою з кожним днем. І цю трагедію я не здатна перестрибнути своєю уявою, але й увійти в неї, в це болісне осмислення, поки що також не здатна.

Але чи може театр допомогти побороту фрустрацію від втрати та опрацювати травму?

Я завжди боюся покладати занадто багато на мистецтво. Це все-таки не терапія, за винятком практик арттерапії, що прямо для цього призначені. Ми ніби хочемо, щоб театр лікував, шукаємо для цього інструменти, але та сама вистава по-різному діє на різних людей.

Я не беруся працювати з "травмою" у своїй мистецькій практиці і загалом дуже негативно сприймаю те, що зараз слова "українці" і "травма" часто вживаються через кому. Повсюди в полі публічної дискусії звучить, що ми перебуваємо всередині травми. Я була в ситуації, коли мені колеги з Німеччини поблажливо пояснювали, що я занадто радикально реагую на те, що вони планують співпрацювати з російською феміністичною групою Pussy Riot. У їхніх очах я психологічно травмована війною і тому не здатна раціонально оцінити контекст. Дуже влучно про це написала у своєму інстаграмі Ася Баздирєва. Вона зазначає, що ми сприймаємо "травмоване" як пошкоджене, а отже, нездорове і таке, що є контейнером проблем. Таким чином проблемою стає травмована особистість, а не системне насилля, яке в нашому випадку спричиняє російський імперіалізм і фашизм, бо значно легше фокусуватися на симптомі, а не на реальній проблемі.

Що театр справді може, принаймні я в це вірю, то це впливати на публічний дискурс, формувати актуальний порядок денний та пропонувати образи суспільства і окремої особистості, що здатні творити (краще) майбутнє. Чи допомагає він при цьому побороти фрустрацію? Не знаю. Але, мабуть, допомагає цю фрустрацію окреслити і розділити з іншими. Часом я питаю себе: чи колективне проживання болю допомагає цей біль зменшити, чи біль поділений на десятки або мільйони людей, стає легшим? Але не маю відповіді.

"Ми зараз у театрі багато говоримо про пошук нової художньої мови, якою можна було би описати та відрефлексувати воєнні події".

А яке загалом місце в сучасному театрі та за сучасних обстравин для глядача? Він активний чи він пасивний?

З тих речей, які я вже бачила, глядач пасивний. Більшість того, що я зараз дивлюся в українському театрі, відбувається за умовною четвертою стіною, тобто немає прямої взаємодії з глядачем. Хоча, наприклад, у виставі Пьотра Армяновського "Аґора" глядачів запрошують ділитися власними міркуваннями та історіями. Насправді побудувати такі умови, в яких глядач відчує безпеку і бажання вступити у взаємодію, — це велика робота.

театр
Вистава "Агора". Джерело: Театр Лесі

Чи є місце абсурду у сучасному театрі?

Такі приклади теж існують, але їх дуже мало. Після початку повномасштабного вторгнення я багато думала про драматургію абсурду 50-их років, перечитувала Беккета. Здається, я тільки тепер зрозуміла його мову і множинність сенсів, що містяться в цій формі. Радше навіть відчула, ніж осмислила розумом. Я читала роман "Уот" і на чуттєвому рівні впізнавала, що з героєм відбуваються знайомі мені речі.

Ми зараз у театрі багато говоримо про пошук нової художньої мови, якою можна було би описати та відрефлексувати воєнні події. Це точно не можна зробити за допомогою тих же засобів, що працювали до повномасштабного вторгнення, бо вони не здатні описати той рівень сюрреалізму та абсурду, який відбувається в нашому щоденному житті. Наприклад, коли ми бачимо відео з Харкова, де російські ракети влучили у склади з феєрверками, і в небі відбувається піротехнічне шоу, а в той самий час триває бомбардування міста. Я відчуваю дивний колапс у мозку, коли намагаюся осмислити цей сюрреалізм.

Як приклад вистави, що звертається до абсурду, можу назвати "Повітряну тривогу" за п’єсою Дена Гуменного в Театрі ім. Лесі Українки. Тут відбувається похорон повітряної тривоги. Дія відбувається в уявному майбутньому, коли війна вже завершилася і відлунала остання сирена. На сцені є двоє акторів та портрет цієї сирени – рупора. Люди прощаються із її прахом, відспівують, кажуть прощальні промови, запрошують глядачів також сказати прощальне слово, можливо, за щось подякувати померлій. Під час показу на якому я була, люди охоче виходили на сцену до мікрофона: хтось говорив серйозно – що сирена сама по собі не була поганою і допомагала рятувати життя. А один чоловік сказав: "Дякую повітряної тривозі за те, що вона навчила мою дружина збиратися за 2 хвилини, а не за дві години, як раніше". Публіка дуже сміялася і активно реагувала. Зараз ця вистава вийшла також в аудіоформаті.

У виставі "Завтра в той самий час", над якою ще триває робота, ми звертаємося до відчуття сну. Як на мене, багато речей, що відбуваються із нами зараз, подібні до сну і відчуття часу якесь дивне, видозмінене – він ніби розтягнутий і зміщений. Подібне порівняння я чую від різних людей, які кажуть, що живуть ніби у сні та чекають, що в якийсь момент прокинуться і все це виявиться маревом. В окремих сценах вистави ми працюємо з видозміненим відчуттям часу, а одна сцена написана повністю в абсурдистському ключі. У ній відбувається зустріч двох людей, які колись були близькими, але потім переживали складний досвід війни окремо, не спілкуючись. І ось вони зустрічаються, чи радше комусь із них сниться ця зустріч, бо в реальному житті це неможливо. Вони намагаються заговорити, дізнатися, що відбувалось з іншим/іншою, але їм не вистачає мови, щоб запитати "Як ти?", і тим більше не вистачає слів, щоб відповісти на це питання. Тому спілкуються вони якоюсь "пташиною мовою" – нелогічними фразами, намагаються відчитати одине одного і відшукати, що залишилося від людини, якою була колись ця особа навпроти.

Про пошук мови багато говорять і митці, і письменники. У театру є ще один важливих інструмент і спосіб мовлення — це мова тіла.

Робота з тілом в театрі вимагає окремих навичок та інструментів. У нас з цим дуже міцно працює режисерка з Харкова Ніна Хижна. Я не опишу точно нюанси роботи, бо не є фахівчинею в цьому, але з того, що я бачу в практиці Ніни, це те, що вона приділяє велику увагу природнім імпульсам в тілі, побутовій несвідомій пластиці людини, яку можна розвинути на сцені аж до виразної хореографії. Це дає неймовірний ефект – неочікувані й дуже індивідуальні пластичні малюнки, в яких виражено емоції, реакції, візуальні форми з оточуючої реальності. Вистава "Лютий", яку Ніна поставила в Театрі "Варта", розповідає про життя Харкова — про саме місто і про діячів та діячок культурного сектору, які зараз займаються там волонтерською діяльністю або воюють. І ось в одній зі сцен актори пластично відтворюють будівлю Держпрому, я дивлюся на людей, але бачу перед собою місто, його особливу атмосферу і форму. Як це відбувається, я не можу збагнути.

театр
Театр "Варта"

Розкажи про цю взаємодію львівської та харківської театральної сцен. Як поява харківських драматургів та режисерів змінила львівський театр?

Я би сказала, що взаємодія львівських та харківських театрів триває вже давно, для мене вона почалася у 2014 році. Різні співпраці між театральними середовищами наших міст виникали постійно. Здавалося б, що такі співпраці мали б бути складними внаслідок стереотипів, які ми мали одні про одних. Але думаю, що якраз взаємний інтерес до наших відмінностей породив багато цінних проєктів. Тут відзначу виставу "Горизонт 200" про шахтарів і шахтарок, яку в 2018 році у Львові поставила Олена Апчел. Ця робота говорила про Донбас і його мешканців/-ок, але й закидала місток до вугільної шахти, що працює у Львівській області, та піднімала питання індустріалізації і її впливу на екологію. Сюди також приїжджали ставити Артем Вусик і Ніна Хижна, а режисерки театру анімації Ірина Ципіна і Яна Титаренко переїхали до Львова декілька років тому, в Першому театрі деякий час працювала Роза Саркісян.

Коли з початком повномасштабного вторгнення до Львова переїхали театральні діячі з Харкова, цих взаємодій стало ще більше. Харків’яни активніші, легші на підйом, львів’яни ж навпаки діють більш розмірено і потребують довготривалого планування. Харків’яни можуть дуже швидко зібрати команду однодумців, вони не чекають ідеальних умов, щоб щось почати робити, і відважно беруться за масштабні проєкти. Наприклад, Микола Набока – актор, засновник Студії фізичного театру, ініціював у Львові виставку і цілий фестиваль, присвячений Мистецькому об’єднанню "Березіль", розвиває тут діяльність своєї студії фізичного театру. У Львові бракувало фахівців фізичного театру, не було відповідної школи, а зараз є потенціал для розвитку цієї форми.

З Театром ім. Лесі Українки та Jam Factory зараз співпрацює кураторка, продюсерка Вероніка Склярова, програмна директорка міждисциплінарного фестивалю Parade Fest. Вероніка у своїй діяльності розширює поле дискусії про сучасний театр і вибудовує взаємодії між різними мистецькими дисциплінами, а також налагоджує міжнародну співпрацю, що зараз вимагає особливо великого вкладу енергії.

Важлива риса харків’ян, яку я зараз спостерігаю у Львові, — це здатність ініціювати реально діючі мистецькі об’єднання, у яких співпрацюють практики театру, куратори/-ки, музиканти/-ки. Це нагадує мені мистецькі тусовки початку ХХ ст., коли в синергії різних середовищ творився український мистецький авангард. І це надихає та дає віру, що попри немислимий масштаб трагедії, яку ми проживаємо, наша культура не піддасться, а лише зміцніє.

Читайте нас у Facebook і Telegram, дивіться наш YouTube.

Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Ваші історії важливі для нас!

На початок