"Передусім рятували мистецтво, потім власні речі". Досвід резиденції Івана Сауткіна на Чернігівщині

"Передусім рятували мистецтво, потім власні речі". Досвід резиденції Івана Сауткіна на Чернігівщині

"Передусім рятували мистецтво, потім власні речі". Досвід резиденції Івана Сауткіна на Чернігівщині
. Іван Сауткін. Колаж Суспільне Культура

Іван Сауткін – український режисер, учасник BABYLON’13. Сауткін заснував мистецьку резиденцію у селищі Жовідь, у Чернігівській області поблизу від кордонів України, Росії та Білорусі, неподалік Трьох Сестер – монументу на стику кордонів, спорудженому у серпні 1975 року на честь так званої "дружби трьох народів". Резиденція існує вже 12 років. Минулої весни селише опинилося в окупації: передусім мешканці селища рятували від росіян мистецтво, а вже потім власні речі. Згодом селище було звільнене, але і досі цей район перебуває під обстрілами.

Спеціально для Суспільне Культура мистецтвознавиця та кураторка Ксенія Малих розпитала Івана Сауткіна про життя селища на лінії фронту, про досвід резиденції, самоорганізацію та кіно під час війни.

"Передусім рятували мистецтво, потім власні речі". Досвід резиденції Івана Сауткіна на Чернігівщині
Жовідь. Фотографія Михайла Карловського

З самого початку хочу спитати, як жовідчани пережили окупацію Чернігівщини, які вони мають політичні погляди?

Попри те, що Жовідь знаходиться майже на кордоні, місцеве населення ніколи не було проросійськи налаштованим. Місцеві дивилися російські телеканали, критикували українську владу (часом жорстко і не завжди конструктивно), ностальгували за радянським минулим, але завжди ідентифікували себе українцями. Майже в кожній жовідській сім'ї є родичі у Росії чи Білорусі, але після початку пропагандистської істерики в Росії вони розсварилися та перервали спілкування. Причому переважно з ініціативи тих, хто живе за кордоном.

Чорно-біла війна. Військова хроніка у художній фотографії Владислава Краснощока

Жовіді пощастило: наша дорога не була "стратегічною", і росіяни проїжджали, але не зупинялися в нашому селі. Український прапор на будинку резиденції був там протягом всієї окупації. У сусідських чоловіків є своє "ритуальне" місце — альтанка з видом на городи. На свята та вихідні компанія друзів бере з дому наїдки та пляшечки з міцними напоями і збирається за столиком потеревенити про останні новини. "Клуб джентельменів" — так ми називаємо цю теплу компанію, завжди запрошує нас до участі у зібраннях, і ми дружимо.

За три роки до повномасштабного вторгнення село підключили до оптоволоконної лінії, і основним каналом отримання новин та віддаленої комунікації став інтернет. Місцеві слідкували за подіями та бачили, як росіяни руйнували Маріуполь, бомбили Чернігів, розстрілювали цивільні машини на Житомирській трасі під Києвом, нищили Бучу, Ірпінь та Бородянку. Також вони бачили, як мешканці сусідніх Городні, Сновська та Корюківки виходили зупиняти танки.

"Передусім рятували мистецтво, потім власні речі". Досвід резиденції Івана Сауткіна на Чернігівщині
Колишня колгоспна контора, тепер основна будівля резиденції Жовідь. Фотографія Івана Сауткіна

Коли через село почали проїжджати колони російської військової техніки, "Клуб джентельменів" у складі п'ятьох осіб вийшов на дорогу з українським прапором зупиняти росіян. Цей маленький, але звитяжний вчинок яскраво характеризує наших сусідів. Вони не байдужі та щирі.

Зараз до звичайного повсякдення жовідян додалися реалії воєнного часу. Наш регіон перетворився на прикордонну з країною-терористом територію. Блокпости, окопи, заміновані мости та віддалені вибухи. "Клуб джентельменів" продовжує збиратися, але тепер засідання проходять не так "пасторально", як це відбувалося раніше. Якщо мова заходить про події на фронті або росіян, наші сусіди демонструють справжню ненависть, лаючи їх найгіршими словами поліського лексикону.

Почесний голова "Клубу джентельменів", Олег Ховпун — колишній працівник митниці, — навчився сублімувати ненависть до ворога у корисну справу. "Подивлюся новини, беру сокиру та йду колоти дрова. Кубометрик нарубаю і можна далі жити", — каже Олег.

"Передусім рятували мистецтво, потім власні речі". Досвід резиденції Івана Сауткіна на Чернігівщині
Жовідчанин Олег Ховпун. Фотографія Івана Сауткіна

Чому ти обрав саме Жовідь? Ця територія не охоплена культурними інституціями і сьогодні навіть церква є закритою,  відчиняється тільки на свята, коли приїжджає священник із сусіднього села.

Коли я навчався в художній школі, в період високої емоційної активності, ми часто їздили в Седнів, у пансіонат Спілки художників України. Там ходили на етюди і вперше закохувалися, записували перші альбоми з музикантами, планували перші виставки. Тоді й виник цей внутрішній потяг до української півночі. Коли я вирішив створювати власну резиденцію, вибір регіону був очевидний. Мене манив цей графічний пейзаж. Я довго шукав будинок, бо мені хотілося, аби він був поруч із річкою Снов, бо вона абсолютно магічна. Врешті я придбав колишню колгоспну контору в розтрощеному колгоспі і збудував там резиденцію, де вона існує вже 12 років.

"Передусім рятували мистецтво, потім власні речі". Досвід резиденції Івана Сауткіна на Чернігівщині
Виставка Світлани Ратошнюк "Сльози Гваделупи". Травень 2021. Фотографія Олексія Сая

Як складалася взаємодія з місцевими жителями?

Це особливі і глибокі люди. Вони живуть далеко від цивілізації, і характер їхнього буття можна назвати нордичним. Вони живуть з того, що дає їм земля. І цивілізація для них не в пріоритеті. У них зараз майже повністю відсутня культурна традиція: зникла пісенна культура, візуальна культура, але вони мають феномен. Вони спілкуються між собою дуже гарною мовою  – однією з українських північних говірок, що за звучанням більше схожа на білоруську, хоч і має багато автохтонних слів, яких немає ані в російській, ані в білоруській, ані в українській. Вони користуються нею, лише спілкуючись між собою, коли до них звертається хтось не місцевий, переходять або на українську, або на російську. Таке враження, що вони свою говірку приховують. Це закрита спільнота, яка дуже рідко спілкується із сторонніми, тому я дуже тішуся, що ми стали друзями.

Коли село було в окупації, мої сусіди дуже зворушливо рятували мої цінності. Перше, що вони зробили, – це зняли і заховали всі об’єкти мистецтва, бо знають, що для мене вони є важливими. Уже потім вони рятували те, що важливіше для них, – бензопилу, косарку та інші інструменти.

"Передусім рятували мистецтво, потім власні речі". Досвід резиденції Івана Сауткіна на Чернігівщині
Фрагмент інтер'єру. Фотографія Михайла Карловського

Як ви залучаєте місцевих жителів до програми резиденції?

Ми запрошуємо їх на ті виставки чи перформативні події, які можуть сподобатися.

Для них це світське життя: вони гарно одягаються і приходять.

Спочатку резиденція була моєю приватною ініціативою, я запрошував друзів, яким потрібна тиша та місце для творчості. Але згодом я занепокоївся централізацією культури в Україні навколо кількох основних міст, і Жовідь набула рис інституції з програмною діяльністю. Зараз наші амбітні плани на паузі, бо географія місця наразі небезпечна. Сусідні села постійно обстрілюють. В одній з будівель резиденції зараз живуть наші військові. І внутрішньо я майже змирився з тим, що мій будинок може бути зруйнованим війною. Але я навіть зараз потроху веду переговори на майбутнє, після перемоги.

Природна історія руйнування. Фрагмент із книжки "Повітряна війна і література" В. Ґ. Зебальда

До повномасштабного вторгнення ми на регулярній основі проводили кінокампус: інтенсивний курс по кіно для нового покоління режисерів. І вже є черга студентів, які чекають наступних зустрічей. Також є ідея відновити мовний інтенсив для тих, хто прагне перейти на українську мову. Ми планували фестиваль незалежного малобюджетного sci-fi-кіно на минуле літо, але все ще не відмовляюся від цієї ідеї.

Це великий маргінальний культурний прошарок в кінематографі, який мало хто цінує, хоча це яскраве явище. Мало який жанр кінематографу народжує стільки свіжих і абсолютно відірваних від дійсності візуальних образів, як sci-fi.

"Передусім рятували мистецтво, потім власні речі". Досвід резиденції Івана Сауткіна на Чернігівщині
Фрагмент інтер'єру. Фотографія Івана Сауткіна

Розкажи про свій досвід участі у BABYLON’13.

Це спільнота кінематографістів працює з 2013 року, від початку подій на Майдані, і ця співпраця успішна і перевірена часом. Тоді після побиття студентів ми (спільнота кінематографістів, – ред.) вийшли як протестувальники на Михайлівську площу. Тоді для нас так само, як і зараз, постало питання, чи йти воювати, чи брати в руки камеру і робити свою справу. Ми зійшлися на тому, що те, що ми вміємо, може бути ефективним інструментом, аби донести наші ідеї та спосіб мислення і відстояти ті цінності, які тоді опинилися під загрозою. Тим більше, кінематограф вже пережив технічну революцію і, аби знімати, вже не потрібно багато ресурсів. Ми зібрали свою техніку і почали знімати короткометражні фільми. І зараз це найбільша хронікальна база подій Майдану, а також анексії Криму і початку війни. Ми домовилися зі Спілкою кінематографістів і нам надали кімнату в Будинку кіно. Так і народилася назва об'єднання – BABYLON’13, бо це був пароль від Wi-Fi кафе “Вавилон” у Будинку кіно поруч із нашою кімнатою.

"Передусім рятували мистецтво, потім власні речі". Досвід резиденції Івана Сауткіна на Чернігівщині
Публічна програма у виставковому просторі. Фотографія Михайла Карловського

Як ви домовилися про спільні принципи та засади самоорганізації?

Кіношникам в цьому плані простіше, бо ми звикли працювати в колективах. Ми визначили кілька принципів, за якими ми працюємо й досі. У нас є свій слоган та позиціонування: кіно громадянського суспільства. Ми не знімаємо історії про політиків та офіційних діячів – тільки про людей. Тож наші принципи такі: по-перше, ми створюємо кіно – не телевізійні сюжети, не влоги, не контент для інтернету. Тобто головним є візуальний образ.

Ми свої історії не розповідаємо, а показуємо. По-друге, ми не інтерпретуємо інформацію. Бо інформація – це пластична і поруч з тим небезпечна субстанція, яку можна спотворити, перекрутити. Це прерогатива журналістики. Натомість ми працюємо з емоціями. Як інструмент донесення соціальної позиції емоційна мова набагато ефективніша. І зараз ми бачимо, що протистояти пропаганді можна за допомогою історій людей. Щодо формату – ми домовилися, що під час реактивних подій ми знімаємо короткий метр. Це зумовлено передусім середовищем, де ми розповсюджуємо наш матеріал – а це мережа інтернет, у якій найпопулярніші формати не перевищують три хвилини. Це обмеження надалі стало нам в нагоді, бо під час реактивних подій ми накопичуємо багато матеріалу, який в період рефлексії можна використовувати для повного метру: і для телебачення, і для кінофестивалів.

Але BABYLON’13– не про авторську рефлексію, це соціальне кіно, де перш за все важливі історії людей. Тому ми не підписуємо авторство своїх коротких робіт – вони мають колективне авторство.

"Передусім рятували мистецтво, потім власні речі". Досвід резиденції Івана Сауткіна на Чернігівщині
Олексій Сай під час зйомок перформансу. Фотографія Михайла Карловського

А як ти зараз продовжуєш свою діяльність?

Я з 24 лютого зняв 10 коротких метрів і цей матеріал став дослідженням для повнометражного фільму. Цей процес допоміг мене знайти себе в цих подіях. Знайти форму, мову, свою велику ідею.

Як робити кіно під час історичних подій? Ми всі зараз розуміємо, що ці події будуть в підручниках історії і що документування й архівування є очевидно важливою задачею. Але як вибудувати дистанцію для рефлексії, якщо події відбуваються щодня?

Кінематограф, як і будь-яке інше мистецтво, дуже персональний. Є речі, які мене персонально вражають і з цим образом я можу жити певний час, постійно про нього думаючи в намаганні розібратися, чим саме він мене вразив. У нас немає задачі знімати епопею, військову хроніку. Неможливо створити якусь об'єктивну картину того, що відбувається. Вона все одно буде складатися з маленьких персональних історій.

"Передусім рятували мистецтво, потім власні речі". Досвід резиденції Івана Сауткіна на Чернігівщині
Кінокампус. Фотографія Михайла Карловського

Про що твій новий фільм?

Його назва "Маленькі люди". У ньому є дві паралельні лінії. Одна з них про двох бабусь, які живут в Седневі Чернігівської області на деокупованій території. Одній з них 86 років, вона живе у двоповерховому будинку і більшість часу вона проводить на першому поверсі, дивлячись у вікно. І під час окупації вона дивилася у вікно, рахувала танки й іншу техніку, нотувала, хто куди поїхав, і передавала цю інформацію в СБУ. А її подруга – культурна діячка: вона пише вірші про все. Під час окупації вона написала послання російському солдату у формі поеми і хотіла це послання вручну розмножити і розповсюдити, але побоялася, що односельчани її зрадять, бо всі вони знають, хто в селі пише вірші. Це маленький вчинок, його навіть не було, але він такий щирий і у своєму роді героїчний.

Друга лінія фільму – це короткі новели про людей на Донбасі. Я працюю з волонтерською місією, яка евакуює людей з сірої зони. Ми працювали в Лисичанську, потім основним пунктом став Бахмут. І всі ці історії про те, як руйнуються світи цих людей, яким би скромним чи маленьким він не був. Також, звісно, є новели і про волонтерів.

Головна ідея цього фільму в тому, що, дивлячись на події війни, ми бачимо героїв, покидьків, розтрощені будинки, зруйновані міста. Це вписується в стереотипне бачення війни. Ми до цього звикли і ми знаємо, як на це реагувати. Але ніхто не знає, як реагувати на бабусю, яка плаче, бо вона хвилюється, як її котик перенесе евакуацію. У загальноприйнятому баченні війни бракує головного – людини: крихкої, смішної, яка може помилятися. І цим фільмом я хочу побудувати місток емпатії до глядача.

Читайте нас у Facebook і Telegram, дивіться наш YouTube

Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Ваші історії важливі для нас!

На початок