Країна, про яку не чути в новинах, де працюють по чотири години на день, їдять гнилу рибу та депресують. А ще там живуть Карлсон і Ґрета Тунберґ. Усе це про Швецію, і звісно, у цих словах не так багато правди.
Історикиня Юлія Юрчук, яка вже понад десять років живе у Швеції, у своїй книжці пояснює, що ж насправді робить шведське життя шведським. Вона розповість про пошуки житла (так, для цього треба стояти в чергах) і шведський дизайн, про фемінізм, татів у декреті й довіру до держави, а ще — про лаґом і про те, чому шведи так люблять комітети. З дозволу видавництва "Віхола" публікуємо фрагмент з книги.
Любов шведів до різних комітетів і засідань просто вражає. Їм усе потрібно обговорити, й обов’язково – у заздалегідь визначений час і у відповідному складі учасників. Коли я сама почала працювати в різних комітетах, то зрозуміла, що культура консенсусу – це передовсім про пошуки порозуміння між усіма учасниками процесу.
Ухвалення будь-якого рішення починається з förankringsprocessen – якщо дослівно, то з процесу "об’якорювання" – коли кожен може висловити ідеї та пропозиції щодо рішення, яке є на порядку денному. Найчастіше ви починаєте з розгляду різних варіантів вирішення проблеми, та в кінці приймаєте той, що буде включати погляди більшості.
Це не голосування у чистому вигляді, це обговорення деталей до тієї точки, коли вже всі погоджуються на чомусь одному. Найчастіше ніхто не йде з точно тим самим рішенням, яке приніс за стіл перемовин, але й ніхто не йде з відчуттям повної поразки. Такі процеси і справді займають більше часу, ніж ті, в яких усе давно вирішено іншими і більшість просто приймає правила гри.
Читайте також: "У пошуках щастя. П'ять психологічних концепцій, що допоможуть покращити життя"
Особливість шведської культури консенсусу полягає в тому, що колективно створюються саме правила гри.
Це видно і в тому, як працюють державні інституції, і як влаштоване життя на суто побутовому рівні. Такий підхід прищеплюється ще зі школи.
Пам’ятаю, як у першому класі дитина принесла аркуш паперу з прописаними правилами поведінки у школі. Виявилося, що вони самі й склали ці правила разом з учителькою. Правила щороку оновлюють і на початку навчального року приносять до батьків, щоб і батьки ознайомилися з написаним. Після прочитання всіма папірець підписують і діти, і батьки, а потім несуть його в школу на знак згоди, що всі ознайомилися з правилами і будуть їх дотримуватися.
Окрема річ, яку варто зазначити щодо роботи в комітетах, – ця робота сприймається в суспільстві саме як робота, тобто участь у комітетах оплачується. Наприклад, в університеті ви отримуєте від 400 до 1000 крон (40–100 євро) за одне засідання того чи іншого комітету. Для участі в комітетах у більшості випадків вимагається розуміння шведської та реєстрація у ролі офіційного представника в комітеті від однієї з інституцій університету. Дуже часто людей на всі ці ролі вибирають колеги, тобто це такий демократичний представницький процес, адже ви будете репрезентувати в комітетах не просто себе, а весь колектив (чи його частину).
Інколи на вирішення особливо дражливих проблем ідуть роки. Вважається, що це виправдано, бо це питання включеності. Якщо щось впливає на твоє життя або твою роботу, ти маєш право впливати на рішення, які тебе стосуються. Тому ти можеш звернутися в комітет із проханням чи пропозицією та очікувати, що його розглянуть із усією серйозністю.
Як уже згадувалося, за час пандемії 2020 року Швеція стала об’єктом і захвату, й обурення. Здавалося, що все сиплеться на цю маленьку країну. Зрозуміти, чому тут усе було організовано саме так – власне, чому всю країну не закрили на суворий карантин, чому тут продовжували працювати школи, ресторани, торгові центри, – важко, якщо дивитися на країну ззовні й не знати, як тут усе працює.
Та коли живеш у Швеції, то розумієш, що тут просто не могло бути інакше. Тут просто не могли би все закрити за однією вказівкою президента (тут нема президента) чи короля (хоч він тут і є), бо всі рішення вимагають ретельного колективного опрацювання й обговорення. А обговорення вимагає часу.
Наприклад, аби змогти закрити школи (принаймні старші класи), парламент мусив ухвалити спеціальний закон, який би дозволяв втручатися в приватне життя індивіда й обмежувати його право на освіту. Навіть екстремальні умови всесвітньої пандемії не змогли переконати шведських законодавців, що можна обійти ці процедури. Це ще раз до питання, чому іншим країнам не варто було думати, що вони могли наслідувати Швецію, або навпаки, що вони зі своєю критикою зможуть змінити цю країну. Якщо ця країна і змінюється, то лише в процесі довгих і детальних перемовин, а не від простої забаганки, тим паче – когось іззовні.
Читайте також: "Російськомовна щелепа, або Чую, синку, що ти не москаль". Фрагмент із книжки "Перемагати українською" Ольги Дубчак
Якщо ж повернутися до прикладу університету, то ми наочніше побачимо, як працює культура консенсусу на практиці. В університеті діє безліч комітетів, які ухвалюють рішення, що впливають на життя університету: як студентів, так і викладачів. До багатьох комітетів входять студенти, адже університет – це місце, яке належить і студентам, і викладачам. У студентів багато інструментів впливу на процес навчання, навіть на зміст курсів.
Так, вони можуть вимагати включати в список літератури більше авторок-жінок, або більше читання про трансґендерну проблематику і критику гетеронормативних уявлень про стосунки (це все приклади з моєї роботи, вибрані довільно). Певні цінності й погляди на життя формуються з літератури, яку читають в університетах, і справедливо, що на формування списку цієї літератури можуть впливати ті, хто ці знання буде поглинати, а не лише передавати і формувати. Таким чином викладання не може відставати від життя, студенти не допустять, щоб у списках літератури до різних курсів, скажімо, домінували виключно білі привілейовані чоловіки. Навіть якщо викладачі не встигають іти в ногу з часом, то студенти їм допоможуть не пропускати головних трендів.
Або інший, більш приземлений, випадок. У комітеті житлового комплексу, де ми мешкаємо, два роки вирішувалося питання: що зробити з вільним простором між двома будинками? Посіяти траву, облаштувати футбольне поле, а чи, може, збудувати спортзал під відкритим небом і обладнати пісочницю для дітей?
У кожного з членів комітету були свої плани і пропозиції. Усі мешканці будинків також могли написати у правління і внести свої пропозиції. Варіантів вирішення було близько десятка. Розглядали їх один за одним, деякі відсіялися одразу на першому розгляді. Стало зрозуміло, що фонтан у дворі в когось під балконом буде не надто "лаґомШведська концепція життя, філософія гармонії, яка ґрунтується на балансі лише найнеобхіднішого" (погодьтеся, це ж не якийсь римський двір, а проста шведська багатоповерхівка – куди тут з фонтанами?).
Рішення було ухвалено приблизно через два роки постійних дискусій. Остаточний варіант був не схожий на жоден із тих, які висували спочатку. За кілька місяців у дворі з’явилися альтанка і дитячий майданчик. Під них зрубали велику сосну, яка росла якраз під нашим балконом. Моє серце краялося ще довго, але це було рішення, ухвалене більшістю. До того ж мене переконували, показуючи цілі теки документів, що сосна була хвора і рано чи пізно її потрібно було зрубати. Особисто для мене прийняти це рішення більшості було дуже важко, я довго оплакувала пишнокронну сосну. Але зрештою мушу визнати, що й альтанкою я була задоволена.
Юлія Юрчук — історикиня, перекладає зі шведської на українську. Викладала в університетах Сьодерторн та Умео, а також у Стокгольмському університеті. У своїх дослідженнях займається історією України та Східної Європи, зокрема питаннями пам’яті про Другу світову війну, радянським періодом, а також історією релігії в Україні.
Читайте нас у Facebook і Telegram, дивіться наш YouTube
Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Ваші історії важливі для нас!
