Виставка "За що варто боротися", яка проходить з 15 листопада по 14 грудня в Кельні, поєднала роботи сучасних українських і європейських митців, затверджуючи розуміння російської війни проти України, як війни цінностей. Це друга ітерація проєкту "Коли віра зрушує гори", представленого в Києві – колаборації PinchukArtCentre та антверпенського музею М НКА.
Потужним проявом міжнародної солідарності та довіри до ЗСУ стала демонстрація в Києві в розпал війни музейних творів, що належать до культурного надбання фламандської спільноти Бельгії. А в діалозі з роботами українських художників, створеними переважно під час війни, вони сформували драматичне звернення до сучасного світу. Прикметно, що в Кельні проєкт розгорнувся у тимчасовому просторі на вулиці Оскара Єгера. Його опублікована 135 років тому "Загальна історія країн і народів світу" стала віхою в європейському осмисленні минулого. Історичну віху фіксує і виставка "За що варто боротися".
Її куратори, директор М НКА Барт де Баре та артдиректор PinchukArtCentre Бйорн Гельдхоф підкреслюють: "Ця війна – не кінець, і навіть не засіб для досягнення мети. Опір і допомога зумовлені тим, що може статися після неї. В першу чергу це означає, що Україна та Західна Європа будуть ставати ближчими одне одному, а на другому етапі їхні спроможності почнуть посилювати одна одну. Зрештою, мова може йти та про спільне взаєморозуміння, спільну концепцію, спільні цінності. Перспектива – так само як і війна, і допомога – по суті є культурною. Мистецтво може запропонувати життєво важливий простір для роздумів для того, щоб Європа краще зрозуміла життєздатну та динамічну українську мистецьку сцену як частину міжнародної екосистеми, а Україна – щоб продовжувала бачити себе частиною більшого світу".
Читайте також: "Мир – це ти. Миколаївець Артем Гумілевський – переможець Global Peace Photo Award 2022"
Глядач мандрує сімома тематичними просторами, що окреслюють актуалізовану війною проблематику. Перший – історичний ландшафт війни. Він нагадує досвід європейських кровопролить, кінець котрим мусила покласти розроблена після Другої світової війни система колективної безпеки. 2014 року російський режим підірвав її анексією Криму. Україна, що зазнала запеклих боїв і страждань мирного населення під час обох світових війн, сьогодні знову протистоїть потворному імперіалістичному ресентименту.
Відео Яреми Малащука і Романа Хімея "Мандрівник" викриває безславність і безсенсовність смерті окупантів, цинічно використаних державою, яка навіть не збирається повертати трупи своїх військових їх близьким. Живопис Яна Кокса "О! Ці голоси, Бостоне" – сюрреалістичний портрет відчуттів, що повертаються до художника з часів нацистських жахів його юності. Крізь роки вони вриваються в повсякденне життя біллю, розпукою, злістю. Шрами війн, якими вкриті простір і досвід Фландрії, оприявнює зооморфний об'єкт Берлінде де Брьойкере "В полях фламандських".
...Бо ми, полеглі в цих полях,
Ми, що кохали, нині — прах,
Жили — і прийняли удар
В полях фламандських…
Це рядки з вірша канадського військового хірурга Джона Мак-Крея, учасника Першої світової. Звідти ж походить символіка квітки маку, як знаку пам’яті жертв світових війн.
Другий – простір світотворення. Він нагадує, що, попри кремлівську ідеологему "історизму", який нібито надає комусь право претендувати на чужі території через маніпулятивні ретроспекції та уявні "закони історії", народи рухаються у бік емансипації. Зупинити цей поступ неможливо, деколоніалістські рухи та практики перезбирають надіндивідуальну пам'ять, надаючи місце в ній заглушеним колись офіційними фанфарами голосам. Побудова нового світу, центром якого є не держава, але людина, розчищає наратив до палімпсеста.
В "Оптичних протезах" Данила Галкіна за понівеченими війною та декомунізацією радянськими вітражами з вікон громадських будівель Дніпропетровщини постає чорно-біла задимлена реальність землі, яка щоденно зазнає ворожих бомбардувань і ракетних обстрілів.
Російська війна проти України актуалізувала нагальність дослідження московського колоніалізму, розвіявши пропагандистську завісу риторики про Кремль як союзника країн Глобального Півдня. Викриваючи сутність російського імперіалізму, як бастарда європейського та ординського способів колонізації, що ввібрав з обидвох найгірше, Україна має стати лідером і опорою визвольного руху для народів, досі поневолених в складі псевдофедерації.
Окремі простори присвячені силі колективного та індивідуалізму. Сформоване боротьбою за права і свободи на майданах, починаючи з Революції на граніті 1990 року, українське громадянське суспільство перед викликом збройної агресії демонструє потужну солідарність. Вона має не лише гуманітарні, а й конкретні економічні та воєнні наслідки – відбудову знищених ворогом міст і сіл без очікування на державну допомогу, закупівлю через спільнокошт сучасного озброєння для ЗСУ. У сільської української бабусі, що ховає від окупантів на городі жовто-блакитний прапор, більше політичної суб’єктності, ніж у будь-якого депутата маріонеткової російської Держдуми. І це – прояв суспільства індивідуалів, в котрому повага до іншого виростає з поваги до себе.
Читайте також: "Колишній "Російський дім" у Давосі став місцем свідоцтв про злочини проти людяності"
Як кожне пострадянське суспільство, українське також уражене ксенофобією. Але спільний досвід воєнних випробувань, ненависті до насильницьких практик, які несуть із собою окупанти, накладаючись на волю до індивідуальних прав і свободи, розкриває в українцях нове розуміння власних і чужих кордонів. Ратифікація Стамбульської конвенції, рекордний збір підписів під петицією про легалізацію одностатевих шлюбів – етапи цієї генези.
У межах резиденції "Робоча кімната", ініційованої в кількох містах заходу України для художників, що не полишили країну після 24 лютого, Олексій Сай створив серію малюнків гумовою фарбою "Новини". Разом вони заповнюють цілу стіну зображеннями диму від вибухів та згарищ – образів, що переслідували в перші місяці війни українців у реальності та стрічках новин. Спільне, яке згуртовує суспільне.
Агентом змін, одначе, в першу чергу є індивідуальність. Рефлексія, аналіз та розвиток власної позиції в соціумі та світі рухають людство. Цей поступ складається із мільйонів маленьких рішень, які приймають люди стосовно себе, обираючи право бути собою.
У цьому контексті переконливим в експозиції "За що варто боротися" стає діалог робіт французької та української художниць Орлан і Влади Ралко. У 2017 році на Київській бієнале International Орлан присвятила свій перформанс загрозі загибелі людства через перенаселення Землі. Вона є піонеркою перетворення власного тіла на витвір футуристичного мистецтва за допомогою пластичних операцій та експериментів з одягом. Документація та артефакти цих експериментів частково представлені на виставці в Кельні.
Ралко також працює з тілесним – у живописі. Проте, деконструюючи його, як одну зі складових того, що є людина. Серію картин "Експонати" художниця розпочала на проєкті "Час що не втрачено" 2021 року в межах резиденції Biruchiy в нині тимчасово окупованому Приморську. Алея меморіальних знаків в центрі міста та експозиції Приморського краєзнавчого музею спонукали Владу Ралко замислитись над пришвидшенням в наш час перетворень практик повсякденності на історію, що викликає відчуженість.
"Я не можу спекатися відчуття, що музейні вітрини є ексгібіціоністським вивертанням сімейної шафи, але водночас відвідини музею подібні до сонного зосередженого вдивляння, часто зведеного до моторошного ворожіння на нутрощах індивідуального спомину. Те саме сміття, що "не виносять з хати" раптом увиразнюється до талісманів доби", – пише вона.
Натомість кадри трагедій незнаних тобі людей, що відбуваються у твоїй країні прямо зараз і завдяки розвитку мас-медіа стають відомими в режимі реального часу, пробуджують емпатію та емоції, з котрими важко впоратися. Але результатом взаємодії з цим стає не безпорадність, бо все це – свідоцтва для майбутнього міжнародного трибуналу над воєнними злочинцями, їхньою ідеологією та державністю. Частиною експозиції в Кельні є проєкт "Російські воєнні злочини", прем'єра якого відбулася на Всесвітньому економічному форумі в Давосі. Проєкт створено Фондом Віктора Пінчука та PinchukArtCentre у співпраці з Офісом Президента України, Міністерством Закордонних Справ України, виданням "Українська правда", коаліцією "Україна. П'ята ранку" та Українською асоціацією професійних фотографів.
Читайте також: Художниця Влада Ралко: "Національна традиція живиться новим"
"Тільки-но почалося масоване російське вторгнення в Україну, мені стало зрозуміло, що маємо справу із тим, що ліванський теоретик Джалал Туфік називає "неперевершеною катастрофою" (surpassing disaster). Така катастрофа знаменує обрив багатьох процесів. Дискусії, які були можливі до вторгнення, втратили сенс, закінчилися. Тому що неперевершена катастрофа руйнує не лише будинки, інфраструктуру або людей, вона руйнує можливості з минулого. Все, що було можливе в Росії, включно з надією на вплив культури на суспільство, тепер зупинилося", – зізнається Барт де Баре. І додає: "Сьогодні кожному, хто каже, що в Росії теж є хороші люди, я відповідаю: "Ні, у пріоритеті зараз Україна". Звичайно, можна звинувачувати в усьому кремлівський режим, але попри те, що в минулому Україна також мала поганий режим, українці змогли крок за кроком змінити його".
У боротьбі з агресором Україна вийшла на фронтир світової історії, бо не лише відстоює національне право на існування, але повертає сенс універсальним цінностям. Чим змушує піддати переосмисленню філософські категорії політики.
У програмному тексті "Власна країна. Лібералізм потребує нації" Френсіс Фукуяма констатує: "Україна наполегливо чинить опір Росії саме тому, що її громадяни лояльні ідеї незалежної, ліберально-демократичної України та не хочуть жити в корумпованій диктатурі, нав'язаній ззовні. Своєю хоробрістю вони ясно дали зрозуміти, що громадяни готові померти за ліберальні ідеали, але лише тоді, коли ці ідеали вбудовані в країну, яку вони можуть назвати своєю".
Читайте нас у Facebook і Telegram, дивіться наш YouTube.
Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Ваші історії важливі для нас!
