Ада Роговцева: "Зараз один проєкт — Перемога України у війні"

Ада Роговцева: "Зараз один проєкт — Перемога України у війні"

Ада Роговцева: "Зараз один проєкт — Перемога України у війні"

Акторка театру та кіно, Герой України Ада Роговцева у програмі "Культурний інстинкт" розповідає про свою боротьбу на цій війні, про виклики, які постають перед поколінням, яке переживає війну, за що триматися у важкі часи, та про те, чим для неї є пропозиція читати Радіодиктант національної єдності 2022.

Пані Адо, ви цього року начитуєте Радіодиктант національної єдності. Що це для вас означає? Чому ви погодилися писати Радіодиктант?

Можна прожити без необхідного, а без зайвого прожити неможливо. Так от цей диктант начебто зайве, але прожити без цього неможливо, адже це дійсно об’єднає людей, люди посміхнуться, люди зосередяться і люди щось подумають, і це мені дуже приємно.

Це для мене честь, це ж не кожному пропонується — писати диктант української єдності! Мені це приємно, і я рада, що я у такому віці дожила до такої події у своєму житті. Тому що це подія в моєму житті більша, ніж для людей. Вони там будуть переживати, щоб не робити помилок, а я знаю, як писати правильно.

От якщо говорити про єдність, то зараз немає жодних сумнівів у тому, чи ми єднаємося, чи нам це потрібно, — це вже доведений факт. Разом з тим, можливо, щось вас за цей час здивувало, у вас були якісь такі відкриття?

Є такі люди, які в зовсім інший бік дивляться і по-іншому думають, і за інше борються. То я їх відмітаю від себе, і ти знаєш, може, їх зараз не можна перевчити. Почекаємо до Перемоги, потім розберемося, хто є хто, тому що зараз єднання України має бути з людьми чистого серця, чистих думок, спільної якоїсь зосередженості і боротьби — там не потрібно нам сміття, а воно, на превеликий жаль, іноді зустрічається. Відмітаємо.

Ада Роговцева: "Зараз один проєкт — Перемога України у війні"
Радіодиктант у Чернівцях. Суспільне Чернівці

А багато хто ще має таку мету — перевчити, довести, переконати.

Зараз не час, я впевнена у цьому. Зараз треба боротися, нищити те, що нам вороже. І такі різні всякі пакості — розберемося після війни.

У мене на війні зять і онук, вчора я його знову відправила, він приїздив на 2-3 дні. То в мене є робота — я чекаю. Але я чекаю дієво, намагаюся щось робити, хоча, знаєш, я кажу, що ця війна для мене у тисячу разів підступніша, ніж, може, для когось іншого. Тому що проходить випробування віком: коли тобі 85, то це велике випробування. Це треба з цим боротися, треба це прийняти, треба з цим жити, а на це ще накладається війна. А на це ще накладається таке непереборне бажання боротися, непереборне бажання щось робити для того, щоб наблизити Перемогу, щоб захистити тих, хто захищає нас.

Тобто ви тримаєтеся за от цю віру в Перемогу. Що вас надихає зараз найбільше?

Не знаю, що надихає. Любов до життя, любов до справедливості, і головне, щоб вони всі повернулися, але це неможливо. Щоб, не дай Боже, їх було багато, тих, хто загине, захищаючи нас. Вони всі мої діти, всі мої онуки. Коли живеш довго, то всі рідні. Особливо ті, хто зараз займається справедливою, справжньою і страшною роботою війни.

Я так розумію, що ще один зі способів ось так бути корисною — це ваш волонтерський проєкт разом з вашою донькою, акторкою та режисеркою Катериною Степанковою, "Дрібне сузір’ячко".

Ініціаторка і керівник цього всього — Катя. Катя взагалі така дієва одиниця в боротьбі за перемогу України. І я тільки так прилагоджуюся до їхньої роботи, бо вона серйозна і велика, а я те, що можу, те й роблю.

Що з вашою професійною діяльністю наразі? Є якісь ще проєкти? Ви щось робите?

Зараз один проєкт — перемога України у війні! А всі мої проєкти, все воно вже відійшло. Ми граємо одну виставу, граємо у театрі "Сузір’я", там, де "Дрібне сузір’ячко" наше адресується. І от я післязавтра буду грати. І ми їздимо з нашими концертними програмами по батальйонах, по базах. Раніше були на передовій, а зараз не пустять вже і правильно зроблять. А раніше їздили, і я війну знаю. Я хлопців знаю, і вони мене знають. Ми любимо одне одного, хто мене чує.

Ада Роговцева: "Зараз один проєкт — Перемога України у війні"
Ада Роговцева. Голос UA

"Коли я граю виставу, я здоровішаю, і зараз у мене відібрали ці прекрасні прекрасні ліки мого життя"

Про вашу професійну діяльність. Це теж цікавий феномен — про наявність пристрасті до професії, любові до неї. Ви з 1954 року в професії, якщо враховувати роки в інституті. То за цей час напевне була якась спокуса піти, можливо, чимось іншим зайнятися, чи не було такого?

Я ставлюся до професії як до продовження свого життя. Я займаюся цим, я народжую дітей, я люблю землю, я люблю садок, люблю маму, тата, люблю вас усіх, у мене багато друзів. Я оплакую тих, хто пішов — уже багато-багато пішло.

Серед цієї роботи життя – є ще творча робота, і від неї не можна відмовитися, як відмовитися від рідних, від пам’яті про рідних не можна. І крім того, я знову кажу, що для мене ця війна страшна, тому що коли я граю виставу, я здоровішаю, і зараз у мене відібрали ці прекрасні прекрасні ліки мого життя.

Це як спортсмен, коли він сходить з такої роботи серйозної, з тренування, з усіляких змагань, він зразу скидає сили і здоров’я. І в нас так само, бо в якомусь розумінні наша робота — це спорт серйозний.

Ви 35 років пропрацювали в театрі Національному академічному театрі російської драми імені Лесі Українки. Чи за ці 35 років виникала у вас думка "а як російська драма і Леся Українка в одній назві поєднуються і чому так"?

Це питання весь час дискутувалося. Але тоді був такий час, дурний, важкий – і радянський, і після того до цього ставилися байдуже. Думали, що Лесі не завадитьт, якщо будуть хороші вистави російською мовою гратися. Аби це було мистецтво.

І тоді ми ж у школі вчили, що Леся Українка — революціонерка, вона писала про безсоння, а вони говорили, що це революційна робота: "Вставай, хто живий, у кого думка повстала! Година для праці настала [...] Досвітній вогонь запали, коли ще зоря не заграла".

Нам же це все викладали як революційні якісь такі марші з прапорами червоними і зірками. Через те треба враховувати, що то були такі часи. Треба був якийсь час, щоб воно все відійшло. Так я на своєму досвіді це розумію.

Тому що перевчитися, переформуватися, переосмислити, переусвідомити, переобрати, перевивчити — дуже-дуже багато серйозної роботи треба людині робити для того, щоб вона хоча б була на підступах до істини. І не всі хочуть це робити. Ті, хто хочуть це робити, — ті свідомі патріоти України, ті знають мову, знають її історію, знають її традиції, люблять її безмежно і боронять її.

Тому що після перемоги почнеться серйозне, свідоме відродження інтелектуалів.

Це відродження — мені здається, що ця боротьба триває дуже давно, і ви ж насправді теж були очевидицею цих подій. Ви пам’ятаєте, як це все відбувалося?

Страшно це відбувалося. Це приниження, це компроміси, це весь час ти не знаєш, як впоратися з тим, що принижують твою гідність. Це мовчання, це докори совісті, це дуже-дуже багато поганого, що лишається в тобі, і це треба перебороти.

Кому менше цього треба було бороти в собі, кому більше, але те виховання і та ситуація, у якій жили стільки років у Радянському Союзі... Головне — виховання: де ти, в яку сторону, де тебе виховували, де ти жив, у якому середовищі — чи російськомовному, чи українськомовному, хто в тебе були батьки, хто в тебе були друзі, хто в тебе були вчителі.

Це дуже-дуже від багатьох залежало речей — ким ти виростеш, ким ти станеш. А коли виростаєш, тоді вже робиш свій вибір. Я з тих, хто зробив свій вибір, вирісши.

Ви пригадуєте, коли сталося от це, що ніби був такий ковток свободи, що зрозуміли — ось почалося щось нове? Можливо, це не датується 1991 роком.

Я весь час відчувала, бо я ж була у колі Параджанова, Миколайчука, Осики, Брондукова, хлопців таких, які щось знали і розуміли у цьому світі, розумієте. І через те у нас було все інакше, у нас гімн України співався у хаті – пошепки Іван [Миколайчук – ред.] співав, коли за цей гімн саджали. Так що ми, на превеликий жаль, хоч пошепки, але боролися, хоч для себе тримали стрижень.

Про атмосферу вашого дому: так склалося, що мій друг свого часу товаришував з вашим онуком і навіть бував у вас вдома, і я пригадую, як він відгукувався про це, говорячи, що це неймовірна атмосфера вашої підтримки, це єднання, і воно відчувається людьми, які просто прийшли у гості і просто перебувають серед вас. Чи є щось таке, чим ви послуговуєтеся у процесі виховання?

Є людина, є Бог. Все. Ми належимо тільки Богові, і кожна людина належить тільки Богові, і ми не маємо права ні на жодну живу істоту впливати агресивно. Ми маємо існувати поряд, допомагати, безмежно любити, слідкувати — все.

От те, що робиться зараз в Росії – беруть людину і забивають їй голову, серце, душу, шлунок, все забивають: їж, що я сказала, думай, як я сказала, роби, як я сказала, — це злочин.

Люди вільні, як казала Леся Українка: "Вільна я, вільна. Сунеться хмарка по небу повільна". Така має бути людина. Я, наприклад, не належу до тих правильних вихователів, але ж я мама і бабця, і вже прабабця. То якби мужчини в державі, у суспільстві, у сім’ї тримали от це виховання дітей, то нам би лишалося тільки любов і ніжність, і ми б не ставали от тими тітками з нагайками, з ременем.

Про прожите життя, я думаю, теж багато хто знає, наскільки складним воно є у вас і як ви мужньо тримаєтеся. Зараз Україна вся — це якийсь такий згусток болю, але разом з тим цього прагнення до життя, прагнення ствердитися. Чи, можливо, ви знаєте, як підтримувати на шляху цьому жінок, чоловіків?

Одне за одного триматися, триматися сім’єю – сім’я має бути найголовніше, що є у світі. Твої рідні, кров до крові має збиратися і одне про одного дбати. Не розкидатися так по всьому світі, а коли ти вже зробиш, то вже буде багато людей, ти вже будеш відповідати за багато людей, і кожен з них буде відповідати за багато людей. І мені здається, це єдиний шлях до єднання. Тоді всі сім’ї з’єднаються, тоді їх буде сад. Сад на сад, сад на сад — то буде квітуча земля. Мені так здається, і це єдине, що може підтримувати один одного.

Знаєте, коли кажуть, що хороша людина, дивуються, а коли кажуть: "Яка гарна сім’я", то це втричі, вдесятеро викликає у людей подив. О, яка гарна сім’я! Як вони люблять одне одного, а не там собі переженилися і медовий місяць.

Я чому власне і навела цей приклад, тому що я зростала якраз в атмосфері, коли була швидше заборона. І раптом з’ясовується, що є людина, яка цілком і повністю підтримує, хай як. І навіть десь дивиться з посмішкою, тому що розуміє, що це швидше за все, що помилка, але ніколи не чинить тиску. Це теж про любов?

Так, це тільки любов. От знаєш, є всяке на білому світі, всякі там і правила, і догми, і формули — все, що хочеш, є. Заклинання, все є, але є головне: Бог — це любов, любов — це Бог.

Що таке Бог? У кожного свій. Я не дуже така людина коло церкви, але я без Бога жити не можу. Бо я знаю, що можна, чого не можна дозволити, що соромно, що взагалі неможливо. Що не можна вбивати, не можна брехати, не можна, ну і все, що я знаю, що не можна — це Бог. Усе, що я безмежно люблю, це що? Бог. І квіточки, і коли черв’ячок якійсь коли весною вилазить з теплої землі, що може бути радісніше? І що можна більше любити, коли починається життя і там ось цей хробачок?

Розумієш, воно все прекрасне, і якщо воно приносить тобі задоволення, і радість, і світлі думки, і бажання, якщо ти закоханий, якщо ти любиш, якщо ти з цілим світом, з Богом, то тобі підкаже воно все, яким ти маєш бути. А треба ж кимось бути, якщо ти себе поважаєш, якщо ти хочеш отримувати якусь радість від життя. А мені здається, що люди заганяють іноді себе або в таку роботу, що вже не бачать білого світу, або в сім'ю так заганяють, що воно вже не знає, що тільки шкодить там, а не допомагає кожному, знаєш. Не можна нікуди себе заганяти, так, як не можна заганяти в ідею Путіна всю Росію.

Ада Роговцева: "Зараз один проєкт — Перемога України у війні"
Ада Роговцева.

Це зараз непопулярна думка насправді.

Не можна себе заганяти. Вони заганяють себе, Путін. Не можна заганять! Є ж Бог, а не Путін. І Бог все бачить.

Що буде післяперемоги? Хоч ви були маленькою дівчинкою, але ви вже бачили перемогу, ви бачили, як будується світ.

Я бачила все, що було після перемоги. Страшний час, тому що люди покалічені фізично і психологічно. І ті, що чекали з війни своїх, і ті, хто воював. І я завжди кажу, що от зовсім нещодавно я казала такому колу солідних людей: "Готуйте, готуйте столики, де будете приймати своїх немовлят з війни". Бо їх треба приймати вдома, як немовлят, вони покалічені.

А хлопцям на війні я теж казала, кажу: "Ви кращі за нас, розумніші за нас, мудріші за нас, ви знаєте більше за нас: будьте поблажливими, коли повернетеся додому. Будьте поблажливі, бо всі, до кого ви повернетеся, не знають. Вони гірші за вас". Так складається, і через те має бути тут розуміння для того, щоб з’єднатися. А що єднає? Любов, Бог!

Я, як папуга, тільки одне кажу, бо для мене іншого немає. Це тримає мене на білому світі, це тримає коло мене людей. Що головне — мати у друзях друзів своїх дітей, а потім друзів своїх онуків. Ну з правнуком мені вже не дуже так поведеться, бо я була на дні народження і там бігала ця малеча чотирирічна. То мені вже з друзями там не дуже виходить, але хто знає?

Насправді все ж таки всі ці ваші слова вони більше скидаються на оптимізм, попри все. Я розумію, наскільки це складно, але разом з тим дуже, дуже важливо, щоб це звучало, ось це прийняття після війни, після Перемоги, щоб мати сили.

Це дуже серйозна робота, це випробування. Стільки сумнівів, стільки підозр, стільки треба буде заладнювати ці часи розлуки, розірваності. Це я це проходила, я знаю, скільки було трагедій і біди, і думаю, що зараз вже більш свідоме людство, більш відкрите.

Уже відкриті книжки, відкрите телебачення, відкритий інтернет, трішечки вже можна щось — раніше ж цього не було, тоді цього не було після війни. Було велике не знаю що. Я ж війну не пам’ятаю, бо мені було 4 рочки, коли почалася, у моїх 8 вона закінчилася. Я пам’ятаю післявоєнний голод, холод і біду. Біду, скандали, вбивства, непорозуміння, ненависть і брехню. От все.

Це покоління, яке переживало у свідомому віці війну, вже не стає інакшим? Воно вже завжди несе на собі ось це тавро війни? Чи все ж таки ще може якось реабілітуватися?

Мені здається, що воно просто вже певне, що такого бути не може! А воно приходить знову, повторно, а повторна хвороба страшніша завжди.

Читайте нас у Facebook і Telegram, дивіться наш YouTube.

Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Ваші історії важливі для нас!

На початок