Під час Венеційського міжнародного фестивалю відбулася премʼєра другого повнометражного фільму Антоніо Лукіча "Люксембург, Люксембург". Кореспондент Микита Григоров відвідав другий показ фільму на фестивалі й ділиться своїми враженнями спеціально для Суспільне Культура.
Sala Darsena розташована в короткому і мальовничому рукаві за Palazzo del Cinema, головним кінотеатром Венеційського міжнародного фестивалю.
Ви маєте увійти через поліцейський пропускний пункт, де вас ласкаво обшукають елегантні італійські carabinieri, біля величезного Palazzo del Casino — штаб-квартири та мозкового центру фестивалю — повернути ліворуч, підкоряючись стрілкам яскраво-червоних покажчиків і, трохи не доходячи до розкішного готелю Excelsior, формального венеційського притулку всіх заїжджих голлівудських суперзірок (хоча вечорами на самій крайці ніжного горизонту можна побачити різнокольорові опуклі вогні величезних яхт, а вранці багаті човни та катери, усипані з двох бортів безпристрасними бодіґардами в крохмальних білих сорочках тихо причалюють біля секретної пристані під мостом), повернути праворуч, у цей самий рукав між Palazzo del Cinema і хабом строкатих італійських ресторанчиків усіх відтінків (не)доступності.
Цей рукав, як я вже казав, зовсім невеликий, попереду можна розрізнити чорні ґрати та інший поліцейський пункт, ліворуч йтиме ряд звичайних багатоповерхових будинків — чоловіки в шортах і шльопанцях виходять і заходять через хвіртку між акуратними цегляними стовпцями, хтось несе пакет з покупками, хтось вигулює собаку, жінки — зібраніші, гостріші — мчать стрілою до своєї невидимої мети; навскіс, нахилившись до паркану, вистрілює, неначе шампанське з перегрітої пляшки, струнке дерево. Його крона, ще густа, зелена, вже проріджена першою осінньою руддю.
Праворуч — сам кінозал, відгороджений від потенційних глядачів лабіринтом алюмінієвих перегородок — перший ступінь акредитації, другий ступінь акредитації — присадкуватий, біло-червоний, здається невеликим, але це оманливе враження. Коли я підходжу до нього, на вулиці майже порожньо, тільки сивий інтелігентний чоловік у окулярах та світло-сірій сорочці примостився на краєчку бордюру і щось пише олівцем у блокноті. По двоє, по троє — люди підходять до кінозалу.
Мене охоплює скепсис — це не прем'єрний, другий показ (на прем'єру я не зміг забронювати квитки) і мені здається, що зал буде напівпорожнім. Хоча у сам фільм Антоніо Лукіча, у його художню самобутність я вірю. Я був на прем'єрі його першого фільму в Києві і відчув у ньому тоді молодий та оригінальний талант.
За десять п'ята нам дають дозвіл увійти. Суворий охоронець прискіпливо оглядає мій бейдж, запікує квиток – і я опиняюся по інший бік білого фасаду, у досить просторому довгастому дворі. Людей стає більше. Я бачу молоду жінку у вишиванці та маленького хлопчика у футболці з написом "I am Ukrainian". Тут і там чути українську та російську мову. Величезний зал у світло-бордових тонах із сіруватим прямокутним екраном вражає. Порожні місця залишаються, але їх не так багато. У повітрі відчувається легке збудження, шерех, шепіт.
Зрештою до зали входить знімальна група. Першим іде хлопець, загорнутий в український прапор, за ним — інші члени делегації, у тому числі зірка дебютного фільму Лукіча Андрій Лідаговський, режисер замикає процесію. Італійський коментатор із динаміків називає фільм, перераховує акторів, авторів. Зал тріщить овацією. Антоніо з командою легко розкланюються, займають свої місця, на екрані спалахує логотип фестивалю — вогненноволоса фейрі в легкій сукні — і сеанс починається.
Історія, що розказана нам Антоніо, – це дуже особиста історія. Вона сягає корінням вестерну. Батько, монолітний герой без обличчя, пострілами у повітря зупиняє поїзд десь на околиці цивілізованого світу. У поїзді, у товарному вагоні, їде його переляканий син, інший син, брат-близнюк, боязко виглядає з вікна батьківської машини. У твердій манері, у чоловічій манері, батько вирішує проблему — і ось уже обидва сини їдуть додому на задньому сидінні і з благоговінням спостерігають за батьківською рукою, пересипаною масивними золотими перстнями, яка змінює касету в магнітолі.
Час іде, батько давно зник із їхнього життя, і кожен із братів пішов своєю дорогою. Один із них вибрав закон — і став поліцейським; інший — не зміг повноцінно вписатися в життя, працює водієм та торгує наркотиками. Чередування фрагментів їхніх дорослих життів змушує згадати зав'язку "Відступників" Мартіна Скорсезе — але лише на кілька хвилин. Тому що Васі раптом дзвонять — і виявляється, що батько при смерті, в Люксембурзі, і треба терміново виїжджати, щоби встигнути з ним попрощатися.
Люксембург у Антоніо чимось нагадує напівміфічний Ворошиловград із роману Сергія Жадана — такий самий ідеальний і недосяжний. А розв'язка, вирішена в джармушевому ключі, залишає глядача з пачкою правильно поставлених питань на руках. Так і має бути. Усе спрацювало.
Переказувати фільм Антоніо Лукіча немає жодного сенсу не лише через загальновідомі причини, а й тому, що цей фільм — ліричний. Герої, ситуації, пейзажі — все в ньому насичене сумним сміхом, поезією повсякденного подолання життя.
"Люксембург, Люксембург" — мотивно, атмосферно, стилістично — продовжує дебютну роботу Антоніо "Мої думки тихі" — продовжує та розвиває її. Діалоги знаходять смислову вагу і закінченість, сюжет стає чіткішим, а персонажі, типажі — не просто правильно схоплені, а й розвинені у повноцінні живі характери.
Перший фільм – про матір, каже Антоніо, а цей – про батька. Режисером бути вигідно, адже можна будь-який внутрішній біль, травму вимовити, витягти із себе через фільм. Так, подумки відповідаю я йому, але тільки в тому випадку, якщо ти талановитий. Якщо твій біль раптом починає грати універсальними фарбами, потрапляє в яблучко архетипу. Якщо Люксембург стає Небесним Градом європейських багатств, порядків та цінностей, міфічною утопією, яка насправді виявляється цілком досяжною.
Як і в дебютному фільмі, у цьому особливу увагу привертає кастинг. Весь акторський склад підібраний чудово, але центральні ролі брати Аміль і Раміль Насірови зіграли вище за всілякі похвали. Як і будь-який дуже талановитий режисер, Антоніо Лукіч генерує довкола себе видатну команду, яка, я впевнений, у майбутньому частинами, зв'язками, персоналіями візьме участь у багатьох талановитих проєктах нового українського кіно.
Це фільм не про війну, каже Антоніо, вторгнення почалося, коли кіно було вже на стадії постпродакшену. Правда, це не військовий фільм. Цей фільм — вікно у наше талановите, розумне, чуттєве та прекрасне майбутнє.
Читайте нас у Facebook або Telegram
Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Ваші історії важливі для нас!
