Нині всі музеї перебувають у режимі сну через всесвітній карантин. Це стан великої ностальгії. Працівники музеїв, які звикли приходити туди щодня, сумують за цими просторами. В ефірі Радіо Культура керівниця відділу комунікацій Музею Ханенків Оля Носко порадила художні книжки про музеї.
Читайте також: "8 книжок, які можна "проковтнути" за кілька вечорів"
Ден Браун, "Код да Вінчі"
Книжка, як і екранізація, прогриміла на весь світ. Важливо, що історія починається з убивства Жака Соньора, який є куратором Лувру. Це той музей, про який всі знають, хоча й могли там не бути. Усім також відомо, що там експонується "Мона Ліза". І аналізом цієї картини займаються герої роману "Код да Вінчі".
Лувр, який тут з’являється, є частиною успіху цієї книжки. У цьому і секрет роману, тому що автор бере дуже впізнавані для масової культури твори. Ми всі знаємо да Вінчі, "Людину Відродження", "Мону Лізу", навіть якщо ми не любимо живопис та ніколи не поїдемо в Лувр.
Утім, не любити Лувр також модно, тому що це той музей, який може тебе просто з’їсти. Там настільки багато всього, тому якщо ти не розробив собі певний план пересування і своїх інтересів, то можеш не лише заблукати, а й просто розгубитись і не зрозуміти, що з тобою відбулося. Пережити Лувр можна, лише знаючи, що ти хочеш там побачити.
Донна Тарт, "Щиголь"
Це третій роман авторки, за який вона отримала Пулітцерівську премію. Його дія починається схоже до "Коду да Вінчі" – в музеї Метрополітен трапляється вибух, унаслідок чого непритомніє один хлопчик. Коли він приходить до тями, бачить чоловіка, що дає йому перстень і картину. І далі з цією картиною хлопчик мандрує, ціла історія виховання та становлення. А картина для нього одночасно є і даром, і прокляттям.
"Щиголь" – це картина Карела Фабриціуса, голландського художника, у якого збереглося дуже мало творів (близько десяти). Цікаво, що помер він під час вибуху, який знищив цілий квартал, як і Метрополітен у книзі Донни Тарт. У нього була трагічна доля: дружина померла під час третіх пологів, дві попередні його дитини також померли, і він переїхав до Дельфи. Він один із основоположників Дельфтської школи живопису, і подейкують, що, можливо, саме Фабриціус був учителем Яна Вермера. Дуже цікаво, як одна книга привернула увагу до не найвідомішого художника у світі.
Чудовою ілюстрацією до "Щогля" є фраза: "Музей зберігає історії". Адже це зовсім невеличка картина. Навіть якщо не знати її розміру, то можна уявити, яку картину малий хлопець може сховати собі під куртку та подорожувати з нею усією Америкою. Сама книжка – це теж музей. Це музей любові Донни Тарт до Достоєвського, Діккенса і Вайлда.
Читайте також: "Дівчача проза, яка (не) пройшла випробування часом"
Девід Марксон, "Коханка Вітгенштейна"
Цю книжку відмовилися друкувати 52 рази. Її називають шедевром постмодернізму. Вітгенштейн – це австрійський філософ, який працював у бібліотеці та написав логіко-філософський трактат. Він навчив постмодерністів розуміти, що з мови все починається і мовою все завершується.
"Коханка Вітгенштейна" починається з неймовірної фрази: "Я людина, яка ночує в музеях". Книга ідеальна для карантину, тому що вона розповідає про художницю Кейт, яка залишилася одна на планеті. Ми не знаємо, чому, скільки їх років, скільки вона живе сама. Вона подорожує різними країнами, заходить у різні величезні музеї і там живе. Наприклад, вона розповідає, як у Луврі вона опалювала собі приміщення, спалюючи картини. Вона зовсім одна і може робити з предметами усе, що завгодно. Наприклад, вона виймає "Нічну варту" з рами та просто її роздивляється.
Це історія про художницю, яка думає про мистецтво, але не відсторонено, а з цієї безпосередньої близькості, коли все мистецтво та весь світ належить тобі.
Олена Пчілка, "Товаришки"
Це історія про дівчину Любу та її подружок, які вирішують, що їм потрібно поїхати з Києва вчитися на лікарок у Цюрих. Єдине речення про музеї з’являється, коли Люба закінчує своє навчання, тобто має базову медичну освіту, і перебирається у Відень для того, щоб продовжувати навчання. Вона спеціалізується на гінекології, як би ми сьогодні сказали, а тоді це називали "жіночий лікар". І Люба багато міркує про те, що вона хоче допомагати українським жінкам повернутися додому, в Україну, і допомагати їм залишатися здоровими та мати право на власне тіло. Такого словосполучення Олена Пчілка не вживає, але ми його читаємо між рядками.
У Відні Люба не дуже щаслива, вона почувається самотньою, але сам Відень їй дуже подобається, зокрема тому, що там вона може ходити в музеї. Коли ми читаємо цей рядок, то можемо пофантазувати про який музей Олені Пчілці та Любі йдеться. Окрім того, що Оля Носко займається піаром Музею Ханенків, вона також є ведучою програми "Музей. Як це працює" на Радіо Культура. Як музейна любителька, Оля припускає, що Олена Пчілка говорить про Альбертину. По-перше, Альбертина дуже пасує дівчині, яка приїхала до Відня у XIX столітті і прогулюється музеями. По-друге, Альбертина відкрилася в 1805 році.
Сьогодні Альбертина – це простір, в якому найкраще втілюється ідея музею, адже там поєднується і пам’ять, музеїфікація, збереження традицій, і сучасність, тому що тут постійно працюють над модернізацією експозиції. Це старі традиційні картини, з яких дихає історія і руки старих майстрів, але експоновані вони дуже сучасно.
Читайте також: "Провести карантин з користю. Тимчасово безкоштовні сервіси для освіти, дозвілля та роботи"
