В українському видавництві “Віхола” вийшла книжка Юліана Чаплінського “Зрозуміти архітектуру”. Ця книжка про те, як навчитися “читати” місто та відчувати його архітектуру, звертати увагу на ті деталі, які досі були непоміченими.
Урбаніст та архітектор Юліан Чаплінський не лише пояснює, як відрізнити бароко від ренесансу, що таке маньєризм і де почалася готика, а ще і вплітає в цю оповідь політику, мистецтво й літературу. Він говорить про Пінзеля, Караваджо та Мікеланджело, розповідає, як після великої пожежі змінилася архітектура Лондона та чому в Парижі така характерна забудова.
Із дозволу видавництва, Суспільне Культура публікує фрагмент зі “Зрозуміти архітектуру” про те, як подорожувати містами.
Я помічаю за людьми, які страшенно переймаються старою архітектурою та її станом, певну нездатність творити щось нове. Коли любов до минулого перетворюється на культ, цей культ поступово починає нас убивати. Коли ми фанатично обожнюємо минуле, ми відчуваємо сум за славою минулих років, за славетними часами та їхніми геніями, а потім цей сум переходить в агресію до тих, хто зазіхає на цей дивний світ минулого, на архітекторів, які щось проєктують в історичному середовищі, на владу, що дозволяє це, на державу, що створила недосконалі закони й не охороняє пам’ятки, які мала би берегти. І ось тут розвиток і зупиняється.
Якщо відсторонитися емоційно, то, читаючи про видатних митців та архітекторів минулих часів, можна зрозуміти: навколо них текло таке саме буденне життя, міське населення в більшості своїй жило пересічними меркантильними інтересами, все, згрубша, керувалося звичними тваринними інстинктами. Художники, скульптори чи архітектори переважно перебували в умовах, коли народжували свої шедеври не завдяки, а всупереч обставинам.
Надмірна романтизація минулого не тільки спотворює наше ставлення до культури, але й позбавляє можливостей для майбутнього. Ейфорія та сум швидко перетворюються на агресію, агресія швидко переростає в депресію, а потім в апатію.
З іншого боку, споживацьке ставлення до міста, коли людині в принципі байдуже до його історії та спадщини, також породжує фатальні наслідки. Побутовий вандалізм, скління балконів, викидання старих брам на смітник, руйнування стінописів у під’їздах (перелік довгий)... Ви бачите це в наших містах, і це наслідок відсутності спадкової культури та елементарної освіти. Але найголовніша причина, на мою думку, полягає в почутті непричетності. Коли ми не знаємо історії – ми не відчуваємо генетичної причетності до історії, до її форм і проявів. Потрібно усвідомити себе не частиною якоїсь локальної культури, а, навпаки, культури світової, тоді, приїжджаючи до Відня чи Лондона ви почуватиметеся як удома.
Подорожі старими містами дають нам змогу по-справжньому зрозуміти об’єктивну реальність і масштаб. Часто буває, що читаєш у книжці про якийсь величний об’єкт, а наживо він видається малим або, навпаки, приголомшливим, або певні уявлення можуть перерости в упереджені стереотипи завдяки книжкам чи медіа. Мій приклад із життя таких передсудів – про Лондон.
З дитинства нам вкладають у голови, що це “Туманний Альбіон”, непривітне місто, що “пахне смертю”. Цими асоціаціями ми завдячуємо англійським детективам і прочитаним ще у школі творам Чарльза Діккенса про важке й нестерпне життя дітей-сиріт у добу індустріалізації тощо. Вони настільки викривили моє уявлення про місто, що навіть не хотілося туди їхати. Але що я побачив натомість? Я побачив сяюче місто, мегаполіс з унікальними класицистичними й вікторіанськими кварталами, із зеленими скверами, обгородженими ажурними парканами, з розкішними еклектичними спорудами, як-от Британський музей чи Музей Вікторії та Альберта, куди можна зануритися на весь день і не помітити навіть, що музей уже зачиняється. Лондон – місто, де розкішне все: і парки, і двоповерхові автобуси, і кеби, і станції метро, і сучасні хмарочоси. Це місто, де дизайн і смак відчувається в кожній бруківочці, у кожному дорожньому знаку.
Ідучи по місту, орієнтуючись у розмаху й родзинках різних стилів, ми можемо розуміти, у якому часовому поясі забудови перебуваємо. Гуляючи центром Львова, який переважно складений з ренесансної забудови, ми можемо перейти береги підземної Полтви і вже в районі університету побачити силу-силенну еклектичної забудови й різних неостилістичних будинків. Вони одразу впадатимуть у вічі своїм масштабом, більшою кількістю поверхів тощо. Ми миттєво усвідомлюємо, що маємо справу з вулицею ХІХ століття, бо до того так не будували.
Також за масштабом і стилем можна провести тур сакральною архітектурою і побачити, де зароджувалося місто, відстежити романіку й готику, а там, де впізнаєте бароковий чи класицистичний собор, буде місце найвищого розквіту міста. За змішаними соборами можна вгадати, у який час храми отримували найбільші донати. Якщо готична чи ренесансна частини мають скромніший за бароковий об’єм вигляд, то це означає, що гроші в місті в цей період водилися.
Прикладом є місто Вроцлав, де площа Ринок сформована в принципі дуже схожими за парцеляцією будинками епохи Відродження, але у XVIII столітті майже всі вони додали по два-три поверхи вгору з характерними закрученими волютами на фасадах. Отже, не треба надто розумітися на історії міста, щоб припустити, що у XVII та XVIII століттях місто процвітало, а відтак забудова ущільнювалася. Тому низ залишився ренесансним, а верх уже став бароковим, віддаючи данину тодішній моді.
Надзвичайно важливі відчуття дарує мить, коли ви потрапляєте в історичне середовище, де є нашарування різних стилів, і замліваєте від різноманіття архітектури. Погляд губиться серед фасадів і стилів, важко зорієнтуватися. Почніть з того, у чому ви твердо переконані, та порівнюйте об’єми поруч і аналізуйте їхній вік. Ви побачите, як легко зрозумієте, що є що.
Згадую, як уперше відвідав містечко Бергамо, що за 50 кілометрів на північ від Мілана. У ньому середньовічне середмістя з дуже-дуже вузькими вуличками, що перехоплюють подих. Обов’язково погляньте, як воно виглядає згори: суцільний патерн з керамічних дахів, на вершині якого – площа Дуомо. Це площа центрального храму, на якій розташований Бергамський кафедральний собор Сант-Алессандро. Ледь-ледь щільненьким фасадом він виступає на цю площу, яка більше схожа на двір. Тут-таки розташована громадська базиліка Санта-Марія-Маджоре, що в плані має грецький хрест, – яскравий представник романського стилю. В епоху Ренесансу (бачите, я читаю історію з будівель) сюди була прибудована капличка – капела Калеоні, – що має чіткі ознаки Відродження, адже на куб посаджений напівсферичний купол, оздоблений інкрустованим фасадом, що також свідчить про вплив Візантії на цей об’єкт у період треченто.
А ще навпроти цієї церкви розташована невелика міська галерея, що межує з кафедральним собором, – лоджія, у якій прочитуються впливи готики. Тобто на невеличкому подвір’ї в середмісті Бергамо ви легко можете розрізнити і готику, і романський стиль, і інкрустований ренесанс, і класицизм у дуже делікатній синергії та гармонії, поєднані в період понад 300 років.
Рекомендую перед тим як планувати подорож, підготуватися до неї. Для початку відкрийте гугл-карти, роздивіться місто, яке хочете відвідати, згори. Здебільшого ви побачите серцевину з площею і ратушею чи костелом, густу тканину дрібних кварталів з вузькими вуличками: що далі, то вулички ставатимуть ширшими, а квартали – більшими. На кордоні цих двох структур переважно формувалися бульвари або проспекти. Ви вже зможете зрозуміти, де можна побачити архітектуру до XVIII століття й після, а отже, де і який стиль слід шукати.
Востаннє таким чином я готувався до поїздки у Копенгаґен. Там точно всі стилі можна розгледіти на карті. Копенгаґен має залишки ренесансних уявлень про ідеальне місто. Існувала така концепція: Вінченцо Скамоцці, італійський архітектор, був одним із співавторів концепції ідеального міста, яке вписувалося у форму зірки, оточену оборонними мурами та зеленими валами. Йому навіть вдалося побудувати таке місто поряд з Венецією на межі з Альпами, називається воно Пальма Нуова. Часті воєнні конфлікти між містами-державами стали причиною проєктування таких собі міст-фортець, де ідеальне планування починалося за фортечними мурами й вежами. Ідея міст-фортець була перенесена італійськими архітекторами й військовими інженерами в інші країни.
Під впливом концепції ідеальних міст-фортець започатковані й такі тогочасні міста-фортеці, як Жовква, Броди, навіть Станіславів, теперішній Івано-Франківськ. В останньому, щоправда, від тих зовнішніх стін залишився лише фрагмент, а на одному бастіоні влада взагалі дозволила збудувати огидний торговий центр, подібний до збільшеного кіоску. Отже, такі зірчасті форми залишилися і в столиці Данії. І я легко зрозумів, де саме розташований історичний центр Копенгаґена. Наступними я побачив значно масштабніші за пропорціями в плані палац і собор, від яких повіяло духом бароко. Це були королівський палац Крістіансборґ і Мармурова церква. Розташування і масштаб кварталів навколо дають змогу судити про різний час забудови.
Уже після цього на карті варто знайти назви цих “якірних об’єктів” і почитати про них бодай у вікіпедії. Після цього короткого дослідження ви зможете спланувати свій маршрут. Стане зрозуміло, піший він чи велосипедний, а може, краще скористатися громадським транспортом, бо буде видно, де найзручніше місце, щоб зупинитися й роздивитися навколо.
Про маршрути потрібно подбати заздалегідь, бо якщо Брюґґе чи Копенгаґен, навіть центр Амстердаму можна об’їздити велосипедом, то, наприклад, Барселона приголомшить вас своїми відстанями. У ній своє пересування обов’язково потрібно планувати, звісно, якщо ви не бажаєте відчути себе типовим туристом-чайником, який, крім черги в храм Святого Сімейства Антоніо Гауді і пляжу, нічого більше не побачить.
Якщо ви гіперпрокачаний турист і знавець мистецтва, прочитали вже багато й передивилися купу тревел-блогів, знаєте, що точно хочете побачити, то я можу дати ще одну пораду: не робіть тисячі фотографій архітектури. Робіть обмежену кількість фото і дуже вдумливо. Розглядайте все спершу власними очима, будьте уважні до середовища, до деталей, постарайтеся закарбувати в пам’яті найкращі краєвиди. Часте фотографування і погляд через камеру стирає емоційний зв’язок між вами й містом. У більшості ці фото так і залишаються в нетрях електронних носіїв, і ви ніколи до них не повертаєтесь. А окремі виважені кадри завжди будуть у вашій пам’яті значно ціннішими для вас.
На завершення мушу порадити ось що: стилі й напрямки архітектури можна вивчати все життя і зрештою зрозуміти, що всього осягнути до кінця не можна. Перетворіть своє життя на постійну експедицію, почувайтеся дослідниками, а не просто споживачами гамбургерів у центрі Будапешта чи Відня. Я не мав на меті зробити цю книжку стовідсотковим гарантом розпізнавання стилів, мені радше хотілося дати зрозуміти, що той чи інший стиль мав за собою якусь хвилю подій і віянь з інших сфер життя. Мине час – і про теперішню архітектуру доведеться писати керівництво стилів і підстилів. Важливо не розуміти, як виглядає стиль, а відчувати його епоху, її дух.
Більше про книжки
- Без Пушкіна, але з Булгаковим та Гоголем: у Міносвіти пояснили, твори яких письменників залишать у шкільній програмі
- На заміщення радянських та російських книжок необхідно 5 млрд грн — Мінкульт
- Як говорити з дітьми про війну? Розповідає письменниця Оксана Лущевська
- У Музеї народної архітектури в Пирогові створять книгу про борщ
- Читайте українською: молодіжний роман Артема Чеха про одне дорослішання "Док 1"
Читайте нас у Facebook або Telegram
Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Ваші історії важливі для нас!
