Суспільне Культура розпочинає публікації серії художніх нарисів "Нотатки військових". У них захисники і захисниці з різних точок України, люди з військовим досвідом з передової і тилу розповідають про свої спостереження. Їхні історії — не завжди про битви, але вони допомагають краще зрозуміти війну.
Ділимося розповіддю воїна 1 окремої штурмової роти ДУК ПС та засновника видавництва "Залізний тато" Дмитра Савченка. Оригінальний текст автора наводимо без змін.
Дзвінок у двері. Човгають старі капці лінолеумом. Дрязк замкових коліщаток.
— Дідо, пустіть політати з вашого балкону. Бо всі квартири закриті, не хочемо двері вибивати, якось невдобно...
— Та заходьте хлопці (!), — навстіж розкриває хід до хати, мов у темну печеру. Поправляє окуляри Ландау на резинці.
— До вас тут уже приходили з маленьким вертольотіком інші... Так шо ви тут не перші.
"Кадєт" і "Гуцул" розкладають Autel. За мить його тулуб у круговерті восьми пелюсток здіймається, мов Мері Поппінс, у пасма повітря.
На дідовому слові "вертольотік" подумки згадався земляк інженер Сікорський; його закинутий будинок на Ярвалу, де з Тьомичем прогулювали пари педагогічного училища.
Сікорський та його татусь були представниками галімінької, українофобської родини. Батько — психіатр; чорносотенець; упоротий монархіст і член ватного ККРН ("кієвскій клуб русскіх націоналістов"), такого собі політичного лепрозорію розпліднених пропагандою уродців-малоросів. Фігурував у "справі Бейліса" як автор психоекспертизи і через це справедливо став клоуном алеї кошмарів на міжнародному медичному конгресі у Лондоні.
На книжковій полиці діда — припорошені корінці Горького і Бернарда Шоу. Старі палітурки з посатаними нитками звисають над журнальним столиком. Він зберігає на своїй лакованій поверхні газети 5-річної давнини та засмальцьовані чашки з недопитим чаєм.
Дід сидить у протертому до дірок фотелі в монументальній позі візантійського басилевса. Випромінює загадкове апофатичне мовчання. Дід дивиться наскрізним поглядом Пантократора на дійство, що відбувається на балконі... Далі мовчить.
— І шо..., вийде їх зупинити? — зненацька питає дід на виході з містичного анабіозу.
— Ну ми стараємось, як можемо, — тихо кажу у відповідь.
Кілька секунд — і населений пункт супротивник починає крити "Градом". Пил половецької рівнини здіймається сірими пасмами у повітря. Ми швидкоруч підмотуємо манелі і гостримо напрямок на евакуацію з квартирної печери. На виході у коридорі з настінного календаря мені підморгує напівоголена Сі Сі Кетч 1988 року.
— Діду, ховайтеся до підвалу. Почався обстріл.
Не повертаючи голови, у наш бік лунає категорична відповідь старигана:
"Мене вже гер шо злякає у цьому житті".

Ілюстрація Ніки Назаренко
Читайте нас у Facebook або Telegram
Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Ваші історії важливі для нас!