Перемогли не твори, а імена. Підсумки "30 знакових книжок нашої Незалежності"

Перемогли не твори, а імена. Підсумки "30 знакових книжок нашої Незалежності"

Перемогли не твори, а імена. Підсумки "30 знакових книжок нашої Незалежності"
.

"30 знакових книжок нашої Незалежності" – проєкт Українського інституту книги та Міністерства культури та інформаційної політики. В активну фазу він увійшов в середині вересня. Експертні читачі сформували список зі 100 книжок, які вийшли друком від 1991-го до 2021-го і є етапними, впливовими, визначними для нашої культури.

Протягом місяця на сайті тривало онлайн-голосування кваліфікованих читачів, за результатами якого склали реєстр тридцяти знакових книжок. І от уже бачимо цей колективно увінчаний список книжок. І готові уже кричати криком, що все в ньому не так і не те. Готові, до речі?

Сам проєкт (попри його очевидну об'єднавчу складову) не такий цікавий, як суперечки навколо нього – кожен день від вересня виринає якийсь зойк в соцмережах: "А чого цієї книжки нема? А як могли оцю забути? Ця книжка змінила моє життя, а ви її не порахували!". І тут же ширяться альтернативні списки. Оці зовнішні коректури наразі в "30 знакових книжках" є найпродуктивнішими.

Ми читаємо для того, щоби обговорювати прочитане. Ми читаємо для того, щоби перечитувати. Звучить як парадокс? Це не він.

Саме такими є базові умови читацького буття. У такий спосіб "30 знакових книжок нашої Незалежності" задовольняє одразу дві читацькі потреби – перечитати напівзабуту добру літературу і тут же почати сперечатися, чи вона таки напівзабута, чи вона таки добра, чи вона таки література.

В результаті: кожному – по канону, бодай не по архіву.

Різниця між архівом і каноном мало кого хвилює, але й мало кого не обходить, адже зі шкільною програмою з літератури справу мають рано чи пізно всі. Списки найкращих значущих книжок – це і є канон. От тільки саме потрапляння книжки у канон надає їй значущості точно в такому порядку, не навпаки.

Присвоєння твору статусу канонічного – процес шалено довгий і шалено затратний, а головне вимагає, аби читач взяв на себе зобов’язання, при чому без прав, самі зобов’язання.

Ми нібито домовляємося, що оця і оця книжка за певних умов і на певних підставах є для нашої спільноти важливою, а надалі читачі кількох генерацій обіцяють зробити ті твори основою культурної ідентичності. І допоможуть їм в цьому ЗМІ, музеї та інші інституції пам’яті, школи, індустрія розваг абощо. Так чи так ці книжки перечитуватимуть. Якщо пам'ять читацька виявиться закороткою, а допомога надто слабкою, то канонічна книжка стане архівною. Її будуть пам’ятати "за вислугу років", але уже не читатимуть.

Глянемо на тридцятку обраних? Так, щоби з позиції канону і з перспективи архіву, га?

Перше враження: читачі обирали в результаті не твори, а імена. Так роблять, коли книжок не читають, але і читати їх не треба, бо уже давно ясно, що хороші і правильні, ну, з усього ж ясно.

Друга і третя позиції відійшли Ліні Костенко – "Триста поезій" і "Записки українського самашедшого". Якщо ви побіжно глянете на будь-яке опитування, кого з сучасних письменників нині знає непрофесійний читач, то Костенко у відповідях стабільно посідає перше-друге місце; знана, класична навіть поетеса, все закономірно (окрім існування такого роману). Щоправда, в цих опитуваннях раз по раз та й виринають Іван Франко й Леся Українка як сучасні автори.

На правах Франка і Українки у нас в тридцяти книжках – Василь Стус; власне, Стус, а не Вахтанг Кіпіані. Політична спроба знищити книжку про Поета в цьому випадку стала метонімією свого штибу до знищення самого Поета.

Яка то книжка (а хороша, до речі), про що та книжка, в принципі значення не має: імені "Стус" на обкладинці для акту громадської непокори і солідаризації спільноти більш ніж достатньо. А інколи й забагато: повне зібрання творів Стуса опинилося тільки на тринадцятій позиції, але саме воно в списках знакових книжок надовго. І дуже цікаво, як саме надовго.

Перемогли не твори, а їх автори: підсумки "30 знакових книжок нашої Незалежності"
Найбільше українці голосували за книжку "Справа Василя Стуса", яку написав Вахтанг Кіпіані. Зібрання творів Стуса - на 13 сходинці рейтингу.

Такі проєкти, як "30 знакових книжок нашої Незалежності", матимуть вплив і силу канону, якщо не будуть разовою акцією.

Через десять, скажімо, років слід буде звірити годинники і переконатися, скільки з книжок зі списку рушили в напрямку канону, скільки – до архіву. Припущу: буде 50 на 50. Відомі практики на кшталт "1000 книжок, що їх треба прочитати, поки не помер" чи "100 романів всіх часів і народів за версією Нью-Йорк Тайс, Гвардіан, Ватерстоун тощо" зазвичай оновлюють щороку, і за десять років зі списків зникає приблизно половина.

І в "40 знакових книжок Незалежності", скажімо, не потраплять (умовно кажу, не бийте, непогані ж бо книжки) "Іловайськ" Євгена Положія, "Доця" Томари Горіха Зерня, "Інтернат" Сергія Жадана, бо за десять років може з’явитися впливовий етапний роман про події "Революції гідності" і перші роки війни.

І те саме спіткає роман Ліни Костенко: колись ми ж матимемо нарешті годну панорамну рефлексію "помаранчевого" Майдану. І мусить мати таку саму долю "Танго смерті" Юрія Винничука, бо бодай за десять наступних років ми маємо випрацювати мову і спосіб міркувати про ШоаХолокост - термін англійською, а Шоа - на івриті, який використовують для позначення геноциду, вчиненого нацистською Німеччиною та її союзниками проти євреїв Європи під час Другої світової війни та раніше. в Україні, щоби обійтися без практик конкуренції жертв.

А допоможе цьому не тільки поява нових способів писати свою історію як історію ідентичності, а й нон-фікшн, який дасть до того й інструмент, і матеріал. Такий, який уже є в цьому списку, – від есеїв Оксани Забужко до досліджень Оксани Кись, робіт Сергія Плохія та Володимира В’ятровича.

Так само за десять років посунуться, я певна, зі списку романи Люко Дашвар, Володимира Лиса і Андрія Кокотюхи, бо жанрова література останнім часом швидко нарощує й імена, й презентації.

Натомість прийде щось інше, позаяк прийде нова читацька генерація, зміниться актуальний стан літератури, зміниться вік "впливового" читача (ми всі вважаємо найкращими ті книжки, які встигли прочитати до двадцяти п’яти-тридцяти).

Втомлений суцільними спрощеннями читач-2030, наприклад, згадає про складну-виламану прозу, і не Євгеном Пашковським одним на сотню книжок буде в новому списку (наразі його нема в "30").

Може, за десять років згадають прозу Євгенії Кононенко і Любові Пономаренко, бо почнеться бум саме малої прози. Може, вийде на авансцену дитяча література, адже де-факто наші дитячі книжки і успішні комерційно, і привабливі щодо масштабів аудиторії, але їх чомусь в проєкті було вкрай мало, а у фінальному списку до страшного мало. Йой, не помітила, як сама зайнялася укладанням альтернативних списків: ти диви, що робиться, пошесть якась.

Орест Субтельний (хто належить до останньої радянської генерації, той розуміє, чому він тут). "Абетка" Малковича (хто народився після 1991-го, тому теж не треба пояснювати нічого). "Антологія української поезії ХХ століття". Повне зібрання творів Лесі Українки. Повне зібрання творів Тараса Шевченка. Природно, що ці книжки в одному списку. Нечасто (на диво нечасто) випадає нагода бачити їх поруч. А вони ж всі виконують одну функцію. І мета їхня – та сама, що й у проєкту "30 знакових книжок нашої Незалежності".

Цей проєкт не зовсім про читання і не тільки про читання. В його назві поруч стоять "книжки", "знаки" і "Незалежність" (подія, себто). Цей проєкт – про націєтворення.

Національний наратив творять письменники. Не історики, не політики, не громадські активісти і релігійні лідери – саме письменники. Саме їм доводиться "легалізувати" те уявно спільне, що стане зрештою основою нашої національної ідентичності (ідентичності як процесу). Для того зовсім не обов’язково ті написані книжки читати силового поля доброї літератури вистачить, щоби ми в ньому жили і не помічали, але було б непогано таки читати.

Маємо собі наразі завдання: 30 книжок до перечитування. До 2031-го мусимо встигнути.

Рейтинг

30 знакових книжок нашої Незалежності:

  1. "Справа Василя Стуса", Вахтанг Кіпіані. Видавництво Vivat, 2019 рік. 9 535 голосів.
  2. "Триста поезій", Ліна Костенко. Видавництво "А-ба-ба-га-ла-ма-га", 2012 рік. 8 233 голосів.
  3. "Записки українського самашедшого", Ліна Костенко. Видавництво "А-ба-ба-га-ла-ма-га", 2010 рік. 8 086 голосів.
  4. "Чорний ворон", Василь Шкляр. Видавництво "Клуб сімейного дозвілля", 2009 рік. 6 732 голосів.
  5. "Абетка", Іван Малкович. Видавництво "А-ба-ба-га-ла-ма-га", 1999 рік. 6 343 голосів.
  6. "Україна. Історія", Орест Субтельний. Видавництво "Либідь", 1991 рік. 5 980 голосів.
  7. "Солодка Даруся", Марія Матіос. Видавництво "Піраміда", 2004 рік. 5 820 голосів.
  8. "Ворошиловград", Сергій Жадан. Видавництво "Фоліо", 2010 рік. 5 627 голосів.
  9. "Століття Якова", Володимир Лис. Видавництво "Клуб сімейного дозвілля", 2010 рік. 5 609 голосів.
  10. "Ukraїner: Країна зсередини", Богдан Логвиненко. Видавництво "Видавництво Старого Лева", 2019 рік. 5 508 голосів.
  11. "Антологія української поезії ХХ століття. Від Тичини до Жадана", збірка. Видавництво "А-ба-ба-га-ла-ма-га", 2017 рік. 5 384 голосів.
  12. "Польові дослідження з українського сексу", Оксана Забужко. Видавництво "Згода", 1996 рік. 5 345 голосів.
  13. "Василь Стус. Твори у 6 томах, 9 книгах". Видавництво "Просвіта", 1994 рік. 5 219 голосів.
  14. "Інтернат", Сергій Жадан. Видавництво Meridian Czernowitz, 2017 рік. 5 209 голосів.
  15. "Повне зібрання творів Лесі Українки у 14 томах". Видавництво Волинського національного університету, 2021 рік. 5 002 голосів.
  16. "Україна. Історія з грифом секретно", В'ятрович Володимир. Видавництво "Клуб сімейного дозвілля", 2014 рік. 4 836 голосів.
  17. "Доця", Горіха Зерня Тамара. Видавництво "Білка", 2019 рік. 4 505 голосів.
  18. "Тарас Шевченко. Повне зібрання творів у 12 томах". Видавництво "Наукова думка", 2001 рік. 4 345 голосів.
  19. "Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій", Оксана Забужко. Видавництво "Факт", 2007 рік. 4 315 голосів.
  20. "Фелікс Австрія", Софія Андрухович. Видавництво "Видавництво Старого Лева", 2019 рік. 4 025 голосів.
  21. "Танго смерті", Юрій Винничук. Видавництво "Фоліо", 2012 рік. 3 992 голосів.
  22. "Гамлєт, або Феномен датського кацапізму", Лесь Подерв'янський. Видавництво "Фоліо + Кальварія (2000)", 2006 рік. 3 940 голосів.
  23. "Іловайськ", Євген Положій. Видавництво "Фоліо", 2015 рік. 3 923 голосів.
  24. "Літопис", Самійло Величко. Видавництво "Кліо", 2020 рік. 3 899 голосів.
  25. "Брама Європи", Сергій Плохій. Видавництво "Клуб сімейного дозвілля", 2016 рік. 3 868 голосів.
  26. "Село не люди", Люко Дашвар. Видавництво "Клуб сімейного дозвілля", 2007 рік. 3 601 голосів.
  27. "Жінки в Гулагу. Вижити значить перемогти", Оксана Кісь. Видавництво Інституту народознавства НАН України, 2017 рік. 3 594 голосів.
  28. "Червоний", Андрій Кокотюха. Видавництво "Клуб сімейного дозвілля", 2012 рік. 3 523 голосів.
  29. "Нарис історії України. Формування модерної нації XIX-XX століття", Ярослав Грицак. Видавництво "Генеза", 1996 рік. 3 246 голосів.
  30. "Московіада", Юрій Андрухович. Видавництво "Лілея-НВ", 2000 рік. 3 242 голосів.

Що відомо

  • Голосування проходило з 15 вересня до 15 жовтня.
  • На першому етапі голосування громадські діячі та лідери думок у книжковій сфері — видавці, книгорозповсюджувачі, журналісти, письменники, літературознавці, перекладачі, культурні менеджери, мовознавці, критики, бібліотекарі та інші фахівці книжкового ринку — запропонували 100 видатних книжок (довгий список), опублікованих з 1991 по 2021 роки.
  • На другому етапі кожен міг зайти на сайт та обрати три книжки з довгого списку у трьох декадах: 1991-2000, 2001-2010, 2011-2021 роки. Таким чином утворився рейтинг з 30 книг нашої Незалежності.
  • Серед фахівців-консультантів, які обирали 100 книжок — Ольга Герасим'юк, Богдана Неборак, Ярослава Стріха, Мирослава Прихода, Таня Стус, Олена Гусейнова, Дар'я Бадьйор, Ростислав Мельників, Софія Челяк, Микола Рябчук, Ростислав Семків, Тетяна Трофименко, Тамара Гундорова.

Читайте також

"Три замовлення на секунду": у видавництві розповіли, як рішення суду популяризувало книжку Кіпіані

"Сьогодні неможливо розділити мистецтво і політику". Інтерв'ю з Малковичем до його шістдесятиріччя

На початок