Олексій Шадрін народився в Харкові у родині музикантів. З 7 років почав навчання в Харківській музичній десятирічці (Харківський державний музичний ліцей) – клас віолончелі, потім продовжив навчання в Німеччині (у Ганновері та Кронбурзі). Брав участь у майстер-класах провідних музикантів світу. Був учасником благодійного концерту пам’яті Мстислава Ростроповича у Німеччині в межах Фестивалю Кронберзької музичної академії.
Олексій – фіналіст 3-го Міжнародного конкурсу ім. Девіда Поппера в Угорщині, володар Другої премії Міжнародного конкурсу в Мінську, Першої премії Міжнародного конкурсу імені Лисенка в Києві та Третьої премії конкурсу "Празька весна".
Є учасником українських музичних проєктів – циклу концертів "Камерна музика з Валерієм Соколовим", мультимедійного проєкту за підтримки УКФ "Відображення. Лінії долі" у складі Лятошинський-тріо.
В інтерв'ю Олексій розказав, чому під час локдауну не зіграв жодної ноти, як "халтурив" на похованні та під яку музику плаче.
Нещодавно ти повернувся з Європи, де мав концерти після тривалої перерви. Яка ситуація зараз в Європі, які тенденції спостерігаються, чи поновилася концертна діяльність після карантинних обмежень?
Я був на літніх фестивалях, а вони відбуваються просто неба. Щодо концертів з оркестрами в Європі – поки у мене пауза.
Чи спілкувався з європейськими музикантами, які у них настрої? Чула від деяких, що вони планують змінювати свою діяльність.
У всіх по-різному. Усім було важко – і там, і тут, в Україні. Правда, наша країна нам не допомагала, а там допомога була, зокрема, фрілансери мали фінансову підтримку.
Ти казав, що минулого року під час жорстких карантинних обмежень чотири місяці не брав віолончель у руки. Ти взагалі не грав?
Жодної ноти.
Наскільки важко було відновитися після цього?
Не пригадую, але пам’ятаю, що в перший день дуже боліли пальці. Якось натискав на струни і були дивні відчуття.
Як думаєш, чи пішов тобі цей період на користь?
Мабуть. Хоча б тому, що я заспокоївся.
А чому був неспокійний?
Бо постійні перегони – всі ці концерти, морока з квитками… Віолончелісти завжди оплачують місце для себе і окремо для віолончелі. Плюс бувають проблеми з авіакомпаніями. З деякими досить просто – пишеш поруч зі своїм прізвищем, що тобі потрібне додаткове місце – extra seat, і вони розуміють, що це таке. З іншими складніше – потрібно телефонувати диспетчеру, іноді чекати 10-15 хвилин на лінії, а потім пояснювати, що тобі потрібно. Це ціла епопея. Пригадую, у березні 2020-го ми приїхали зі скрипалем Валерієм Соколовим в Україну, 11 березня зіграли концерт у Харкові, у мене був зворотній квиток до Франкфурта, а 21 березня мав бути концерт. Пам’ятаю, отримав перший мейл, що скасовано концерт, а другий – що скасовано рейс. Я якось видихнув, подумав, що нас зачинять на місяць, то я хоч побуду вдома, відпочину. Але це розтягнулося на місяці.
Невже не було бажання за цей час підтримувати форму, займатися хоча б по мінімуму?
Ні, взагалі. Я тоді так добре відпочив, подорожував Україною. Виникала думка: "Чим я взагалі займаюся?" Було навіть бажання піти щось зробити руками, але це бажання швидко зникло. Тоді вже пішли концерти з камерною музикою у Києві, і потихеньку все стало налагоджуватися.
А яка тобі музика ближча – камерна, з оркестром чи соло?
Будь-який музикант має бути універсальним солдатом. Якщо ти музикант – ти граєш усе. Навіть на весіллях, щоправда, тільки за великі гроші.
І ти грав на весіллях?
Ні, на весіллях ніколи, а ось на похоронах грав. Двічі це була так звана "халтура", а один раз мене знайома попросила. Це була важко хвора німкеня, яка добре до мене ставилася. До речі, перед конкурсом"Празька весна", на якому Олексій Шадрін став лауреатом третьої премії. у Празі я обігрував у Кронберзі два тури. Попросив знайомих, які були у місті, підтримати мене. Ця німкеня теж прийшла. Мене попередили, що вона дуже хвора і може не висидіти до кінця. Але вона витримала майже півтори години, навіть настрій у неї покращився. У мене тоді інші думки були в голові – де що "почистити", що виправити. А вона встала, підійшла до мене і подарувала гілочку якогось дерева зі свого саду і сказала, що ця гілочка принесе мені успіх. Я поклав гілочку в кишеньку у футляр для віолончелі, вона навіть висохла там.
Але успіх тобі все ж принесла.
Так, було дуже приємно, хоча й дуже шкода цю жінку.
Ти сказав, що музикант має бути універсальним солдатом. А як ти ставишся до таких своїх колег по цеху як, наприклад, Стефан Хаусер?
Нормально. Якось я спілкувався з викладачем Хаусера, він мені сказав, що Стефан у пошуках себе. Тепер знайшов і непогано знайшов. Популяризація віолончелі – це добре.
Що, на твою думку, неприпустимо у світі музики?
Люди, яким, по суті, начхати на музику. Які можуть "кинути" на гроші або просто залишити тебе самого, без підтримки на концерті. На жаль, у мене був такий досвід в Україні.
Якщо згадувати твоїх вчителів – Олену Щелкановцеву в Україні, Леоніда Горохова, Гаррі Хоффмана, Франса Хельмерсона в Європі – який внесок кожного з них у твою освіту?
Олена Михайлівна навчила мене найголовнішому – любити те, чим займаєшся. На той час, коли я у неї вчився, ще не було такого доступу до інтернету, а в неї були платівки. Якось я за один день прослухав шість віолончельних сюїт Баха – три платівки у різних виконаннях. У 16 років я поїхав у Німеччину і потрапив до Леоніда Горохова. Він дав потужну технічну базу. А Гаррі Хоффман займався зі мною гравіюванням. Хоча інколи я просив у нього позайматися і базовою технікою, коли відчував якесь перенапруження.
А від чого таке буває?
Через надмірне старання. Іноді ти уявляєш, яким має бути звук, затискаєш струну – а інструмент не відповідає так, як ти собі думав. Тому виникає м’язовий спазм, тобто тіло реагує на таку невідповідність. Так само, як спринтер, коли біжить і випадково наступить на щось, теж здригнеться.
Щодо музичної освіти в Україні. У тебе є досвід майстер-класів українським музикантам. Пригадую, після цього ти скаржився, що "ніхто нічого не вміє".
Мені справді здалося, що ніхто не знає базових речей.
Це пов’язано з технікою?
Так, бо до музики ми так і не дійшли. До речі, я не згадав про ще одного мого вчителя – Хельмерсона. Ось він теж не займався технікою. "Веди лікоть", – казав він мені. А я відповідав: "Так у мене ж руки короткі!" А сам він був дуже високий. "Ти маєш відчувати вібрацію на кінчику пальця…" – от що б це мало означати?
Ти й досі про це думаєш?
Звісно, ні. Це для порівняння з Гороховим, який розказував про кожен суглоб, що розслабити, куди дотягнутися, куди лікоть повернути. Це була ніби механізована машина. І в тебе автоматично все виходило.
Яку музику, окрім класики, слухаєш?
Реп. Можу підкинути треки.
І про класику. Яка музика у тебе викликає сльози?
Шоста симфонія Чайковського, друга частина Подвійного концерту Баха, "Метаморфози" Ріхарда Штрауса, Восьмий квартет Шостаковича – там якісь мурахи, навіть ступор виникає.
Ти вважаєш себе відповідальним?
Думаю, кожен не хотів би підвести свого викладача. Хоча це якийсь пережиток – "я комусь щось винен", "я перед кимось зобов’язаний…" Ніхто нікому не винен, ти просто виходиш на сцену і граєш. Сьогодні можеш зіграти добре, завтра – провально.
А як впоратися з провалами? Як ти з цим борешся?
Та як – походив, подумав, поспав…
…і зробив висновки?
Це така професія – сцена є сцена. Скільки б ти не займався технічною базою, але виходиш з новим твором на сцену і не можеш передбачити, що буде. Це як водиш якесь звичайне авто навіть з потужним двигуном, а потім сідаєш на Феррарі й очікуєш, що вона поїде так само. До сцени треба звикати, до нового твору треба звикати. Тому у нас є таке поняття "обіграти програму".
Але ж іноді з добре обіграними програмами теж бувають невдачі. Чи впливає твій емоційний стан на гру?
Я намагаюся абстрагуватися на сцені. Для мене віолончель – як щит.
