Жага до персонажів, які вбивають і при цьому мало чим відрізняються від нас самих, значно старіша за горори з онлайн-форумів чи подкастів у жанрі трукрайму. Від летючок про страти у вікторіанському Лондоні до тематичних подкастів і сучасних трилерів культура знову й знову повертається до одного запитання: чому нам так цікаві люди, які виглядають звичайними, але виявляються здатними на страшні речі?
Роман «Солоденька» Сі Джей Ск'юз, що виходить у видавництві «#Книголав», — вдалий привід розібратися, звідки ця жага узялася й чим ми її задовольняємо. Це щоденник Ріаннон Льюїс, непримітної помічниці редакторки провінційної газети: кожен запис вона починає зі списку людей, які її дратують, — і час від часу цей список доводиться скорочувати (зовсім не через прощення).
Леонід Скрипаль для Суспільне Культура розбирається, чому такі історії лякають нас сильніше за традиційні сюжети про монстрів і що наша цікавість до них говорить про нас самих.
«Реальні» трилери: чому нам цікаво
У листопаді 1849 року біля лондонської в'язниці Горсмонґер-лейн повісили подружжя Меннінґів — колишню покоївку Марію та її чоловіка Фредеріка, які запросили знайомого на вечерю й убили заради грошей. Того року вуличні торговці продали два з половиною мільйони летючок про цю справу: у десятки разів більше, ніж розійшлося за попередній рік примірників найпопулярнішого ілюстрованого тижневика країни.
Серед глядачів страти був Чарлз Дікенс — він орендував місце на даху, а ввечері написав розлюченого листа до The Times, і не про вбивць, а про натовп і його реакцію. Через кілька років Марія Меннінґ «повернулася з мертвих» у його «Холодному домі» покоївкою Ортанз, яка застрелить юриста, до останнього зберігаючи бездоганні манери.
Трукрайм не винайшли на YouTube. У XVIII столітті англійці читали «Ньюґейтський календар» — збірку життєписів страчених злочинців, яку рекламували та розповсюджували як повчальне домашнє читання.
У 1827-му Томас де Квінсі опублікував есе «Про вбивство як одне з красних мистецтв», де запропонував розглядати злочин так, як розглядають картину, — і цей дотеп виявився пророчим.
У 1966-му Трумен Капоте видав «Холоднокровне вбивство»: репортаж про знищену канзаську родину, написаний засобами роману, зробивши предметом літератури не саме вбивство, а психіку двох непримітних чоловіків, які його скоїли.
Перемістимося ще далі, у 2014 рік, — і побачимо подкаст Serial.
Масштаб цієї індустрії легко недооцінити. За даними Edison Research, кількість американців, які щотижня слухають трукрайм-подкасти, за п'ять років потроїлася — з 6,7 до понад 19 мільйонів; жанр належить до трійки найпопулярніших. Цілих 84 % американців від тринадцяти років споживають трукрайм у тому чи іншому форматі. Аудиторія переважно жіноча, і дослідження 2025 року фіксує неочевидний мотив: слухачки частіше за слухачів пояснюють свій інтерес міркуваннями безпеки — і водночас частіше зізнаються, що почали більше лякатися.
За ненаситну потребу в контенті такого штибу платять жертви, що стають його «зірками». Ріаннон потрапила в «індустрію співчуття» дитиною: вона єдина вижила під час масового вбивства, її непритомне тіло виносили з будинку перед камерами, BBC встигла зняти документальний фільм ще до її виписки з лікарні. Так її позбавили права на приватність трагедії, як цього права позбавляють багатьох жертв серійних убивць, відмовляючи їм в інтимності смерті.
«Говорячи про те, що сталося, усі називають це Прайорі-Ґарденз, або ж Випадком на Прайорі-Ґарденз. Таке собі зручне для людей скорочення, як Данблейн чи Колумбайн. Ніяких подробиць не треба — люди знають».
Ск'юз показує й інший бік редакційного світу. Колега Ріаннон, справжня репортерка, ще до затримання добирає прізвисько для невідомого вбивці — Різник, Жнець, Монстр, Звір — і не має сумніву, що це «він». Ріаннон переглядає той список як споживачка і приміряє варіанти на себе: «Може, зупинюся на "Солоденькій". Причепилося вже якось». Культура не просто описує монстра — вона наперед вигадує йому обличчя, ім'я та стать.
Банальність зла
«Реальні» історії лякають набагато сильніше за байки про привидів і зомбі, а тим паче тоді, коли серійником виявляється не відлюдькуватий реднек з історією домашнього насильства за плечима, а лагідна сіра мишка, що усміхається вам на кава-брейку (допоки ви випадково не з'їсте її бутерброд зі спільного холодильника — тоді начувайтеся).
Страх викликає не екзотика, а зсув у знайомому. Зиґмунд Фройд назвав це відчуття моторошним: жах виникає там, де звичне раптом стає трохи не таким. Ганна Арендт у 1963 році дала цьому політичне ім'я — її репортаж із процесу над Айхманом описував не демона, а старанного чиновника, і формула «банальність зла» увійшла в мову саме тому, що зруйнувала зручне уявлення про зло як про щось помітне.
Статистика свідчить про те саме. За спільним звітом UNODC та ООН, у 2024 році у світі навмисно вбили 83 тисячі жінок і дівчат, і 60 % із них загинули від рук партнерів або родичів; серед чоловіків, убитих того ж року, цей показник — 11 %. Небезпека сидить не в темному провулку, а на кухні. Образ маніяка з ножем — по-своєму втішна вигадка: він виносить зло за поріг, назовні, за межі кола знайомих.
Саме тому щоденникова форма «Солоденької» діє сильніше за відверті сцени насильства. Убивство стоїть тут у переліку справ між кавою з подругою, чужою дієтою і шоколадним яйцем від колеги: «Не панікуй — ніж я помила». А головний козир героїні — навіть не спритність, а чужа впевненість у тому, як має виглядати вбивця:
«Бо хто запідозрить усміхнену, веселу молоду вагітну жінку в просторій червоній літній туніці та білих велосипедках, яка літнього вечора йде набережною на зустріч із подругами? Жінка не спроможна на таку жорстокість».
Замасковані монстри літератури
Літератори користуються цим прийомом давно. Патриція Гайсміт у «Талановитому містері Ріплі» змусила читачів ловити себе на бажанні, щоб ввічливий самозванець утік від поліції. Брет Істон Елліс в «Американському психопаті» зробив маскуванням корпоративну одноманітність: колеги систематично плутають героя-хамелеона з іншими працівниками, і це виявляється надійнішим за будь-яке алібі.
Спільний механізм — розповідь від першої особи, яка робить читачів співучасниками: ми дивимося на світ очима того, кого мали б боятися, і виявляємо, що зсередини їхня логіка має свій сенс (якщо не шарм). Досліджують такі книжки не патологію, а норму — те, скільки щоденної гри коштує звичайній людині бути прийнятою.
Ск'юз називає цю гру Виставою, з великої літери, наче чимось окремим від героїні. Ріаннон веде її щодня: пече колегам тістечка, вислуховує чужі історії про весілля, вдягає обличчя, якого від неї чекають. Коли вона випадково чує в редакційній вбиральні, що дві колеги вважають її дивною, реакція виходить майже виробничою:
«То на них Вистава не діяла… Доведеться додати милоти й прикрутити Себе».
Роман принагідно відповідає й на питання, чому цей образ так довго не мав жіночого обличчя. Ріаннон помічає, що всі впізнавані серійні вбивці — чоловіки, і має власне пояснення: «Можливо, вони існують, але приховують це, як-от я». Ск'юз пише чорну комедію, читацтво сміється, а тоді раптом із подивом усвідомлює, що саме сприйнято як жарт.
Лист, який Дікенс написав того листопадового вечора, був не про Меннінґів. Він був про тих, хто прийшли дивитися: про сміх, свист і пародійні пісеньки під шибеницею.
Наша власна одержимість влаштована так само — історії про монстрів зі звичайними обличчями розповідають насамперед про глядачів. Вони лякають не тим, що вбивцею може виявитися сусідка, а тим, що забирають гарантію: обличчя не є доказом. І ще тим, що між нами й «непомітним монстром» лишається одна неприємна спільна риса — щоденні вправляння у тому, щоб виглядати нормальним.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
