"Озерний вітер" від незалежного театру "Гармидер" дме з Луцька до Києва: після прем’єри вистави 2 травня у Волинському театрі ляльок її показали 19 травня на київській "Сцені 6" у "Довженко-Центрі". Далі виставу повезуть у тур іншими українськими містами: до серпня "Озерний вітер" покажуть у Полтаві, Львові, Чернівцях, Тернополі, Рівному та Івано-Франківську. Це перша постанова за повістю Юрка Покальчука, яку інсценізувала і втілила Руслана Порицька, режисерка й керівниця театру "Гармидер".
У фіналі книжки головний герой Волин перетворюється на озерний вітер, який є повноцінною дійовою особою у виставі. Вітер зіграв свою роль ще рік тому, коли режисерка й актори вперше прочитали вголос "Озерний вітер" у родинному домі Покальчука на Кічкарівці. "Погода була тиха, актори та режисерка сиділи надворі й красиво читали текст, але в певний момент зірвався вітер і все почало кружляти. Вони не припинили читати, а сказали: «Пако, це ти?»", — згадує Наталка Шепель, акторка театру й дослідниця Юрка Покальчука.
Журналістка Суспільне Культура Вікторія Кіхтенко поїхала в Луцьк, щоби подивитися в театрі доросле волинське фентезі, відвідати "Дім Пако", зрозуміти контроверсії Юрка Покальчука і відчути Волинь. Розповідаємо, що з цього вийшло.
Уперше текст було опубліковано 11 травня.
Дім Пако
"Саме в такі дні, як сьогодні, набирала весна того розмаху і сили, коли за нею вже відчувалося тепло, а потім і гаряче літо", — пише Юрко Покальчук у повісті "Озерний вітер". Приблизно так само можна описати перші справді теплі травневі вихідні, коли група журналістів, серед яких і авторка сайту Суспільне Культура, приїхали в дім у луцькому мікрорайоні Кічкарівка, де ще не так давно жила родина Покальчуків. Після 2014 року цей простір називався так, як і книга — "Озерний вітер", а тепер він має назву "Дім Пако".
Перед входом у хату на Ковельській, 131, нас зустрічає старий колодязь, на якому висить чорно-білий портрет Юрка Покальчука в темних окулярах. "Я для себе зрозуміла, що зовні Юрко був яскравий, феєричний, а всередині беззахисний, бо ховався за темними окулярами, які часто видно на фото. Може, за цими окулярами він ховає глибину свого болю від тих речей, які не складалися", — каже режисерка вистави "Озерний вітер" і керівниця театру "Гармидер" Руслана Порицька, яка була особисто знайома з Юрком Покальчуком.
На подвір’ї збереглися деякі дерева. З часом їх більшатиме, як і квітів та інших зелених насаджень: щоби максимально відтворити ландшафтний дизайн саду минулого століття, команда створила "схему спогадів". Городу в Покальчуків не було — мати Юрка Оксана Тушкан була дворянкою. У літньому затінку цих дерев Юрко часто сидів із друкарською машинкою. Серед звичних назв рослин у саду тут можна знайти "вишню, з якої Юрко колись впав" або "вишню Олега", яка вже всохла в іншому кінці саду. Це вишня Юркового брата.
На одній зі стін хати висить план майбутнього простору. Над літерою П у логотипі "Дому Пако" — дві крапки, схожі чи то на окуляри, чи то на вуса, чи то, якщо сприймати укупі з літерою, на двох людей, які обіймаються. Словом, можна придумати власну версію.
Чому Юрко став Пако? Це слово похідне від прізвища "Покальчук", так називали його друзі, як розповідає Наталка Шепель, що вже понад рік досліджує постать автора. Також є версія, що "Пако" походить з іспанської мови і є скороченням від "Франциск" (Юрко найбільше перекладав саме з іспанської).
Нарешті заходимо всередину місця, куди Покальчук любив повертатися посеред насиченого життя. Наприклад, зупинявся тут проїздом до Львова і взагалі забував, що він кудись прямує, як згадує культурний менеджер Федір Баландін. У цьому місці завжди збиралися цікаві гості.
На перший погляд, це звичайний сільський будинок, із якого вивезли майже всі речі, які де-не-де збереглися по кутках, як-от барабани. Тут також було засилля книжок: частково їхнє зібрання — три стелажі по десять метрів — можна побачити у луцькій бібліотеці імені Олени Пчілки, як каже Наталка Шепель. Багато книжок було й у кімнаті Юрка Покальчука. За спогадами його брата Олега, у свою кімнату Юрко нікого не пускав.
"У цій хаті роботи ще не на один рік, але ми не маємо чекати ідеального часу та ідеального майбутнього. Тому ми робимо це зараз, коли всередині ще будівельний пил. Таке відчуття, ніби вдихаєш життя в це приміщення", — розповідає Наталка Шепель.
Ідея створити тут "Дім Пако" належить Еллі Яцуті, керівниці платформи "Алгоритм дій" і засновниці Літературної платформи "Фронтера". Задум виник ще у 2019 році, до пандемії та повномасштабної війни, але повернулися до нього вже у 2025 році.
"Якщо ми створимо тут музей і повісимо рушники, Юрко приходитиме до нас уві сні й битиме нас палкою", — каже Анна Єкименко-Поліщук. Тому креативний простір має ввібрати в себе не лише вайб родини Покальчуків, але й вайб київського "Купідона", львівської "Дзиґи", повісті "Озерний вітер" і міф волинського краю (можливо, ще не сформований). До хабу "в стилі Пако" додадуть артефактів із життя Юрка, які передадуть його знайомі, як-от афішу з виступу Покальчука в Донецьку, яку зберіг дослідник Донбасу, ветеран і волонтер Станіслав Федорчук.
Перед тим як починати ревіталізацію, команда провела урбаністичні дослідження разом з Urban Vision Lutsk та поговорила із сусідами, які живуть довкола. "Кічкарівка — це запах хліба, повільний ритм життя, яблука на дорозі та коти, що дрімають поруч", — описує Аліна Гончаренко, урбаністка і комунікаційниця Urban Vision Lutsk.
Після ревіталізації у будинку Покальчуків буде меморіальна частина "Дому Пако". У прибудові хочуть зробити зимовий сад, а на подвір’ї у літньому саду — майданчик для подій. Також планують повернути вулики, які стояли тут раніше. Дизайн-проєкт будинку створила архітектурна студія Bureau++.
Кошти на ревіталізацію простору збиратимуть на краудфандингу. Стати "амбасадором Пако" — фінансово чи творчо — можна, наприклад, провівши подію в саду або ж написавши музику на тексти Юрка.
У перспективі це буде місце для творчої майстерні та резиденції, яку хочуть запустити вже 2027 року. Це буде резиденція не лише для письменників, а й для перекладачів, музикантів і культурних менеджерів — бо Юрка Покальчука не можна описати лише як письменника. "Для того щоб створити цей простір, нам треба було зрозуміти — а який Покальчук?" — каже Наталка Шепель.
Знайомтесь, хто ще не знає — рок-н-рольник Пако
"Коротка історія рок-н-ролу по-українськи" — назва есею, де Оксана Забужко описує Юрка Покальчука як людину з "грандіозними планами". До речі, Надія Обжирко, мама Оксани Забужко, була в Покальчука викладачкою української мови й називала його "талановитим, але розхристаним".
"Покальчук був настільки багатошаровою особистістю, що я дивлюся і думаю: як можна було все це встигнути?!" — ділиться дослідниця Наталка Шепель. Для неї знайомство з Покальчуком почалося саме з повісті "Озерний вітер".
"Я прочитала книжку ще тоді, коли вчилася в університеті, й, чесно кажучи, тоді вона на мене не справила враження. Лише за кілька десятиліть, коли я почала досліджувати життя Покальчука і прочитала цей текст ще раз, у мене ніби виросли інші очі, зовсім змінилося сприйняття цього тексту. Я була здивована. В Юрка набагато більше текстів, ніж ті, які ми бачимо. Вони досі лежать неоцифровані в бібліотеці Вернадського. Так само і з його постаттю: одна справа прочитати сторінку у вікіпедії, яка не справляє на тебе жодного враження, а інша — надихнутися людиною через енергії тих, з ким він спілкувався… Ми можемо прочитати факт, що він був боярином на весіллі у Стуса, але як це було? Я виявила, що вони познайомилися на аспірантурі в Києві та жили в одному гуртожитку. Коли Юрко сильно захворів, Василь йому допоміг — тоді в гуртожитку лишалося небагато людей".
У процесі дослідження Наталка Шепель і команда провели понад глибинних 20 інтерв’ю з людьми, які знали Покальчука, серед яких культурний менеджер Федір Баландін, поетка Галина Крук, письменник Любко Дереш, засновниця "Видавництва Старого Лева" Мар’яна Савка.
Керівниця театру "Гармидер" Руслана Порицька познайомилася з Покальчуком, працюючи журналісткою на волинському телебаченні: "Юрко приїздив до Луцька не з презентаціями, а з перформансами. Це була дика і нестримна енергія. Він був дуже запальним і різким, до нього не всі могли мати доступ. Він міг сказати: «Тобі я даю інтерв’ю, а тобі — ні». На той момент я була захоплена не його літературною творчістю і не «Озерним вітром», мене вразила інша його частина. Я прочитала книгу «Хулігани», де він описує свій досвід багаторічного спілкування з хлопцями-підлітками у виправній колонії. Вони також разом видавали часопис «Горизонт», проводили різні заходи. Про цей досвід також є фільм від «1+1» — «Зона особливої уваги»".
"У Прилуцьку колонію на Сумщині Юрко втрапив один раз дуже випадково і більше не зміг звідти вибратися. Я тримала в руках зошити з Волинського архіву, які він залишив. Хлопці з колонії багато писали про своє життя російською, там були їхні вірші й сповіді. Коли він приїздив у колонію, в’язні вишиковувалися в чергу, і в кожного могло бути лише п’ять хвилин. Юрко був єдиним, хто говорив із ними, як із людьми. Коли їхав до них, купував багато мівіни та цигарок — це валюта, яка допомагає вижити у в’язниці. Також саме ці хлопці були біля нього в його останні хвилини у 2008 році", — згадує Наталка Шепель.
Покальчук навіть казав, що в нього була "одна донька і 350 синів". Єдина донька, правозахисниця Оксана Покальчук передала команді частину вирізок із газет, які збирав батько.
5+ іпостасей Юрка Покальчука: від мандрівника до культурного менеджера
У літературі Пако встиг залишити більш як 20 книжок, від оповідань і романів до поезій у прозі. Встигав писати й еротичну поезію, і сценарії для документальних фільмів. Серед інших іпостасей, Покальчук був культурним менеджером — першим артдиректором київського кнайп-клубу "Купідон"; музикантом — створив проєкт "Вогні великого міста" разом з учасниками гуртів "Мертвий півень" і "Плач Єремії", поліглотом — знав від 11 до 15 мов (тут неоднозначні свідчення); а також перекладачем і науковцем — він був першим, хто переклав аргентинця Хорхе Луїса Борхеса українською, і цьогоріч від цієї події минуло вже 50 років.
Також Покальчук перший уклав монографію про те, з чого починати дослідження латиноамериканської літератури в Україні, мав особисте листування з Хуліо Кортасаром і постійно мандрував — у радянський час йому вдавалося навіть задавати тон на круїзному лайнері, де зібрали близько 400 митців з усього світу.
Юрко подорожував настільки багато, що тепер команда хоче зробити карту з його переміщеннями. Хоч він народився і в Кременці Тернопільської області, в Луцьку провів дитинство і юність: закінчив перший ліцей, потім два роки провчився в педінституті, а потім поїхав у тодішній Ленінград вивчати східні мови. Попри те, що з міста довелося поїхати доволі рано, за нагоди Покальчук сюди завжди заїжджав. У Києві Юрко жив на Русанівці. Зі спогадів Галини Крук, ця однокімнатна квартира була повністю завалена книжками — там були буквально нескінченні лабіринти із книг.
"Це був вогнисько і запал: з усіма обіймався, зі всіма мав справи, когось виводив у люди. Коли він заходив у приміщення видавництва, всі знали, що робота зупинялася, і кружляли довкола нього. Всі, з ким я говорила, відзначали його рису привертати увагу і те, що він був розкішним оповідачем. У нього був талант бачити людей, розуміти, який у них потенціал, і допомагати їм той потенціал у певний спосіб реалізовувати. Людина, яка жила і не збиралася зупинятися ні на одну секунду", — описує Покальчука Наталка Шепель.
Які контроверсії були в Покальчукові? "Ми можемо по-різному приймати його легковажність: хто читав «Запах джунглів», він там описує свої сексуальні зв’язки, коли мандрує екзотичними країнами. Але, як на мене, контроверсійність не є мінусом для митця, який для мене є перформером та акціоністом, це додає барв", — каже Руслана Порицька.
Також Юрко Покальчук був зятем Олеся Гончара. "Ми розуміємо контекст: багато хто казав про те, що цей родинний зв’язок давав йому квиток, якого не мали інші, можливість видаватися і їздити за кордон", — додає Наталка Шепель.
Юрко міг сам формувати легенди навколо себе. Наприклад, він дуже не любив говорити про свій вік, тому міг вказувати різні дати свого народження (народився в 1941 році). Ще одна легенда — що він мав частково ромське походження: поки що їй не знайшли підтвердження, як каже Наталка Шепель.
Луцьк, де Юрко дорослішав
До досліджень долучають і фахівця, який вивчає родовід Покальчуків. "Для нас важливо розповісти про тяглість, підсвітити не лише Юрка Покальчука, але й всю його родину, яка багато зробила для Луцька. Для мене тут є перегук із Косачами", — додає Наталка Шепель.
Бабуся Покальчука по маминій лінії походила зі старовинного козацького роду Бровків, а її чоловік був членом Центральної Ради від Катеринославщини. Мати Оксана Тушкан мала геологічну та біологічну освіти й працювала в краєзнавчому музеї. Крім того, вона була праправнучкою сестри Миколи Гоголя і хрещеницею історика Дмитра Яворницького.
Батько Юрка Володимир, етнограф і діалектолог, викладав у Луцькому педінституті. До цього часу в Луцьку живуть студенти, які згадують свого викладача. Також батько був аспірантом Миколи Зерова й знався з Оленою Пчілкою, досліджував творчість Лесі Українки. Він воював у армії УНР і був ув’язнений у справі Спілки визволення України.
У Юрка було двоє молодших братів — Ярослав і Олег. Ярослав був молодший за Юрка на три роки (помер у 2000 році). Різниця у віці між Юрком і Олегом — 14 років. Разом із Пако вони перекладали книжки, як-от "Тарзан…" Едгара Райза Берроуза, а ще — ходили за книжками в Луцьку. За спогадами Олега, вони починали з крамниць на Кічкарівці й рухалися до центру міста: поки Юрко говорив з усіма, кого зустрічав по дорозі, його брат ніс торби, повні книжок. Зараз Олег Покальчук — військовий, соціальний психолог, письменник, а також продовжує перекладати. Як і батько, він викладав у Луцькому педагогічному інституті, а також певний час працював у пресслужбі Кабміну.
У коментарі сайту Суспільне Культура Наталка Шепель каже, що попереду ще дуже багато досліджень. Наприклад, хотіли б вивчати харківську гілку, пов’язану з мамою Юрка Покальчука.
"Ми маємо певний страх і смуток, що не встигнемо зловити тих людей, які могли би щось про нього розповісти, бо це дуже цінні спогади. Багато матеріалу також зберігається на плівках, які варто підіймати. Раніше дослідженням займався військовослужбовець, який опитував людей, що жили по сусідству. Він поки що не може передати ці дослідження, бо зараз він на позиціях, але ми би хотіли поговорити, коли буде можливість. Зараз людей, які жили по сусідству, не так уже й багато, і не завжди вони можуть спілкуватися. Але є ще кілька сусідів на Кічкарівці, з ким ми не поговорили", — каже дослідниця Покальчука. Наступний рік хотіли б присвятити саме луцькому контексту Пако.
"Будемо відверті: Юрко був ображений на Луцьк, бо його тут не цінували, як могли би цінувати, не запрошували, як могли би запрошувати. У душі він був дитиною, був ранимим. Принаймні це те, що я відчула в спілкуванні. І поводився він теж дуже по-підлітковому. Тобто цей підлітковий стан, який він описує у Волина в «Озерному вітрі» — це і його історія дорослішання певною мірою", — вважає режисерка Руслана Порицька.
"Озерний вітер" — доросле волинське фентезі
Світ повісті "Озерний вітер", уперше виданої в 1990 році — це світ поза часом і простором. Покальчук і сам жив у такому світі, бо був водночас боярином на весіллі Василя Стуса й тим, "хто розгледів талант Жадана задовго до того, як він став Жаданом".
Без знання тексту у виставі "Озерний вітер" можна трохи загубитися, тому перед переглядом краще прочитати повість: тим паче скоро буде перевидання книжки від "Видавництва Старого Лева".
Режисерка Руслана Порицька каже, що за своїм психотипом автор — Перелесник, найближчий друг і порадник головного героя Волина. Це хлопець, який народився людиною, а потім став Озерним Княжичем, покохавши русалку Царівну О. Отож Волин і Царівна О постійно любляться; Волин багато років поспіль прокидається підлітком, дозріває до чоловіка, знову засинає, знову прокидається і так по колу. В певний момент земному хлопцеві стає нудно від цієї ідилії: втомлений вічністю, він знову виходить у світ людський, де йому доведеться спізнати й інше кохання, й спротив лісу. У фіналі Волин стає вітром, а озерний край називають Волинню на його честь.
У світі "Озерного вітру" немає людських забобонів і одягу (на відміну від книги, у виставі лише одна сцена оголення). Є лише нескінченний цикл оновлення природи та лісові демони, не тільки в негативному значенні цього слова. Волинські бабусі й досі вірять в існування русалок, залишають їм на свята цукерки й усіляко задобрюють. Про це команда театру "Гармидер" дізналася, коли вирушила у фольклорну експедицію, збираючи пісенний матеріал для вистави у селах Острів’я та Світязь. Якщо вірити історії, саме з тих країв походила мати Волина.
"Ми спілкувалися з жінками різного віку, приблизно від 55 років до 91 року. Коли ми в них запитували, чи вірять вони в русалок, то вони свідчили про це як про щось реальне. Вони не дивляться на це ритуально і не бояться цього. Для них русалки — це душі померлих родичів, які до них звертаються", — розповідає музична режисерка вистави Дарина Панас. В експедиції з командою вони шукали русальні й купальські пісні, а також веснянки, жнивні, колискові, солдатські та інші, які згодом адаптували під виставу. Пізніше цей архів планують систематизувати.
"На нашу думку, українські театри працюють з українською піснею або в бік попси й шароварщини, або ж це просто експеримент заради експерименту. Ми знайшли третій варіант, який нам подобається", — каже режисерка вистави Руслана Порицька.
З акторами працювали лабораторно, у форматі тренінгів: для музичної режисерки Дарини Панас було важливо, щоби кожен звучав без будь-якої манери — народної, естрадної чи академічної. "У традиційній українській пісні інша екзистенція. Якщо вона ритуальна, то ми контактуємо з природою: треба заспівати так, щоби стан перемінився, сили природи перемінилися. Веснянку треба заспівати так, щоби прийшла весна. Це зараз ми розуміємо, що існують кліматичні зони, і весна прийде в будь-якому випадку, а колись було трошки інакше", — пояснює Дарина Панас.
Крім акапельного співу у виставі звучали записи, створені разом із саундпродюсеркою Анною Івченко. Семпли для цієї роботи створив Дмитро Березюк, який виконував композиції на різних інструментах: вірменський дудук, колісна ліра, поліська дудка-викрутка, словацька фуяра, волинка, турецька зурна, а також "свисток смерті" з Мексики, який музикант обміняв у місцевих на поліську дудку. "Цінність цієї вистави в тому, що можна побачити не реконструкцію, а авторський сучасний погляд на українську спадщину", — коментує Дарина Панас.
Найскладніше було не поставити виставу, а саме створити інсценізацію, режисерка Руслана Порицька ділиться: "Це така лірико-епічна, плинна, несучасна історія. Хотілося не зіпсувати цю святковість і парадність, але потрібно було перенести цей текст у живу площину. Тому я почала оживляти діалоги, наприклад згадувати говірку. Я сама виросла на глибокому Поліссі, де говорять так, як говорила Потвора".
Потвора — одне з шести лісових створінь, із, певно, з найцікавішою маскою у виставі, бо її нижня щелепа рухається. Маски для мешканців лісу створювала художниця Зірка Савка, яка працює на перетині візуального мистецтва, перформансу і театру.
"Спершу Вовкулака був надто милий, тож довелося знівечити його маску, поламавши й заклеївши знову. А на маску Рода я додала шматки кори, які випадково знайшла, коли завітала у Новий Розділ Львівської області. Це кора дуже прадавнього дерева", — розповідає Зірка Савка.
За словами режисерки, репетиційний процес був доволі виснажливим. Як мінімум тому, що виконавець ролі головного героя Волина Артур Березовський живе в Києві та їздив на репетиції до Луцька. Перед цим команда провела кастинг на цю роль.
"Текст дуже наративний — це Добро, а це Зло. А це якраз те, що я не люблю в театрі. Але я вирішила, що в цьому наїві і є прекрасність та глибина. Що треба зберегти цю чистоту й первозданність, ніби від Адама і Єви. Тож я не робила шалених експериментів як режисерка, а просто дозволила собі розчинитися, довіритися собі та Покальчуку, щоби сказати прості речі", — розповідає Руслана Порицька.
"Озерний вітер" часто порівнюють із драмою-феєрією "Лісова пісня" Лесі Українки, мовляв, це жіночий, а це чоловічий погляд, — каже Наталка Шепель. — Загалом до фентезі буває різне ставлення. Думаю, в Покальчука вийшло таке доросле фентезі. Це лише на перший погляд лісовики й русалки, а насправді це архетипи, це наші сутності. І все це замішано на любові. Це казка про те, як нас змінює, коли нас люблять і коли нам не дають любити, коли людський світ починає тиснути з усіх боків і людина не має вибору, як із цього стану вийти. Це про трансформацію, а вона цікава в контексті часу, в якому ми живемо. Ми теж змінюємося, боремося за те, щоби стати дорослими й брати на себе відповідальність. Й іноді це лише два варіанти — вмри або змінись".
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
