Театральна журналістка Суспільне Культура Вікторія Кіхтенко побувала на показі поетичного шоу "Сам" Віталія Ажнова і розповідає, чому шоу вийшло схожим на ребус і чому хтось розгадує його захоплено, а хтось відверто нудьгує.
Дисклеймер: я не є театральною критикинею і маю журналістську освіту, а також певний досвід перегляду театральних вистав. Звісно, сама вистава вже є висловлюванням, яка нібито не потребує додаткових коментарів команди, але тут вони будуть: про свої враження я поговорю з актором та автором ідеї Віталієм Ажновим і режисером Максимом Свецем.
Актор Театру Франка Віталій Ажнов, здається, встигає все — від гри в театрі та кіно й викладання акторської майстерності до співпраць із брендами. У травні актор презентував свій перший авторський проєкт — поетичне шоу "Сам" на сцені Origin Stage.
Команда описує шоу як симбіоз поезії і театрального дійства на сцені клубу. Драматургію будують на основі прози й поезії XIX і XX століть, від Михайла Коцюбинського до Богдана-Ігоря Антонича. Загалом це чотири десятки творів, що формують специфічну драматургію на основі поетичних образів.
Артдиректорка вистави — фешн-фотографка Соня Плакидюк; музичний продюсер — Мишко Бірченко, лідер гурту Hyphen Dash та співзасновник спільноти Fusion Jams; вбрання створює Тетяна Овсійчук, яка також працювала над костюмами для "Конотопської відьми", "Калігули" та "Марії Стюарт", а режисером шоу став Максим Свець — студент майстерні Івана Уривського (співрежисер театральної програми фестивалю "Вирій" і автор вистави "Солоне молоко" на малій сцені Палацу "Україна").
"Хтось може думати, що я просто втілив свою амбіцію незалежного проєкту. Але я вбачаю в цьому візію та місію. Мені подобається транслювати сенси, я ж також і викладач. Для мене це культурний проєкт, який може щось змінити", — коментує Віталій Ажнов у розмові з Суспільне Культура.
Сольний проєкт певною мірою є логічним продовженням "Шоу Ажнова" — подкасту на паузі, де Віталій Ажнов прагне популяризувати українську поезію. "Коли я починав створювати подкаст, то бачив перспективу і шоу офлайн. Просто наживо вірші не поділені за однією темою, як у подкасті. І подкаст можна лише слухати, а шоу можна і слухати, і дивитися", — додає Ажнов.
Актор не заперечує, що для нього важлива постійна присутність в інфополі: каже, що лише працюючи без вихідних відчуває, що ефективний у своїй сфері. Він справді має втомлений вигляд, коли ми зустрічаємося серед прогону в день третього показу шоу. "Я навіть не встиг повністю відрефлексувати прем’єру в середині травня, бо потім поїхав на гастролі й почав акторську роботу над іншими проєктами", — зізнається актор.
Перше враження
Мене запросили на другий показ вистави в середині травня. Глядачі довго збиралися на показ в Origin Stage, проносячи просеко на свої місця. Я випила келих ще до початку й уже не вперше за своє журналістське життя розмірковувала, чи є ігристе невід’ємним ритуалом під час таких івентів, чи все-таки воно розмиває враження від побаченого.
Якщо коротко, Віталія Ажнова справді багато — на екрані й на сцені. І це не дивно, бо це його сольний проєкт, де він вільний у творчому прояві й у фірмовій ексцентричній манері. Ажнов читає поезію, змінює костюми просто на сцені, взаємодіє з вокалісткою Катериною Манузіною, яка теж іноді відповідає йому поезією. У певний момент Віталій спускається до глядачів, займаючи місце в залі, й ніби дивиться на себе збоку, на відео, де він теж читає вірші.
Я постійно тримаю в голові те, що я прийшла скоріше на шоу, ніж на виставу. Здається, кожен елемент тут яскравий сам собою: відео, світло, костюми, музика, поезія, актор. Врешті я гублюся і не знаю, на чому саме зупинити свій погляд і свої думки: всі ці ефектні елементи, складаючись в одну картинку, викликають відчуття надміру, перевантаження сенсами та візуалом. Як тільки вдавалося зосередитися на поезії та дії на сцені, треба було перемикатися на відео, і навпаки.
Зізнаюся чесно: я почала втрачати концентрацію приблизно на сьомому вірші (припускаю, що з моєю здатністю концентруватися все гаразд, бо, хоч і можу поскролити, також часто пишу лонгриди й здатна майже спокійно витримати чотиригодинну виставу чи фільм).
Чому? Можливо, тому що поезію в принципі важко сприймати неперервно, навіть якщо є музика. Можливо, тому що маю невеликий досвід перегляду саме поетичних вистав, де потрібна інша якість слухання, чуття і розуміння поезії чи навіть попереднє перечитування віршів, заявлених у виставі.
А можливо, я просто недостатньо в контексті творчості Віталія, на відміну від людей у залі. Очевидно, тут зібралася доволі лояльна аудиторія. Найімовірніше, вони прийшли не на поезію, а на актора, який захоплений поезією і хоче поділитися з іншими своїм захопленням.
Після виступу ще довго лунатимуть овації, аудиторія плескатиме стоячи, а я ще довго буду не в змозі сформулювати чітке враження. Вже на вулиці мимоволі почую розмову літньої пари. Вона припускає, що персонаж був на межі божевілля. Відзначаю для себе найбільш тригерні точки, про які згодом запитаю в команди.
"У нашому суспільстві вразливий чоловік часто сприймається дещо скептично і насмішкувато"
"Шоу завжди яскраве. Хто не хоче дивитися у певний момент, хай слухає, і навпаки, хто не хоче слухати — хай дивиться", — каже Віталій Ажнов. Він не читає критику в Threads. І я його розумію, бо іноді сама не читаю Threads для ментального спокою.
Актор поділяє думку, що його манеру акторської гри можна назвати ексцентричною: "Я не боюся емоціонувати, не боюся бути вразливим. Можливо, в нашому суспільстві вразливий чоловік сприймається дещо скептично і насмішкувато, але така специфіка моєї роботи — дарувати емоцію. Ще, напевно, я не лише ексцентрична, але і трагедійна людина, це закладено в мені через якісь особисті життєві перипетії і досвід. Але я розумію, що мені хотілося би зіграти і якусь комедію: насправді я це вмію і я дуже комічний".
Ажнов додає, що йому було б цікаво поспілкуватися з глядачами, які не люблять поезію: "Нещодавно я в соцмережах робив опитування, чи йдуть люди на наступне шоу. Крім відповідей «так» і «ні», був варіант «не піду, бо не люблю поезію». Був відсоток і таких відповідей. Це нормально, я теж можу не дуже любити певні види мистецтва. Але мені було б цікаво поспілкуватися з тими, хто дав таку відповідь".
Для Віталія Ажнова важливо, щоби читання віршів не стало просто декламацією у форматі поетичних читань. "Я прихильник того, що декламація має йти від внутрішнього стану людини. В жодному разі це не просто красиве інтонування, загравання зі словами та їх розфарбовування. Це про те, щоб відчувати кожне слово. Думаю, пафос і патетика в нас зовсім відсутні, бо ми хотіли наблизити людей до поезії, щоби вона не сприймалася так, як у шкільні роки".
Поезія: 40 "всесвітів" в одній виставі
На перший погляд здається, що з більш ніж десятком років акторського досвіду Віталію було б цікаво самостійно поставити виставу (тим паче зараз актори дедалі частіше пробують втілювати проєкти як режисери).
Ажнов погоджується, що йому справді було б цікаво побути режисером, але водночас для нього важливий "погляд збоку" і "погляд зверху". Після прем’єри вистави "Солоне молоко" актор запропонував Максиму Свець зрежисувати його сольний проєкт (до цього вони працювали над перформативною частиною фестивалю "Вирій", де Свець був співрежисером).
Максим ділиться, що для нього цей проєкт став великим викликом: "Кожен вірш дуже місткий. Кожен має свій почерк і свій набір прийомів, як цілий всесвіт. А тут мені Віталій надсилає 60 всесвітів! Я обирав, які мені подобалися, а далі він читав мені їх наживо, і в кожному вірші ми знаходили певну репліку, яка ніби ставала знаком".
За словами режисера, вірші добирали інтуїтивно, відштовхуючись, зокрема, і від акторської манери. Слухати таку кількість віршів нон-стоп дуже важко, тому глядачі починають їх сприймати не на інтелектуальному, а на емоційному та емпатійному рівні, переконаний Максим Свець.
"Ця вистава для мене — це семіотика, набір знаків та експресивних викидів. Наприклад, на екрані кривляються 16 Віталіків. Коли вони зацікавлюють мене візуально, я починаю над ними думати. Якщо на картинку хочеться дивитися більше ніж три секунди, то вже починають з’являтися асоціації, починає накльовуватися щось не лише на сцені, але й усередині".
Бенефіс чи іронія над бенефісом головного героя?
Режисер не одразу розповідає про власні трактування, бо традиційно вважає, що кожен має вийти з вистави із власним враженням:
"Для мене це про людину, яка проходить через певний шлях, який її чогось навчив, і вона нарешті знаходить певний спокій. Точніше ілюзію цього спокою, бо людина впевнена, що з цього стану її вже ніщо не може вибити. Це і є початок. Там серйозні вірші, дуже концентровані й наповнені. Далі героя вибиває із цього внутрішнього спокою одна дуже проста, і, як дехто може сказати, навіть примітивна річ — закоханість. Спершу це просто цікавість, яка з часом переростає у щось інше. Пізніше герой приходить до певної стадії божевілля, на це є певні натяки. Але зі стану божевілля він потім знову переходить у стан спокою. Тобто перший і останній блоки вистави — це рефлексія. А все, що всередині — просто вирій почуттів, якщо можна так поетично висловитися".
Тож, якщо узагальнювати, то перший блок — це знайомство із собою; другий — одруження на собі; третій — весілля із собою, а четвертий — прихід на власні похорони.
Здається, всі ці блоки обертаються навколо самоцентричності головного героя. Але що таке головний герой і чому навколо нього крутиться весь світ? Таке запитання ставить собі режисер.
"Ми не хотіли, щоби вистава мала вигляд бенефісу. Це цілком нормальний термін, який в останні роки набув дивного підтексту. Тому іноді я пробував робити іронію, як у тому моменті, коли Віталій сідає у залі й дивиться фільм зі своєю участю", — пояснює Максим Свець.
"Відеоекран стає окремим персонажем"
У другій половині вистави, коли герой отримує відмову від коханої жінки й мовби провалюється в часі, відеоарту й графіки стає більше. Вони ніби показують те, що відбувається у головного героя в голові. "Іноді думки голосніші, ніж те, що ми говоримо одне одному вголос, і відео було саме про це", — каже Максим Свець.
Цікавимося, як поєднували відео і сценічну дію. "На перший план ми хотіли вивести Віталія, бо це все-таки дуже акторська вистава. Але відео справді могло бути виразнішим і справляти більше ефекту, ніж те, що відбувалося на сцені", — розповідає режисер.
Він додає, що під час роботи над шоу не було вертикальної ієрархії — скоріше кожен закривав свою зону відповідальності, а у процесі "звіряли годинники".
"Артдиректорку Соню Плакидюк я скоріше сприймав як сценографку, тобто людину, яка відповідає за простір. Наприклад, я більше тяжію до монохромного стилю, щоби все було чорно-біле, а Соня додавала кольорів. Вона ставила дуже правильні запитання, іноді завдяки їм сюжетна лінія повертала зовсім в інший бік, як наприкінці шоу, коли на відео з’являється будиночок", — розповідає Максим Свець.
Вокалістку Катерину Манузіну режисер жартома називає "маленьким театральним мультитулом", бо вона працювала над базисом музичних тем. Загалом музика створювалася в процесі репетицій із музикантами й акторами та поєднує сучасний джаз, ф’южн, хіп-хоп, джангл і техно.
***
Це таки поетична вистава чи шоу?
Максим Свець: За кордоном немає розрізнення — вистава чи шоу, бо все називається "перформанс". Шоу для мене об’єднує все на максимально доступній якості як технічного обладнання, так і підготовки. Я дивився, як роблять шоу в США, і багато з них видовищні, але досить попсові. Деякі з них мене вразили, але не можу сказати, що ми на них орієнтувалися. Для мене більше поетична вистава.
Віталій Ажнов: Ми намагалися знайти референси — і не знайшли. Ми бачили Олівію Колман чи Бенедикта Камбербетча, які красиво читають поезію біля мікрофона. Але ми не бачили такого симбіозу різних мистецтв: візуального, музичного, поетичного, акторського, вокального і театрального. До того ж ми використовуємо поезію, яка є національною спадщиною, більшість авторів є представниками Розстріляного відродження. Це не сучасні вірші, це адаптація і не інтерпретація. Це збережені оригінальні тексти, які мають драматургічний ланцюжок. Тож це видовищне шоу, але не просто про розвагу, а про сенси та цінності, екзистенційний зміст.
Які виклики та можливості дає клубний простір?
Максим Свець: Цей майданчик дає чудову технічну базу. Наприклад, коли я був у Каунасі з гастролями вистави "Земля", то побачив, що там 200 приладів орендують, а тут є база власних приладів. Звук і світло чудові, як і люди, які тут працюють. Звісно, це не театральна сцена, тож можуть бути нюанси. Було незвично, що немає глибини сцени й лаштунків, тут все як на долоні. Але це навіть робить певні моменти виразнішими.
Віталій Ажнов: Було незвично існувати в клубному просторі, але ми йшли на це свідомо. Був великий ризик, що клубний простір спровокує до розмов і до реакції, але було відчуття затамованого подиху. Зал ніби дихав разом із нами, це було дивовижно.
Ми хотіли відірватися від "буржуазних" залів, щоби наблизити аудиторію до поезії. Щоби вона мала сучасний, і, хай як це звучить, модний вигляд. Щоби зняти з поезії нафталіновий пил. Мені здається, що в нашому суспільстві поезія дуже недооцінена і нішева. Тобто немає культури, але є поціновувачі. Це може бути пов’язано із системою освіти.
На вашу думку, де межа між "зробити модним" і "зробити попсовим"?
Віталій Ажнов: Попса стає попсою, коли закладено мало цінностей і сенсів. У нас все-таки є зміст, який ми би хотіли донести до аудиторії. Просто ми закладаємо ці сенси не так наративно, без спекуляції і ненав’язливо.
Які цінності для вас було важливо транслювати?
Віталій Ажнов: Шоу називається "Сам", бо я прихильник ідеології, що віра в себе стає рушійною силою людини. Як тільки цієї віри бракує, ми розчаровуємося, зупиняємося, не знаємо, що робити. Людина сама обирає цю самість, ким їй бути і з ким їй бути, що закрити в собі й не проживати, а що відчувати по-справжньому. Остання думка у виставі звучить так: "Я умру, але умерти не можуть мої мрії і думки". І для мене ця думка також пов’язана зі спадщиною, із тим, що ми залишаємо після себе. В усіх однаковий кінець, але від нас залежить, як ми пройдемо цей шлях.
Не люблю мати очікувань, але вистава таки зустрілася з очікуваннями глядачів і вашими власними. Який результат?
Віталій Ажнов: Коли ти пів року готуєш шоу, є ризик того, що в тебе стане замилене око чи викривлене сприйняття. Тобі може здаватися, що це щось неймовірне, а це повний кринж. Звісно, хочеться, щоби для глядачів шоу стало класним досвідом. Як на мене, ми певною мірою навіть перевершили свої очікування. Може, і глядачів. Наприклад, одна людина місяць тому подивилася виставу, але досі каже про те, що проживає певні моменти як флешбеки у своїй свідомості. Що це тримає менталку і що шоу можна передивлятися ще багато разів, щоразу відкриваючи нові сенси. Це дуже цінно.
Шоу має дорогий, навіть преміальний вигляд. Крім того, може скластися враження, що це про ескапізм, уникнення проблем, які зараз переживає суспільство. Наприклад, я не певна, що ветеран, який прийде на цю виставу, знайде тут те, що йому резонує. Ви як вважаєте?
Віталій Ажнов: Поезія — доволі нішевий вид мистецтва. Її не можна було зробити дешево, стереотипно і конвенційно, потрібен був "вау-ефект". І питання не лише в тому, що ми, скажімо, робимо марні витрати. А в тому, що людям зараз потрібне мистецтво як засіб дбати про ментальне здоров’я.
Максим Свець: Я про це сам багато думав на початку створення. Але тема самотності актуальна в будь-якій ситуації. Ми ніби даємо погляд під мікроскопом на таку просто річ, як закоханість. Може, даємо навіть по-дитячому, але так це може відбуватися в цього персонажа.
Тому залежно від того, що глядачі хочуть… Якщо вони хочуть відпочити, то це може бути варіантом. Може, вони сьогодні не хочуть наповнювати себе класикою чи сучасною драматургією, а хочуть чогось іншого. Може, комусь не сподобається загальний концепт, але сподобається музика або інші елементи вистави. Хочеться, щоби наш вибір розширювався, ставало більше різноманіття.
Ми звикли до того, що є категорія якісних вистав, які мають всім подобатися, і їх не можна хейтити, бо таких вистав не так багато. Ніби не можна сказати: "Це якісно, але це не мій смак". Але мені здається, за кілька років ми дійдемо до того, що критика стане більш конструктивною і цікавою, бо на ринку просто буде більше пропозицій, що подивитися.
***
Ми поцікавилися, чи планує Віталій Ажнов робити незалежні проєкти надалі. "Я отримав колосальний, хоч і суперскладний досвід, тож думаю, він має трансформуватися в щось нове. Я не вмію сидіти на місці, тож, як тільки в мене з’явиться піврічна пауза з театром, то зможу взятися за новий проєкт. Навряд чи це станеться найближчим часом, бо вже маю послідовність проєктів, у яких залучений (наприклад, "Одіссея" Івана Уривського в Театрі Франка — Ред.). Можливо, це буде проєкт, де я досліджуватиму епістолярій. У моїй школі вже було три епістолярних курси, де учасники листувалися між собою. Це певна терапія і відновлення тактильності. Хотілося би дослідити це більше".
Наступні покази проєкту "Сам" планують на осінь. Віталій Ажнов не відкидає можливості гастролей в інші міста України та навіть за кордон.
Схоже, "Сам" — це вистава, яка легалізує вразливість і створює простір, де можна бути розгубленими. Якщо ви вже переглянули шоу, поділіться з нами своїми враженнями у соцмережах Суспільне Культура.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
