Згенеровано з допомогою ШІ
У TD Berlin 28 червня 2026 року відбулася прем’єра вистави Nastia (стилізовано як NASTIA). У новій постанові українська драматургиня Катерина Пенькова та німецький режисер Андреас Мерц розповідають історію, яка починається задовго до повномасштабної війни.
У центрі вистави — знайомство дівчини з Маріуполя та німецького студента на початку 2000-х. Через два десятиліття у Берліні журналіст Александр пригадує курортний роман, коли загадкова біженка запитує: "Яке право ти маєш говорити про Маріуполь?". Вона змушує його відповідати на питання, які зазвичай ставлять українцям: що ти зробив? чого не зробив? чи справді зробив усе можливе? Любовна історія поступово перетворюється на розмову про відповідальність, втрати та ціну невиконаних обіцянок.
Українська письменниця та кураторка Оксана Щур побувала на виставі та розповідає для Суспільне Культура про те, якою вона вийшла.
Через чотири роки після початку повномасштабного вторгнення вистава про Україну в Німеччині вже не є культурною подією сама собою. Саме з цією зміною уваги Nastia свідомо вступає в діалог.
Утім, як каже режисер Андреас Мерц, "втома від війни" звучить зарозуміло з німецького боку, бо якщо хтось має право сказати, що він втомився, — то це українці.
Для більшості європейської аудиторії Маріуполь — символ облоги, руйнування та гуманітарної катастрофи. Це, мабуть, один із найважливіших жестів вистави: повернути місту біографію, яка часто губиться за воєнною оптикою. Маріуполь — знову про море, молодість і життєві можливості.
Каміння, яким засипана сцена, нагадує морську гальку. Відеопроєкція вихоплює обличчя акторів великими планами у прямому ефірі. А у проміжках ми бачимо краєвиди мирного Маріуполя і хроніку новітньої української історії: Помаранчева революція, "Євро-2012", "Донбас-Арена"…
Працюючи над проєктом, Мерц принципово шукав українську авторку. За його словами, він не хотів "привласнювати український голос", тому звернувся до Наталки Ворожбит із проханням порадити драматурга. Так почалася його співпраця з Катериною Пеньковою — і це уже вдруге поспіль вони працюють разом. Утім, для Пенькової це не лише художній жест. Вона сама родом із Донеччини, багато років проводила літо в Маріуполі, тому місто у виставі постає не символом руйнування, а простором особистої пам'яті.
П'єса охоплює два десятиліття — від безтурботного узбережжя Азовського моря до центру для українських біженців у Берліні. Приватна історія поступово перетинається з ключовими подіями новітньої української історії. За цей час Настя з Маріуполя зустрічає на пляжі Александра, закохується, чекає на нього, а далі, щоб заповнити порожнечу, виходить заміж за місцевого і народжує від нього дитину. Александр таки повертається, але пізніше, ніж обіцяв. Так само із запізненням він намагається порятувати Настю від насильства чоловіка, одружитися, вивезти за кордон. Але весь час зникає: через обставини, важливіші за виконання власної обіцянки. Та й з двома бюрократіями — німецькою й українською — надто важко боротися. Алі Бербер грає Александра без патетики: його герой провокує не стільки осуд, скільки впізнавання — це людина, яка щиро хоче допомогти, але щоразу знаходить причину зробити це пізніше.
Тетяна Каргаєва виконує кілька жіночих ролей, між якими поступово вибудовуються приховані зв'язки. Таким чином, це вже навіть не історія про двох людей: вона вивертається у виставу про пам'ять, провину і відповідальність, яка повертається через покоління. А монолог біженки у виконанні Каргаєвої про Ausländerbehörde, житло, статус перебування та інтеграцію стає однією з найвлучніших частин постанови. Він поєднує гумор і втому та показує повсякденність української міграції без героїзації чи сентиментальності. Особливо влучний — бо прем'єра цієї тримовної вистави відбулася саме в Берліні, тож акторка звертається ним прямо до аудиторії з аналогічним досвідом. Мовна складова тут також має власну функцію: німецька, англійська, українська (почасти з маріупольськими локальними інтонаціями) створюють атмосферу повсякденної європейської мішанки — коли люди не завжди розуміють одне одного, але продовжують говорити.
На перший погляд, Nastia побудована як історія великого почуття між українкою Настею та німцем Александром. Однак поступово романтичний сюжет відходить на другий план. Розповідь про втрачене кохання перетворюється на історію людей, які не змогли взяти на себе відповідальність за поворотні рішення. І про життя з наслідками власних рішень через багато років після того, як можливість щось змінити вже зникла.
За словами Пенькової, приватна історія стосунків від початку замислювалася як метафора українсько-німецьких взаємин: говорити про відповідальність без прямого моралізаторства — не звинувачувати, а зробити так, щоб глядач справді це відчув через мистецтво.
Саме тому слова режисера про те, що команда хотіла створити "абсолютно неполітичну п'єсу, яка виявляється дуже політичною", звучать не як парадокс, а як точний опис вистави.
Nastia — про любов і невиконані обіцянки, але зрештою ставить питання, яке виходить далеко за межі особистого: скільки ми готові віддати заради іншої людини — і де проходить межа солідарності, коли вимагається не лише співчуття, а й індивідуальна жертва?
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
