Солвіта Кресе — кураторка, та директорка Латвійського центру сучасного мистецтва (з 2000 року). Разом із колегами з Литви, Естонії та Латвії вона організувала марш проти участі Росії у Венеційській бієнале.
Кресе відома українському глядацтву за виставкою "Ідентичність. За завісою неозначеності", що відбулася в Національному художньому музеї України 2016 року, але й також за чисельними проєктами, де критикиня та кураторка підтримує українське мистецтво й адвокатує його за межами України.
Про те, як виникла акція солідарності на Венеційській бієнале, яка роль мистецтва в часи політичних криз — читайте в інтерв'ю для Суспільне Культура.
На початку я хотіла би подякувати вам за солідарність та запитати про те, як виникла ідея протесту серед країн Балтії на бієнале проти участі Росії. Чому ви обрали цю форму маршу та чи отримали реакції на вашу дію з боку бієнале?
Так, насправді, коли ми дізналися, що Росія братиме участь у бієнале, ми були шоковані, як і багато інших колег. Ми були шоковані та не розуміли, що робити. Ми не знали, яку стратегію маємо для себе обрати. Крім того, був дуже сильний тиск з боку нашої спільноти, адже багато хто говорив, що країни Балтії взагалі мають відмовитися від участі та бойкотувати бієнале. Всі ці новини прийшли в той момент, коли ми вже перебували на етапі інтенсивної підготовки. І тому вирішили, що немає сенсу бойоктувати бієнале цього разу — особливо за умов, коли цей бойкот підтримує лише невелика частина маленьких країн. Тому ми вирішили їхати до Венеції, щоб зробити наш голос відчутним. Ми прагнули присутності й хотіли зробити так, аби наш голос був гучнішим. Нам було важливо сказати, що Росія не має бути на бієнале.
Те, що ми бачимо останнім часом — це те, що Росія нормалізує свою присутність на різних майданчиках через "м'яку силу". Ми бачимо це не лише на прикладі кінофестивалів, на Олімпійських іграх, і от тепер на бієнале. Ми хотіли проблематизувати позицію адміністрації бієнале. Ми хотіли сказати, що вони корумповані й тримаються якомога далі від всіх цих європейських санкцій.
Саме тому ми придумали провести наш протестний марш, до якого закликали митців, що співпрацюють з бієнале, а також тих, хто планували бути на події. Ми мали кілька сесій між собою, щоби визначити, як саме ми це зробимо. Потім з'явилась емблема, про яку ви, мабуть, знаєте. Вона була створена латвійським художником Крішем Салманісем (Krišs Salmanis). Він, до речі, також відомий за іншим зображенням — як всередині Латвії, так і міжнародно — це плакат, на якому обличчя Володимира Путіна злите з черепом. Цей постер стоїть перед Посольством Росії в Ризі. Його так багато фотографували, що ми жартували, що художник тепер став одним із найбільших ворогів Росії — і в його доробку два важливих слогани.
Наш слоган — "Смерть у Венеції" — відсилає до відомого твору Томаса Манна. Він про те, що бієнале — це та інституція, що вмирає. Нам було важливо підкреслити роль культурних інституцій і зауважити, що в таких ситуаціях, як зараз (коли відбуваються війни та геноцид, — Ред.), інституції мають мати моральну позицію. Ти не можеш ігнорувати війни, насильство і злочини проти людяності; ти не можеш удавати, що всього цього не існує. Все це дійсно на відповідальності культурних інституцій. І, звісно, бієнале намагається забезпечити якусь позицію. Але насправді вона навіть не намагається уникнути відповідальності — вони просто приймають ситуацію, вони приймають те, що війна і воєнні злочини є частиною бієнале.
"Смерть у Венеції" — дуже відомий твір Томаса Манна, який згодом перетворився на фільм, знятий тут, у Венеції. Це дуже красива історія про красу, досить романтизована, але водночас цей сюжет про те, що щось розвалюється та щезає.
Інша частина слогана — "Росія має піти додому" — надзвичайно сильно пов'язана з нашим павільйоном.
Наш проєкт — це свого роду архів моди, яка виникла на початку 1990-х років, коли Латвія здобула незалежність від Радянської імперії. У той час ми мали багато барикад на вулицях Риги, які захищали важливі споруди, як-от урядові заклади та приміщення радіозв'язку. У проєкті є відеоматеріали й там ви можете побачити багато цікавих моментів — наприклад, коли моделі ходять цими безумними модними подіумами, а потім в один момент на екранах з'являються ці барикади. А згодом екран гасне і з'являється напис "Росія має піти додому". Це було написано 30 років тому! Тому ми також продовжуємо цей слоган.
Важливо іще дещо: ми організували цей марш таким чином, щоб не проходити повз Російський павільйон, бо ми не хотіли, щоб Росія отримала ще більше уваги. Тому ми просто вирішили ходити так, щоб з'єднати всі три наші балтійські павільйони: Латвію, Литву та Естонію. Так це відсилало до Балтійського шляху — коли у кінці 1980-х люди влаштували живий ланцюг і стояли біля Балтійського моря, щоб привернути увагу до нашої окупації Радянським Союзом.
Звісно, наш протест не був численним, особливо у порівнянні з тим, який влаштували проти геноциду в Палестині. Там були присутні тисячі людей, натомість у нас було кілька сотень. Але ми бачили реакцію людей на вулиці, коли проходили повз. І люди, які сиділи в ресторанах, підіймалися зі стільців та аплодували. Це дуже підтримувало!
Я вважаю, що головна наша платформа — це соціальні медіа. Таким чином протест із невеликої кількості перетворився на більший і отримав велику аудиторію. Інформація про протест була опублікована у дуже багатьох медіа. І зображення з протесту, а також інтерв'ю з учасниками події були поширені багатьма каналами. Це була наша головна мета.
Що ж стосується бієнале... Подивимось. Дуже багато країн, включно з нами, підписали лист проти того, щоб бути оціненими глядачами. Вони виступили з колективною відмовою від "Глядацького лева". І це вже сильний тиск. Думаю, що цей тиск буде посилюватися. Я нещодавно говорила з кількома медіа: якщо Росія залишиться на бієнале і братиме участь у наступній виставці, то я сподіваюсь, що багато країн відмовиться від своєї участі. Сподіваюся, що ці новини не будуть валитися на наші голови в останні хвилини підготовки, як це було цьогоріч. І я сподіваюсь, що багато країн не поступляться у своїй позиції.
Інша проблема — дії та поведінка бієнале. Якщо вони продовжуватимуть ігнорувати проблеми, пов'язані з правами людей, якщо вони не звертатимуть увагу на міжнародне правове поле, то, можливо, в такому разі нам потрібно буде шукати інший майданчик, іншу бієнале, будувати іншу платформу для висловлювання. Тому що цей майданчик, Венеційська бієнале, виявиться повністю гнилим. У такому випадку, я думаю, нам просто не потрібна така інституція. Це якщо коротко відповідати на ваше питання.
Це звучить дуже сумно. Адже бойкот Росії не працює і все перетворюється на те, що вона отримує майданчик і витісняє собою інші країни. Країни, яких вона пригноблювала історично, чиї голоси звучали менше і тихіше або ж були заглушені...
Але я досі думаю, що не всі важелі впливу активовані. І якщо організатори бієнале проігнорували санкції, то, можливо, в їхній організації не все так чисто і є дещо неправильне з точки зору легального аспекту.
Також я думаю про політичний тиск, зокрема з боку італійського парламенту. Очевидно, що бієнале не сильно переживало щодо цих двох мільйонів, які заморозив Європейський Союз. Однак Міністерство культури Італії та держава Італія дають бієнале щороку п'ятдесят мільйонів. І можливо, якщо вони зупинять фінансування, це зможе щось означати для організаторів.
Саме тому я думаю, що досі існує кілька політичних рішень у такій ситуації. Але це не працює так швидко, це займає час. Всі ці європейські інституції та інститути дуже повільні. Але я все ще маю надію, що Росія буде виключена з бієнале. Подивимось.
Наскільки сильна солідарність довкола цього питання? Я можу побачити дуже сильну і радикальну позицію країн Балтії, Польщі, України — а як щодо інших країн?
На превеликий жаль, мені здається, що Європа не надто сильно в це залучена. Найбільше звісно, залученими є країни, що розташовані на сході Європи — тому що ми всі в більшій чи меншій рівні знаємо, що означає бути під російською окупацією. Я думаю, що західні європейські країни не розуміють цього. Вони все ще, мабуть, мають романтичну думку щодо того, якою Росія є насправді, особливо люди лівого спрямування все ще мають таку ілюзію, особливо щодо соціального питання. Але це вже давно не є правдою. Тому є багато ілюзій, багато нереалістичних уявлень про це.
Чим більше ми йдемо на південь, тим більше люди асоціюють себе з Півднем, Глобальним Півднем. І для таких країн, що зрозуміло, питання Палестини є більш актуальним. І ми це побачили на прикладі бієнале.
І так, я думаю, багато людей втомилися від війни, якщо я можу сформулювати цей стан та ставлення таким чином. Вони стають все більше незрячими, невігласами. Так, саме невігласами. Просто здаються. Це сумно спостерігати. Активними переважно були павільйон Польщі, країни Балтії та скандинавські країни, але більші країни не були в цьому протесті присутні.
Ви сказали про "м'яку силу", яку застосовує Росія. Як це відбувається в Латвії, чи щось змінилося за останні роки в культурі?
Так, оскільки на початку повномасштабної війни була дуже стійка позиція, що не має бути російських митців, жодної російської присутності, Ризька бієнале припинила своє існування. Але зараз ми бачимо все більше російської присутності, що стає помітною то тут, то там. Це так звані хороші росіяни, які не підтримують Путіна. Але також надзвичайно багато росіян у Ризі в принципі — це так звані путінські мігранти. Вони можуть бути проти Путіна, але все ще мати цей імперський спосіб мислення. Я звернула на це увагу під час багатьох розмов, які з ними мала. Досі помітно, що для них важлива ця російська superior power.
Було також нещодавно декілька кейсів, де були виставки, які зупинені. Очевидно, що організація цих виставок — російська. Тому так, досі можна побачити багато спроб стати частиною художнього поля, навіть якщо поки що їх звідти виганяють і ці спроби не є успішними. Зараз таких спроб більше, ніж у перші роки повномасштабної війни.
Ну і звісно, державні інституції не мають права працювати з росіянами та/або з Росією. Але приватний бізнес може робити все що завгодно, якщо людина не перебуває під санкціями.
А як ви ставитеся до протесту Pussy Riot та Femen на бієнале?
Взагалі було два протести — один проти Російського павільйону, а другий у самому місті Венеція навпроти будівлі бієнале. Я була на першій акції перед російським павільйоном. І мені здається, що це була досить сильна позиція, і звісно, Pussy Riot є дуже відомим колективом. Але якщо ви робите протест перед Російським павільйоном, ви в будь-якому разі звертаєте увагу на цей павільйон. Саме тому, коли ми визначали місце, вирішили, що ми не хочемо привертати до нього зайву увагу.
Мені здається, добре, що такі протести існують, і що вони показують позицію, що є росіяни, які можуть також вийти з цієї позиції. Що в Росії є не лише один спосіб думати, й існують люди, які роблять крок проти. Але сам формат дійсно є проблематичним.
Я б хотіла вас спитати про відповідальність культурних інституцій. Як ви це бачите зараз? Особливо коли часто деякі речі та позиції проговорюються як альтернативні, як "право на правду", з'являється маніпуляція, а також постправда?
Так, це дуже цінний час, коли всі можуть звернутися до свободи слова й до свободи мистецького висловлювання. І ми можемо робити це всіма способами: зберігати критичне мислення, тримати свою позицію чіткою та намагатися артикулювати нашу позицію найбільш сильно, залучаючи до цього різні художні засоби (візуальні мови, текст, звук тощо). Ми не маємо інших інструментів, інших навичок, іншої зброї для того, щоб боротися.
Але, звісно, дуже важко робити щось у сучасній імперії брехні та постправди, де кожен може встати й сказати, що саме його правда є правдивою, а все решта немає значення.
Тому ми маємо бути стійкими та не здавати своїх позицій.
Для України участь у Венеційській бієнале — одна з найбільш бажаних для митців речей, і часто конкурс викликає дискусії та обговорення. А як це відбувається в Латвії?
Я не знаю, як станеться після цієї бієнале, але до цього моменту це вважалося дуже престижним. У нас діє конкурс, на який можуть податися митці спільно з кураторами та інституціями. У нас не так багато інституцій, які здатні організувати таку участь, і тому не так багато заявок може бути. Адже просто митець не може заповнити заявку, не маючи за собою інституцію. Але, безперечно, існує дуже багато художників, які б хотіли брати участь у цьому конкурсі та зрештою виграти його. Та все може змінитися цього року.
Наш павільйон від самого початку дуже політичний. І десь уже в процесі роботи наш художник відчув сум, що в цьому всьому більше немає місця для мистецтва. Це все про політику. Але й правда також, що сьогодні мистецтво не може бути відокремлене від політики. Це реальність сьогоднішнього часу.
Які ваші відчуття щодо цьогорічної бієнале, виставки "У мінорних тонах" та участі національних павільйонів?
Це, безперечно, найбільш турбулентна та безумна бієнале. Багато людей порівнює це з бієнале 1969 року, коли також було багато скандалів. Тоді також був дуже тривожний політичний час.
Кажучи про виставку, зокрема центральну експозицію "В мінорних тонах", я побачила багато суперечностей. Адже її головна ідея — звертатися до тихого або стишеного голосу, вона про те, щоби зупинятися і слухати одне одного; або ж про всю цю ритуальність і спіритуальність, звісно, про Глобальний Південь та феміністичний дискурс. Але я помітила, що ця головна виставка дуже відрізняється від того, що існує в реальності. І що всі ці голоси, про які йшлося, не були почуті, а проговорювалися паралельно. Було настільки багато агресії та спротиву тому, що було на центральній виставці, були скандали й поза виставкою існували протести.
Але я все ще сподіваюся, що бієнале перегляне свою позицію, адже як особливо тепер, після цих гучних страйків та маршів, їм удавати та діяти, мовляв, нічого не відбулося?
Ви вже сказали про можливу альтернативу бієнале. Чи може скажімо, цим місцем бути Балтійська трієнале?
Так, це може бути варіантом. Але, безперечно, щось у Східній Європі, або ж у пострадянському, постсоціалістичному просторі — хоча я дуже не люблю саме такі терміни. Але йдеться про територію, яка перебувала під впливом Радянського Союзу. Тому в такому випадку це може бути й Балтійська трієнале.
Після цієї бієнале я маю дуже тривожне відчуття. Хоча часто потрібно, щоб минув час, щоб пережити, проаналізувати та зрозуміти, що сподобалося, що викликало інші відчуття, щоб сформувалася стала думка про побачене мистецтво. Іноді ці думки — від першого погляду до цього часу на відстані — змінюються. Іноді ці відчуття збігаються.
Але зараз це дійсно так, що потрібно подумати про багато речей і те, як це вплине на наше майбутнє.
Якою є зараз ситуація у латвійському мистецтві? Чи митці почувають себе захищеними?
Цікаво, що наша з вами розмова відбувається в моменті, коли латвійський уряд завершив свою роботу. Тому я не знаю, що відбуватиметься далі. Хоча насправді вони склали повноваження п'ять місяців перед виборами. Тому знов-таки відбуваються політичні зміни.
Зараз із того, що можна побачити, — потроху зростає кількість правих поглядів, з'являється все більше цензури. Можна звернути увагу, що з'являються знов тригери, такі як оголене тіло, релігія, життя та права ЛГБТІК+, що здавалося раніше вже розв'язаними питаннями. І в порівнянні з попередніми декадами стає більше саме практичних, конкретних випадків. Часом навіть це цензура з боку очільників інституцій, деколи це йде від аудиторії.
Але загальний стан суспільства про те, що воно стає більш чутливим до певних речей. І я бачу, що багато митців також приходять до самоцензурування. Можливо, це тому, що митці не відчувають себе настільки вільними у своїх висловлюваннях. Всі ці речі також стосуються питання фінансування та стабільності.
А наскільки великою є українська художня спільнота всередині Латвії?
На жаль, не так багато українських митців та мисткинь живе в Латвії. Більшість із них перебували в Латвії короткий час і згодом поїхали в інші країни, що пов'язано із системою підтримки. Тому ми співпрацюємо з українською спільнотою, не обмежуючись саме художнім середовищем.
Ми також співпрацюємо з митцями з України. Взагалі, мабуть, у кожному проєкті є українські художники, з якими ми співпрацюємо. Наприклад, нашою наступною мисткинею в межах проєкту Survival Kit (щорічний фестиваль сучасного мистецтва, який організовує Латвійський центр сучасного мистецтва з 2009 року — Ред.) буде Жанна Кадирова.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
