В український прокат 30 квітня виходить культовий фільм "Монті Пайтон і Священний Ґрааль". У створенні українського дубляжу взяли участь майже 50 коміків, артистів та акторів, а ініціатором виходу стрічки на українські екрани став комік Василь Байдак.
Суспільне Культура розповідає, що потрібно знати про "Пайтонів" та їхні пародії на артуріанські легенди перед переглядом стрічки, у чому секрет живучості знаменитого "Летючого цирку" і як компанії з п’ятьох британських коміків та одного американського художника вдалося назавжди змінити світ гумору.
Передісторія "Пайтонів"
Якщо й існує людина, якій можна приписати принаймні частину успіху "Монті Пайтона", то варто звернути увагу на Спайка Міллігана — високого маніакально-депресивного ірландця, який провів молодість, граючи на трубі для британських військ у Північній Африці, а потім спрямував свій погляд на світ комедії. Мілліган створив для BBC революційний радіосеріал "Гун шоу", який виходив в ефір з 1951 по 1960 роки. "Гун шоу" був анархічною сумішшю безглуздих персонажів, гри слів та дивних звукових ефектів — і все це захопило британське радіо, немов справжній вихор.
Сюжети були сюрреалістичними: герої сходили на вершину гори Еверест зсередини, або ж випивали ціле озеро, аби знайти затонулий скарб. Звукові ефекти допомагали побудувати смішні наративи з подій, які, на перший погляд, не поєднувалися докупи — це було немов оповідь Льюїса Керролла, осучаснена для повоєнного британського слухацтва.
Та хоч "Гун шоу" показало, що навіть у межах BBC можна створювати революційно нову комедію, "Пайтонів" би не було без ще одного культурного феномену — буму комедії в університетах Оксфорда і Кембриджа, що стався у 1950-х та 1960-х роках. Кембридж і досі має власну комедійну трупу "Футлайтс", яку було засновано у далекому 1883 році, але саме на початку 1960-х ця студентська організація почала активно проявляти себе як навчальне середовище для майбутніх гумористів.
У 1965 році президентом "Футлайтс" став Ерік Айдл — молодий студент, який приєднався до гуртка за рік після того, як туди вступили його майбутні колеги Грем Чепмен та Джон Кліз. До речі, Айдл став першим президентом "Футлайтс", який офіційно дозволив жінкам долучатися до трупи — тож, якби не він, акторка Емма Томпсон, яка була учасницею "Футлайтс" на початку 1980-х, мала б геть інший кар’єрний шлях.
Поки Чепмен, Кліз та Айдл відточували свої комедійні навички у "Футлайтс", їхні майбутні колеги Террі Джонс і Майкл Пейлін тренувалися у схожій комедійній трупі, але вже від власного університету — "Оксфорд Рев’ю". До речі, на відміну від "Футлайтс", "Рев’ю" набагато раніше почали допускати жінок до участі, і один із найдавніших їхніх відомих виступів мав у головній ролі Меґґі Сміт.
І ось навесні 1969 року п’ятеро молодих випускників — Чепмен, Кліз, Айдл, Джонс і Пейлін — уже працювали на BBC та незалежних телеканалах. Їхні творчі шляхи постійно перетиналися. Вони швидко зрозуміли, що в них дуже схоже почуття гумору і спільна втома від шаблонних британських ситкомів. До цієї компанії невдовзі приєднався Террі Гілліам — американський художник і режисер, який переїхав до Лондона. Його сюрреалістичні, трохи моторошні анімаційні вставки стали однією з візитівок "Летючого цирку" і вже з перших хвилин кожного випуску показували, що це шоу суттєво відрізнятиметься від усього, що можна було раніше побачити на BBC. Саме поєднання британського словесного гумору з американським візуальним абсурдом Гілліама зробило "Пайтонів" по-справжньому унікальними.
"Летючий цирк Монті Пайтона" — шоу, яке змінило комедію
Пізно ввечері 5 жовтня 1969 року на британському телеканалі BBC1 дебютувала нова комедійна передача, яка спочатку викликала у критиків та глядачів більше подиву, ніж сміху — тим паче, що вона несподівано прийшла на заміну повчальному вечірньому шоу для священників. Перший епізод відкривала сцена того, знесилений чоловік (Майкл Пейлін) ледь виповзав з океану на берег і падав на пісок, де встиг сказати: "Це…", перш ніж його обривали сюрреалістичні анімовані титри, які оголошували назву нового шоу — "Летючий цирк Монті Пайтона".
Слідом за титрами на глядачів чекала низка віньєток: про британського викладача італійської, який намагається навчати мови італійців; ведучого токшоу (Ерік Айдл), який бере інтерв’ю в відомого композитора (Террі Джонс), але чомусь зосереджується лише на його імені; чи псевдодокументальна історія про жарт, який настільки смішний, що буквально вбиває усіх, хто його чує. І перш ніж глядачі встигнули зрозуміти, що взагалі щойно відбулося перед їхніми очима, той самий бідолашний чоловік із вступної сцени випуску заповз назад в океан, а передача завершилася.
Перший епізод "Летючого цирку Монті Пайтона" був приголомшливим, сповненим складних референсів та провокативного гумору, а ще водночас висміював і новинні передачі, і документальні телефільми, і токшоу та решту тогочасних телевізійних форматів. Тут була високоінтелектуальна гра слів, авторська анімація Террі Гілліама, відсилання до історії та класичного мистецтва, а також щирий абсурдизм.
Хоч перший випуск мав погані рейтинги, не надто сподобався глядачам та викликав занепокоєння змістом шоу від керівництва BBC, "Летючий цирк" не просто протримався на телебаченні чотири сезони та породив чотири повнометражні фільми, але й назавжди змінив комедію — як у Великій Британії, так і далеко за її кордонами. І якщо колись керівництво BBC переймалися тим, аби контраверсійне шоу від шестірки юнаків не принесло їм зайвих листів-скарг від глядачів, то сьогодні найбільша телерадіомовна компанія у світі урочисто святкує 50-річчя "Летючого цирку" та знімає спеціальні шоу про те, наскільки проривними "Монті Пайтони" виявилися для світу комедії.
Та в чому ж секрет успіху "Пайтонів"? По-перше, їхня тотальна непередбачуваність: замість ретельно структурованих комедійних шоу зі скетчами, що мали класичну драматургію та логічний панчлайн, до яких звикли глядачі, "Летючий цирк" пропонував комедійний потік свідомості, що зачіпав будь-які теми від провокативних (сексу, насильства та смерті) до просто безглуздо-смішних.
Ще одна унікальна особливість "Пайтонів" як комедійного угрупування — відсутність центральної зірки, навколо якої вибудовувалося б шоу, як і відсутність сценарної формули. Найбільш успішні коміки, на кшталт Чарлі Чапліна та Бастера Кітона, історично мали яскраві сценічні образи, за якими публіка їх миттєво пізнавала і завдяки яким розуміла, на що їй розраховувати. А ось "Пайтони" не були перебільшеними копіями себе — вони просто грали різноманітних персонажів, і жодного з них не можна було б назвати центральною зіркою шоу.
Тогочасні телевізійні та радіошоу також переважно оперували в рамках ситуаційної комедії, наративні можливості якої обмежувалися логікою реального світу та характерів персонажів, які можна було легко передбачити. Натомість "Пайтони" відкидали класичну комедійну драматургію та розвиток персонажів, а їхні наративи могли у будь-який момент відкинути зрозумілу глядачам логіку та піти шляхом повного абсурду, а межі між окремими скетчами стиралися до того моменту, коли було незрозуміло, де починається одна історія, а інша закінчується.
Секрет успіху був не стільки в окремих жартах, як у тому, що "Пайтонам" вдалося створити посеред доволі бюрократичного та консервативного світу британського суспільного телебачення альтернативний вимір, в якому є місце для гумових качечок, існує Міністерство смішної ходи й проходять курси самооборони проти фруктів. І це сприйняття абсурду як звичайної особливості світу дозволяє нам сміятися зі скетчів "Летючого цирку" навіть тоді, коли ми знаємо напам’ять кожну репліку.
"Священний Грааль" і світовий успіх "Пайтонів"
Змінивши гумор на британському телебаченні, "Пайтони" не зупинилися — з 1971 по 1983 рік коміки зняли чотири повнометражні фільми для кінотеатрального прокату: "А тепер — щось цілком інше" (1971), "Монті Пайтон і Священний Грааль" (1974), "Життя Браяна за Монті Пайтоном" (1979) та "Сенс життя за Монті Пайтоном" (1983). Перший з цих фільмів використовував уже знайомий британським глядачам формат комедійних замальовок, умовно об’єднаних загальною темою, але не повноцінним сюжетом — це мала бути "скорочена" версія "Летючого цирку", націлена на американську аудиторію, яка лише відкривала для себе абсурдний світ "Монті Пайтонів".
А ось знятий у 1974 році "Священний Грааль" вже був справжнім ігровим фільмом — тут усе ще вистачало фірмового пайтонівського сюрреалізму, але також були ретельно продумані декорації та сюжет, натхненний легендою про лицарів Камелоту та їхні пошуки Священного Грааля. Завдяки "Священному Граалю" "Пайтони" змогли не лише переосмислити межі наративної структури, але й застосувати інноваційні та нетрадиційні стилі зйомок у комедії.
Димні пейзажі, брудні місця і натуралістичне освітлення передають сетинг середньовічної Британії в рази краще за будь-який голлівудський фільм, а костюми та макіяж дозволяють нам уявити, в наскільки неприємному світі живуть персонажі. Це, а також серйозність гри Чепмена в ролі короля Артура (навколо якого протягом всієї стрічки вирує суцільне божевілля) зробило персонажів цілком зрозумілими для тогочасної аудиторії навіть попри велику кількість сюрреалістичних жартів, анахронічних діалогів, доволі графічного насильства та навіть несподіваної появи бога як анімованого персонажа.
Хоч на початку роботи над "Граалем" "Пайтони" вже були дуже популярними на британському телебаченні, їм було складно отримати фінансування для повноцінного ігрового фільму. Інвестори хвилювалися щодо відсутності у майбутніх постановників досвіду зі схожими масштабними проєктами, але зрештою команді вдалося зібрати потрібне фінансування — частково завдяки допомозі з боку музикантів з Pink Floyd та Led Zeppelin. Бюджет був крихітним, але "Пайтони" зберігали максимальну творчу свободу і могли знімати власний фільм саме так, як хотіли: з брудним реалізмом та максимально непередбачуваним фіналом.
Якщо роботою над стрічкою "А тепер — щось цілком інше" керував Джон Кліз, то сценарій для "Священного Грааля" писали переважно Майкл Пейлін та Террі Джонз, а співрежисерами мали бути Джонз та Гілліам. Саме їм стрічка завдячує своїми переконливими декораціями: обидва режисери ще зі студентських років цікавилися середньовічною історією та наполягали на зйомках у справжніх шотландських замках.
Ніхто б не міг передбачити, що цей експеримент закінчиться створенням культового фільму: два режисери-початківці керували слабо профінансованою технічною командою, а акторський склад із колег по комедійній трупі з кожним днем зйомок ставав дедалі більш невдоволеним (у випадку Кліза) та п'яним (у випадку Чепмена). Можливо, складнощі на знімальному майданчику певним чином сприяли реалістичній акторській грі: у монолозі Денніса (селянина-марксиста у виконанні Пейліна) справді відчувається втома людини, яка вже довго працює у фізично виснажливих умовах та вважає, що її роботу недостатньо цінують.
Зрештою "Священний Грааль" не лише став хітом британського кінопрокату, але й досягнув того, чого не змогла попередня стрічка "Пайтонів" — добре себе показав у американському кінопрокаті та дав усі підстави вважати, що відомий своєю локальною специфікою британський гумор можна продати за кордон. На цій хвилі ейфорії "Пайтони" фактично отримали фінансування для свого наступного проєкту, та сповнені ентузіазму продюсери швидко відмовилися від участі, щойно почули, що стрічка висміюватиме історію Ісуса Христа. І попри весь комерційний успіх "Священного Грааля" ми, можливо, ніколи б не побачили "Життя Браяна", якби не втручання однієї людини — Джорджа Гаррісона, який заставив власний маєток, аби профінансувати найбільш контраверсійну стрічку "Пайтонів".
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
