На початку лютого цього року вийшло інтерв'ю очільника Державної агенції з питань кіно Андрія Осіпова. У ньому він серед іншого заявив, що анімація в Україні представлена поодинокими роботами і якісного прориву найближчим часом не слід очікувати.
"А є ще анімація, якої в нас… просто немає. На жаль, мусимо це констатувати. Ті поодинокі фільми, якими ми пишаємося — це, безсумнівно, досягнення. Але це також винятки, які підтверджують правило. І якісного прориву не буде в найближчі п’ять років. Бо для того, щоб він був зараз, треба було починати десять років тому", — цитував Осіпова "Укрінформ".
Ці слова обурили спільноту аніматорів. Однією з перших відреагувала режисерка, сценаристка Саша Рубан. "Коли я чую, що «анімації немає», я хочу уточнити — а кого саме немає? Аніматорів, студій, ідей, гідних проєктів, запитів від глядачів? Чого саме бракує? Бо все це є. Немає хіба що системного фінансування та довіри до індустрії. І це іронічно, адже посеред касово прибуткових фільмів є дві анімаційні стрічки та фільми, в яких використовують CG (комп'ютерну графіку — Ред.)", — написала вона у Facebook.
"Це просто знецінення — так казати. А хто ж ті нещасні 2 тисячі людей (разом з менеджерами, ілюстраторами, продюсерами та аніматорами) на всю країну, що представлені в переліку каталогу, який кожен рік збирає фестиваль Linoleum? Відкрийте його", — закликала Рубан.
Тож Суспільне Культура поговорило з представниками анімаційної сфери, аби визначити, в якому стані нині українське виробництво, як на нього вплинула повномасштабна війна та що могло б зробити вітчизняну анімацію більш видимою — вдома і за кордоном.
Гучні проєкти
Саша Рубан — співрежисерка повнометражного мультфільму "Мавка. Лісова пісня". Цій анімації вдалося очолити рейтинг найкасовіших українських фільмів за часи незалежності. "Мавку", зняту студією Animagrad, показали у близько 140 країнах та дублювали понад 30 мовами.
Успіх "Мавки" посилювали пов'язані з нею проєкти різних форматів: колекції одягу, прикрас, серії книжок, брендоване шкільне приладдя, харчові продукти тощо. За мотивами фільму створили хореографічну виставу "Мавка. Шоу". Майже одразу після прем'єри стрічки продюсери анонсували серіал на 12 епізодів.
Такий успіх — це поодинокий випадок для української анімації. Ба більше, режисери-аніматори кажуть, що "Мавку" змогли випустити у 2023 році лише тому, що її виробництво припало на період до повномасштабного вторгнення.
У 2024 році студія Animagrad анонсувала новий великий проєкт — повнометражний мультфільм "Наша файта". Виробництвом керують творці "Мавки", а закінчити роботу обіцяють у 2027 році.
Загалом зараз в Україні триває робота над трьома великими анімаційними проєктами, перераховує директорка фестивалю актуальної анімації та медіамистецтва Linoleum Анастасія Верлінська. "Те, що я знаю, це «Наша файта», анімаційний док Іри Цілик «Червона зона». Ще фільм «Периметр» студії «Карандаш». Ще є «Уроки англійської», але я не знаю, на якій вони зараз стадії", — каже вона.
Фестивальне життя анімації
Очолюваний Верлінською Linoleum фактично залишився єдиним в Україні фестивалем, що спеціалізується на анімації. Раніше ще був фестиваль "Крок", його планували провести у квітні 2022 року, але через російське вторгнення цього не сталося. Тож зараз Linoleum — місце збору українських аніматорів та тих, хто цікавиться анімацією.
"Я, наприклад, не люблю повнометражне кіно, повнометражну анімацію теж не люблю. Мені подобаються маленькі фільми. І ми тусуємося на фестивалях. Там ці всі фільми можна побачити", — розповідає режисер Микита Лиськов. Його короткометражні анімаційні фільми "Кохання" та "Київський торт" — лауреати численних нагород закордонних фестивалів. З останнього — "Київський торт" потрапив до короткого списку European Film Awards у номінації "Найкращий короткометражний фільм".
Короткий метр потребує набагато менше часу для виробництва — за рік-півтора можна випустити короткометражну анімацію. Втім, як зазначає Лиськов, такий фільм не дасть прибутку.
"Рентабельна анімація — тільки повнометражна. Короткий метр не окупається ніколи. Короткий метр — це просто престиж, він їздить по фестивалях, рекламує країну. Це як Олімпійські ігри, але серед короткометражного кіно", — пояснює режисер.
Автор повнометражного мультфільму "Віктор_Робот" Анатолій Лавренішин додає, що участь у фестивалях трохи полегшує короткому метру шлях до аудиторії: "Короткий метр ти можеш на фестивалі відправити, їх багато, вони займаються самопросуванням і вже мають свою аудиторію. Тобто ти автоматично маєш, де його показувати. А з повним метром мусиш цю систему сам вибудувати".
Успішну фестивальну історію торік почав анімаційний фільм "Я померла в Ірпені" режисерки Анастасії Фалілеєвої. Зрештою цей шлях привів стрічку аж до короткого списку премії "Оскар". До числа номінантів робота Фалілеєвої не пройшла, але, на думку Верлінської, на це були виключно політичні причини:
"Мстислав Чернов теж не пройшов — і не просто так. «Оскар» — це політична історія в будь-якому разі. Коли Байден був президентом: будь ласка, Чернов має «Оскар». Прийшов Трамп: все, вже Україна навіть в номінанти не проходить. Хоча об'єктивно Настин фільм — один з найсильніших серед всіх тих, які потрапили до шортліста. І це я кажу не тому, що він український. Це об'єктивно один із найсильніших фільмів за той рік — всі нагороди й номінації це доводять".
Директорка Linoleum констатує: нині в Україні вдається випустити один гучний короткий метр на рік: "От зараз «Київський торт» Микити Лиськова ще цей рік буде на фестивалях, можливо, ще трошечки наступного. А далі хто буде? Немає поки що такого фільму, принаймні я не бачила. У нас виходить реально один фільм на рік. Це взагалі ні про що. Маю на увазі їх більше, але оцей один фільм, який всі відбирають, про який говорять. Поки що це один фільм на рік".
Індустрія чи ентузіазм
Виконавча директорка Української анімаційної асоціації (УАнімА), керівниця анімаційної студії "Червоний собака" Олена Голубєва переконана, що українська анімація не встигла перетворитися на повноцінну індустрію.
"З одного боку, люди кажуть: української анімації не існує. Її не бачать. Для мене це неправда, бо українська анімація є. Є режисери, студії, фільми, є міжнародна присутність, освітні програми. Люди працюють, виробництво відбувається. Але називати це індустрією — це теж неправда. Тому що сам факт існування проєктів — це не індустрія, — пояснює вона. — Індустрія — це система, яка відтворює сама себе. Тобто стабільні студії, довгі виробничі цикли, зрозумілі експерти, ринок збуту. В Україні є фрагменти, а системи ще немає".
За словами Голубєвої, у нас є гарні авторські анімаційні роботи, але немає, приміром, популярних анімаційних серіалів на кілька сезонів, анімованої української абетки чи класичних казок у форматі мультфільму.
"Тобто українська анімація сьогодні — це проєктна екосистема. Вона тримається на кількох важливих речах. Перше — на ентузіазмі. Я знаю особисто кілька проєктів, які робили у вільний від роботи час. Також окремі ініціативи. Є певні гранти. Українська анімація тримається на аутсорсі. Бо тут прекрасні аніматори, які беруть замовлення, фігурують в іноземних проєктах. Але наша анімація не має власної енергії. Тобто припини зовнішнє фінансування — і всі процеси зупиняться", — переконана директорка УАнімА.
Окрім фінансування, серед інших проблем української анімації — відтік кадрів через війну, ускладнений виїзд за кордон для чоловіків-аніматорів, які б могли представляти свої проєкти потенційним міжнародним партнерам.
Верлінська додає до переліку проблем ще й брак хороших сценаріїв: "Мені здається, що в нас насправді ще й проблема з ідеями. З креативністю, якщо можна так сказати. Бо з того, що подається на фестиваль, зі сценарної точки зору здебільшого це дуже слабкі роботи. Але в Україні завжди була проблема зі сценаристами. Не тільки в анімації, а в принципі в кіно".
Продюсери для анімації
Відсутність продюсерів, за словами директорки Linoleum, також послаблює галузь. Вони б взяли на себе адміністративну частину роботи, заповнення грантових заявок, переговорні процеси.
"На відміну від кіно, в українській анімації майже немає продюсерів. Тому що анімаційне виробництво доволі сильно відрізняється від ігрового чи документального. Відповідно, якщо у тебе нема цього досвіду і ти заходиш в анімацію — для тебе це буде новий світ. Зараз у нас потихеньку продюсери приходять в анімацію переважно з документального кіно. І є вже приклади, як-от «Червона зона»", — розповідає Верлінська.
"Червона зона" — повнометражна анімація режисерки Ірини Цілик, відомої документальною стрічкою "Земля блакитна, наче апельсин" та ігровим фільмом "Я і Фелікс".
"Коли Іра запропонувала зробити «Червону зону» саме анімаційним фільмом, я подумала, що це дуже цікавий виклик — раніше я ніколи не працювала з анімацією... Направду було не важко знайти партнерів для цього проєкту, мені досі приходять пропозиції від іноземних продюсерів. Важко було ухвалити рішення, з ким саме заходити у цю пригоду. Я шукала людей, які мають досвід в анімації і які близькі нам цінностями", — ділиться продюсерка Дар'я Бассель.
Вона зізнається, що до роботи з анімаційним фільмом довелося підлаштовуватися: "На початку нам вартувало зусиль перепрошити наші налаштування документалістів: коли ти знаєш, що фінальна історія буде створюватись після зйомок під час монтажу. В анімації все затверджується на препродакшені, до того як почнеться найдорожчий етап — виробництво. Але чим більше ми працюємо і заглиблюємось, тим більш зрозумілим і звичним здається цей процес".
Жанр анімації дає розповіді особистої історії більше творчої свободи та дозволяє відійти від своїх персонажів на безпечну відстань, за словами Цілик. "Анімація дозволяє накладати певні фільтри, дистанціюватися в такий спосіб від реальних історій, реальних людей, про яких ми розповідаємо. Особливо якщо це щось автобіографічне. Тому що коли ти малюєш персонажів, можеш трошечки інакше їх сприймати, відійти в бік: «Це вже не я, це вже намальована персонажка». Так само всі інші герої. І це дійсно дозволяє говорити про якісь інтимні або болісні, травматичні речі з позиції певної дистанції", — каже режисерка.
Вона розповідає, що хотіла зробити фільм-есей про своє життя під час війни. Але коли почала на телефон знімати свою сім'ю, зрозуміла, що звичне документування тут не спрацює. Тож вирішила спробувати анімацію.
"З іншого боку, в цього шляху є свої особливі виклики, тому що анімація — це дуже довго і дуже дорого, весь її процес побудований зовсім інакше, ніж ігрове чи документальне кіно… Оскільки кожна секунда анімації — це дуже дорого, то на відміну від неігрового кіно, де ми можемо на монтажі дозволити собі складати цей пазл так чи інакше, викидати величезні масиви матеріалів, щось до останнього міняти, в анімації нічого подібного ти собі не можеш дозволити. Тому ще на етапі девелопменту має бути максимально продуманий сценарій. Всі художні рішення мають бути чітко затверджені. І тільки коли все узгоджено, фільм фактично законсервований, тоді вступають студії, які це все малюватимуть", — ділиться Цілик.
Анімаційна "Тисячовесна"
Українські аніматори та студії з надією дивляться на президентську ініціативу "Тисячовесна". Голубєва зазначає, що цей проєкт пропонує найбільшу суму на фінансування анімаційного продукту за всі роки незалежності. За даними представників сфери, із 490 млн грн, передбачених на виготовлення дитячого та анімованого контенту, 300 млн грн піде саме на анімацію. Причому анімаційні проєкти можуть претендувати на 100 % державного фінансування.
Втім, умови "Тисячовесни" підійдуть не всім аніматорам, як додає очільниця УАнімА. "Це не просто питання грошей, а ще й питання термінів. Умова цих грошей: витратити їх до 2028 року. Тобто цикл виробництва — приблизно два роки. З нуля, від розробки до виробництва зробити масштабний проєкт — нереально. Тоді на що я сподіваюсь? Що з'являться, наприклад, другі сезони серіалів. Таких як «Пес Патрон» (режисеркою серіалу є Анастасія Фалілеєва, сценаристкою — Саша Рубан — Ред.)", — пояснює Голубєва.
Директорка фестивалю Linoleum Верлінська увійшла до експертної групи "Тисячовесни" і оцінюватиме напрям анімації. "Чому я зараз агітую всіх подаватися? Чим більше подадуться, тим більше буде видимість і розуміння того, що у нас є велика кількість проєктів, які потребують реалізації. Нам треба зараз активно долучитися до цього конкурсу, показати, що є, що готові, що цікаво. Як одній з експерток, мені теж буде цікаво почитати роботи", — каже вона.
У Лавренішина очікування стриманіші — каже, ініціатива принесе результати, лише якщо стане системною. "Зараз оголосили «Тисячовесну» і там буде 300 млн грн саме на анімацію. Це не такі вже великі гроші. «Віктора_Робота» ми зняли за 32 млн гривень. Зараз це, мабуть, 60 млн. Тобто декілька повнометражних фільмів вони зможуть запустити. Але питання до цієї програми: чи вона повториться наступного року?" — запитує режисер.
Його колега Лиськов переконаний, що терміни "Тисячовесни" дають замало часу, щоб підготувати якісний проєкт: "Зараз будуть подавати нашвидкуруч написані сценарії. Той, хто отримає гроші, почне цей фільм реалізовувати — і одразу його дописувати. Це не дуже правильно. У Європі так не роблять. У європейців є процес девелопменту, на який дають спочатку маленький бюджет. Людина пів року чи рік працює над матеріалами, а вже потім отримує бюджет на реалізацію".
"Я впевнена, що відсотків 30 з цієї «Тисячовесни» будуть короткометражні фільми. Частина з яких потім, якщо буде стале фінансування, продовжиться в серіали. Думаю, що певний зсув відбудеться", — прогнозує Голубєва.
І вона, і Верлінська сподіваються, що ініціатива дозволить ще й домовитися про більше міжнародних співпраць в анімації. А це автоматично збільшить територію поширення українських стрічок.
Голубєва підсумовує: "На тлі того, що зараз НАТО визнало когнітивну війну одним із шести видів війни, вважаю анімацію потужним інструментом у цій боротьбі. Тому сподіваюсь, що серед цих проєктів з'явиться те, на чому можна будувати нашу стратегію виграшу в когнітивній війні".
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
