З моменту свого виходу у друк у далекому XIX сторіччі й досі "Буремний перевал" зачаровує читачів, викликає палкі суперечки критиків та вперто не піддається екранізаціям — хоч за нього брався і класичний Голлівуд з Лоуренсом Олів’є, і низка команд британського мовника BBC, і навіть сюрреаліст Луїс Бунюель.
Готуючись до виходу чергової адаптації роману — цього разу від режисерки Емеральд Феннел, відомої завдяки "Перспективній дівчині" та трилеру "Солтберн" — Суспільне Культура розповідає, чому історія Кеті Ерншоу та Гіткліфа і досі переслідує попкультуру, немов неспокійний привид, що ходить вересовими пустищами.
Коли двадцятидев’ятирічна Емілі Бронте — сестра письменниць Шарлотти та Анни — у 1847 році видала свій роман "Буремний перевал" під гендерно-нейтральним псевдонімом Елліса Белла, ніхто б не міг передбачити, що історія про кохання, помсту та соціальну нерівність стане одним із найбільш палко шанованих творів британської літератури вікторіанської доби.
Хоч у тогочасній Великій Британії готична проза була надзвичайно популярною (наприклад, "Джейн Ейр" Шарлотти Бронте на той момент вже мала літературний успіх), відразу після своєї публікації "Перевал" став скоріше контраверсійним, аніж визнаним представником жанру. Деякі критики нажахано звинувачували роман у брутальній жорстокості та зображенні "кохання дикунів", інші — неохоче визнавали його "неприємним, але правдивим". Ще треті — захоплювалися "Буремним перевалом" як "достойним представником чоловічої прози" та розхвалювали "Елліса Белла" як "справді маскулінного автора, що безстрашно зображує дійсність".
Та більшість усе-таки зійшлася на тому, що дебютний роман нікому невідомого автора був просто "химерним". За рік після публікації "Буремного перевалу" Емілі померла від пневмонії, і лише після цього Шарлотта розкрила громадськості ім’я справжньої авторки нашумілого "брутального та маскулінного" роману.
Історія про любов — і не лише
"Буремний перевал" часто описують як одну з найвідоміших історій про любов у британському літературному каноні, але його структура та тематика набагато складніші. Для початку, це історія в історії, яка охоплює три десятиліття, і яку читацтво дізнається з вуст двох оповідачів: британського джентльмена Локвуда, який винаймає у Гіткліфа маєток задовго після основних подій роману, і Неллі — економки, яка в юності працювала у маєтку "Буремний перевал" і була свідкою всіх подій.
Та обоє оповідачів додають до історії свої суб’єктивні спостереження й навіть упередження. Локвуд — представник лондонської "цивілізації", справжній джентльмен, який залишається відстороненим навіть тоді, коли вивідує все про трагічну ворожнечу Гіткліфа та родини Лінтонів. Неллі, натомість, розкриває ці таємниці, але свідомо чи несвідомо контролює оповідь, симпатизуючи певним персонажам та засуджуючи інших.
Роман умовно розділено на дві частини: перша — яку зазвичай і екранізують як самостійну історію — розповідає про стосунки Кетрін та Гіткліфа, а вже друга про наступне покоління Ерншоу та Лінтонів, яке мусить жити з наслідками батьківських вчинків. Перша половина роману і справді фокусується на пристрасній любові, що виникає між Кетрін — донькою давньої аристократичної родини — та її названим братом Гіткліфом, який займає дивний соціальний простір між бідним родичем та родинним слугою, але основною темою тут є умовності та правила, які заважають цій любові реалізуватися.
Гіткліфа відразу описують як "брудного, смуглявого та дикого" хлопчика, що говорить незрозумілою мовою — і низка критиків інтерпретують цей опис як ознаку того, що Бронте задумувала цього персонажа як рома, темношкірого нащадка рабів, або ж навіть ірландського біженця. У будь-якому разі, Гіткліф — радикально "інший" серед британських землевласників, але це не заважає йому завоювати серце гордої, впертої, жорстокої та по-своєму "дикої" Кетрін.
Гіткліф як уособлення байронівської пристрасті
Попри те, що в дитинстві їх виховували як брата та сестру, з підліткових років між ними дедалі поглиблюється соціальна прірва, а Гіткліф зазнає постійних знущань з боку кровного брата Кеті, кохання героїв настільки пристрасне, що стирає межі їхньої ідентичності та тимчасово нівелює класові розбіжності. Принаймні аж поки спровокований недочутою розмовою Гіткліф не залишає "Буремний перевал", а Кеті не змушена одружитися зі своїм заможним та "цивілізованим" сусідом.
Коли ж Гіткліф повертається, його складно пізнати — перед нами загадковий багатій, яким рухає бажання помсти та самоствердження. Він купує родинний маєток сімейства Ерншоу, переслідує Кеті, затягуючи її у самодеструктивний цикл пристрасті та взаємної руйнації, який не закінчується навіть після смерті героїні.
Після того як Кетрін помирає, помста Гіткліфа її чоловікові стає дедалі більш жорстокою.
Бронте суворо випробовує будь-яке співчуття, яке читачі могли мати до пристрасного та несправедливо приниженого героя: отримавши багатства та владу, він фізично та психологічно знущається над своєю дружиною (і невісткою Кетрін) Ізабеллою, і навіть вбиває її улюбленого песика.
Після смерті Кетрін Гіткліф спрямовує злість на дітей родини: змушує її племінника Гартона працювати слугою, як і сам Гіткліф у дитинстві. Він викрадає Кеті Лінтон, дочку Кетрін та Едгара, змушуючи її вийти заміж за його сина, Лінтона Гіткліфа, щоб забезпечити собі право власності на їхній родинний дім. Кожна його дія є навмисною, розрахованою та мстивою — то чому для десятків поколінь читачок цей невблаганний антигерой став прикладом романтичного чоловічого персонажа?
Похмурий, неприборканий, відверто травмований психологічно — для багатьох читачів Гіткліф є суворим втіленням байронічного шарму, який настільки ж привабливий, як і деструктивний. Водночас він є ходячою фантазією про чоловіка, якого можна врятувати — ми розуміємо, що жорстокість Гітліфа породжена його складною долею та безліччю принижень, яких він зазнав. "Його можна виправити та перевиховати", — немов нашіптують нам незліченні адаптації культового роману. — Йому просто треба щира любов лагідної жінки, і він забуде про помсту та саморуйнацію".
Що робить Гіткліфа ще більш інтригуючим персонажем, так це те, що його створила юна письменниця, яка, якщо вірити її численним біографам та дослідникам, ніколи не мала романтичних стосунікв, уникала спілкування з незнайомими людьми й загалом була надзвичайно приватною та навіть відлюдькуватою.
Складнощі адаптації
Деякі кіно- та телеадаптації повністю оминули другу половину "Буремного перевалу", ймовірно, через її жорстокість та складність. Наприклад, класичний фільм Вільяма Вайлера, лауреат премії "Оскар" 1939 року, закінчується невдовзі після смерті Кетрін: її привид та Гіткліф блукають вересовими пустками. До слова, сам режисер був проти такого спрощеного фіналу історії, але студія змусила його завершити стрічку саме так.
Фільм Роберта Ф'юста 1970 року за участю Тімоті Далтона також закінчується смертю Кеті, як і фільм Андреа Арнольд 2011 року, який більшу частину екранного часу присвячує дитинству та юності персонажів. Смерть Кеті настає посередині роману, тож більшість адаптацій просто ігнорують близько 18 років сюжету, а також роздуми про вплив крові та виховання, самовідтворення насильства і справедливість загалом.
Ігнорування постановниками другої половини роману створює у глядачів відчуття, немов творіння Емілі Бронте — просто трагічна історія про кохання, хоча весь сюжет у своїй цілісності — скоріше історія про безглуздість та трагічність помсти, про соціальні обмеження, які прирікають людей на страждання, і про межі виправданого та злочинного насильства.
Деякі його елементи — класичні для готичної літератури тропи: обрамлення роману як історії про привидів, заборонене кохання, натяки на інцест та некрофілію, і протиставлення "дикої" та природної пристрасті соціальним умовностям. Інші — прояви реалізму та соціальної критики: всі сестри Бронте були політично активними та цікавилися правами жінок, питанням рабства й економічної несправедливості.
Та попри весь реалізм цього похмурого роману в ньому є місце для проблисків гумору та ніжності. І всі ці взаємозаперечні елементи, тональні контрасти та сюжетні лінії, які доповнюють та ускладнюють одне одного — виклик для будь-якого постановника, що мріє показати світові власне бачення "Буремного перевалу".
Чи зможе адаптація Емеральд Феннел виправити помилки попередній екранізацій роману? Судячи з перших відгуків на стрічкут — навряд: постановниця зосередилася на сексуальному та романтичному підтекстах історії, оминувши соціальний контекст і питання расизму та класової нерівності. Втім, можна сказати зі впевненістю, що це далеко не остання адаптація роману Емілі Бронте, яку ми побачимо. І кожна розкриє багатогранний роман під власним кутом — так як і безліч поколінь читачів щоразу бачать у цій історії щось своє.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
