У Малій галереї "Мистецького арсеналу" 15 січня відкривається персональна виставка Руслани Ключко за кураторства Віти Котик — "Зворотній рух. Щоденники".
Це проєкт, який звертається до досвіду не/повернення через історію рідного міста Руслани Хутір-Михайлівський, що на Сумщині, за десять кілометрів від Росії. В експозиції представлені світлини, графічні та відеороботи, у яких мисткиня досліджує рух між пам'яттю і реальністю, місцем, яке існує фізично, і тим, яке зберігається в особистих архівах та спогадах.
Анастасія Курінська спеціально для Суспільне Культура поспілкувалася з Русланою Ключко і Вітою Котик про історію створення проєкту, Сумщину, творчий шлях та формування мисткині, особливості побудови експозиції, концепцію виставки й любов до рідних місць.
Як виникла ідея створити проєкт? Хто з нею прийшла, чи вона сформувалася у діалозі?
Віта Котик: Я тривалий час слідкую за практикою Руслани. Одного разу вона звернулася до мене з пропозицією створити виставку, презентувавши декілька своїх проєктів. Спочатку мені прийшла думка зробити групову виставку про ландшафт Сумщини — я теж звідти. Але згодом у нас із Русланою зав'язався дуже близький діалог про наш край, і я для себе сформувала, що бачу щире висловлювання у поєднанні декількох її проєктів. Це фотощоденник, який Руслана веде з 2022 року, і її дипломна робота — графічний триптих "Про повернення", що дуже мені сподобалася за своїм масштабом і технікою.
Важливим елементом моєї кураторської практики є те, як місцевість, спільнота і середовище впливають на творчий потенціал і розвиток художника та художниці. Звертаючи свою увагу на практики різних регіонів, як-от Харківська школа фотографії, львівська, одеська, закарпатська школи, хочеться поговорити про специфічні риси та характеристики й у контексті Сумщини.
Я відчуваю і знаю, що вони є, і вірю, що вони по-особливому впливають на погляд художника та художниці, тому в полі моїх досліджень, зокрема, сучасні митці з Сумщини. Наприклад, Антон Саєнко, Віталій Кохан. Їхні практики, художня мова — промовисті й достатньо специфічні, тому дуже хочеться подивитися на це глибше, й у цьому контексті співпраця з Русланою є важливою.
У своєму дослідженні я звертаю увагу і на тему природи, екоциду, ландшафту: як він реагує на людські дії, зокрема воєнні катастрофи, і як він існує сам собою. Варто згадати про МогрицюМогриця — село на Сумщині, де з 1997 року проходив міжнародний лендарт-симпозіум "Простір покордоння"., яка також розташована на Сумщині. Вона ніби ще доступна нам (станом на 15 січня 2026 року Могриця є частиною територій, які підконтрольні Україні — Ред.), але, на превеликий жаль, є небезпечною для відвідування, адже повністю замінована. Фестиваль лендарту (симпозіум "Простір покордоння" — Ред.) вже котрий рік не може продовжувати існування у нативному для себе середовищі, і це велика втрата для мистецької спільноти й усіх нас.
Тому хотілося б окремо звернути увагу на те, наскільки наш ландшафт потерпає і видозмінюється. І оскільки Могриця розташована на Сумщині, захотілося провести паралель з Хутором-Михайлівським, нагадуючи про важливість фіксації цього ландшафту, пам'ятання про цей ландшафт і сумної згадки про те, що кудись ми ще можемо повертатися, а кудись ні. Тема зовсім не нова, але знову хочеться згадати про те, що продовжує боліти.
Руслана Ключко: Так, насправді є речі, які болять і про які хочеться розповісти, тому я і подумала, що нам із Вітою було б класно об'єднати зусилля. Я давно слідкувала за її кураторською практикою, ходила по виставках і мені дуже подобалося, як вона працює — її підхід, теми, експозиційні рішення. Це досить цілісні проєкти. Мені також здалося, що наше спільне походження із Сумщини може стати точкою дотику.
Завдяки кураторському погляду Віти моє розуміння своїх робіт досить змінилось. Дуже цінно мати цей діалог і можливість отримати коментар ззовні: те, як вона це бачить і сприймає, на що звертає увагу. Її текст ніби зібрав усе в одну точку і поглибив наповнення виставки.
Як ви обрали простір?
Віта Котик: Мала галерея позиціює себе як експериментальний простір, де виставляються молоді митці. Це також було б дуже доречно Руслані, власне, це її пропозиція.
Руслана Ключко: Я думала про те, щоб простір був достатньо великим для дипломних робіт, бо там по чотири метри кожна і не так багато просторів, які можуть їх нормально фізично вмістити. А також про фокус галереї. Мені здається, що ми дуже гарно вписуємось серед інших виставок і тем, з якими працює Мала галерея.
Погоджуюся. Дізнатись, що наступний проєкт у Малій — твій, було для мене несподіванкою, але я одразу подумала, що твої роботи будуть дуже органічними у цьому просторі. Розкажіть про те, як ви обирали роботи, яким був основний критерій?
Руслана Ключко: Як художниця я дуже продуктивна, в мене багато робіт. І дуже сумно, коли вони лежать десь в ящику або виставляються на переглядах в академії (Національна академія образотворчого мистецтва та архітектури (НАОМА) — Ред.), їх бачить три з половиною людини. Я думала про те, що хочеться більше показати це іншим, тому в мене була певна кількість проєктів, які хотілося виставити, і я прийшла ними ділитися.
Очевидно, що зібрати всі-всі-всі роботи за останні роки в одну виставку ми не могли, тож доводилось багато відбирати. Спочатку визначали проєкти, а потім — що саме з них показати. Наприклад, серія "Сіра зона" (фотосерія, яка представлена у межах виставки "Зворотній рух. Щоденники" — Ред.) дуже об'ємна, там стільки матеріалу назбиралося з 2022-го по сьогоднішній день, і ми з Вітою чимало обговорювали, які саме фото важливо показати, скільки їх має бути. Мені було досить важливо поглянути на серію трохи відсторонено, бо деякі кадри мені подобаються просто за настроєм або композиційно, але тут довелось триматися певної ідейної рамки і думати про те, які фото гарно працюють у сусідстві, а які, наприклад, послаблюють одне одного.
Коли ми тільки починали думати про виставку, то була ідея показати масив зображень, створити сильний візуальний шум. Але пройшов деякий час і ми зійшлись на тому, щоб зображень було менше, але кожне з них працювало.
Віта Котик: Так, можливо, хотілося б показати трохи більше, але у Руслани достатньо промовисті проєкти, і тому ми зробили це лаконічніше. Згадала, що ми ще розглядали офорти, їх також хотілося використати в експозиції, але лишимо це, певно, вже для інших виставок.
У кураторському тексті є така фраза: "Коли існуватиме міф про Сумщину чи про Хутір-Михайлівський? Питання не тільки часу". Як ви визначаєте цей міф?
Віта Котик: Для мене особисто це достатньо болюча тема, тому що я спиралася в цій тезі на міф про Донбас як умовне інформативно-смислове поле, в якому його свідки діляться, поширюють історії, спогади про нього, про їхній чи наш взаємозв'язок. Часто ти мимовільно стаєш носієм цих історій і цього досвіду, тож певною мірою це знання стає частково твоїм. Тобто це місце, яке обросло величезною кількістю історій, спогадів, сюжетів про те, що вдалося зберегти, й те, що ми почали втрачати, і що втратили надовго та без можливості відтворення таким, яким ми залишили це місце. Ми — ті, хто були там. Насправді Сумщина і всі інші території, які розташовуються близько до кордону Росії, у схожій ситуації.
Чомусь на Сумщину звертають небагато уваги, хоча з нею може статися та ж сама історія, і ми усі це розуміємо. Тому я і кажу в кураторському тексті, що це насправді питання часу, але іноді не лише часу, а й нашої уваги, яку ми спрямовуємо на всі місця, які нам дорогі.
Хотілося б підвести якусь лінію, не те щоб перетягувати якусь ковдру від Донбасу чи від Півдня, а органічно пам'ятати про те, що у нас дуже багато таких місць, про які хочеться говорити. Тому також у кураторському тексті я кажу: як шкода, що нам доводиться говорити про такі речі, як про щось буденне. Але важливо продовжувати про це говорити — монотонно або ні, але говорити.
Руслано, яку роль Сумщина, Хутір-Михайлівський і їхні ландшафти відіграли у твоєму становленні як мисткині й чи стало повномасштабне вторгнення поворотним моментом?
Руслана Ключко: Ще зі школи мене часто дивувало, чому мої друзі, однолітки постійно називають Хутір "дирою" і мріють швидше з нього виїхати у "великий" світ — у місто або й за кордон. А мені так подобаються ці ліси, ставки, ця тиша.
І справді, майже ніхто з мого покоління не лишається тут жити. Варто розуміти, що це питання не тільки про війну, але також і про повільне, природне вмирання селищ та малих міст. Молодь виїжджає, бо у містах більше перспектив, можливостей, залишаються старі люди й ті, хто мають тут роботу, господарство.
Загалом для мене місця дорослішання стали корінним елементом ідентичності. Колись я багато думала про те, що стала художницею саме завдяки Хутору, щось він у мені ворухнув. Коли я тільки починала фотографувати — це був Хутір. Більшість своїх пленерів я також проводила тут.
Тобто до повномасштабного вторгнення у мене були роботи, присвячені місту, просто вони були більше "для себе". Але новий контекст дав зрозуміти, наскільки цінним є поняття дому, доступності територій.
Серія "Сіра зона" почалась як спроба зрозуміти, що взагалі відбувається навколо, це була досить інтуїтивна дія. І поступово вона стала історією трансформації місця, спробою зберегти пам'ять про дім, який розташований на прикордонні, а значить під постійною загрозою.
Для мене завжди було дуже важливим вертатися додому. Я переїхала до Києва ще до війни, але все одно зберігала зв'язок із рідними місцями, а початок вторгнення приніс ще більше усвідомлення того, що це може бути втрачене, бо це десять кілометрів до Росії.
Бувають різні думки щодо того, що може статися з цією територією. Зараз я відчуваю свої повернення як щось, що може статися вже востаннє: кожен раз приїжджаю і думаю, чи поїду я наступного разу, чи буде це можливим.
Віта Котик: Тому, власне, ти тішишся, якщо можна так сказати, чи навіть просто радієш можливості руху туди й назад. Це навіть не про рух від точки А до точки Б, а саме про стан руху туди й назад. Це вже величезний внесок у любов до цього місця і можливість його збереження хоча б у якихось формах.
Насправді ми з Русланою почали обговорювати цей проєкт ще дуже давно — здається, ще в кінці позаминулого року, коли ще не було такої небезпеки. Ситуація загострилася пізніше, цього літа. Я весь час хотіла туди поїхати й у листопаді нарешті відвідала Хутір-Михайлівський, щоб побачити цей ландшафт, це місто, те, що від нього лишилося, тих людей, які там лишилися.
Мені було цікаво зрозуміти, чому Руслана постійно туди повертається. І я скажу, що воно справді того вартує. Коли ти впадаєш у простір сірої зони, розумієш, що кордон буквально за кілька кілометрів, природа міняє свою поведінку, і ти в ній почуваєшся зовсім інакше. Це якась дуже мінливо-тривожна тиша, тиша в центрі бурі, коли чомусь відчуваєш, що ти в безпеці.
Я б теж хотіла повернутися. Сподіваюся, у мене буде така можливість. Сподіваюся, у нас всіх.
Говорячи про "досвід не/повернення" виставка тримається більш життєдайного, реалістичного чи песимістичного настрою?
Віта Котик: Мені сподобалось, коли ми цей момент обговорювали з кураторкою Малої галереї Настею Гаразд. Вона зауважила на тому, що наша виставка відчувається їй як лист любові до цього місця.
Звісно ж, нам хочеться розповісти про щось трагічне, що відбувається незалежно від нас, адже це про обставини, на які ми не можемо впливати. Але водночас це дуже ніжне звернення.
Руслана Ключко: Я дуже погоджуюсь із формулюванням "листи любові", бо це все робиться не тільки з суму і страху, що воно може бути втрачено, а також із великою любов'ю до цих місць і бажання хоч якось зберегти для себе те, яке воно у цю мить.
Працюючи над проєктом, мені хотілося показати контрасти того, як буденні, мирні речі співіснують зі смертю і руйнуваннями. Тобто говорити не тільки про те, що от у нас постійно обстріли, небезпека, але і про те, що люди доглядають своїх тварин, пораються на городах, збирають врожай, купують продукти на базарі, діти катаються на велосипедах, а взимку — на санях. Що є речі страшні й трагічні, але попри все лишається місце для любові та людяності.
Віта Котик: Коли ми спілкуємося з нашими колегами родом із Донецької і Луганської областей, ми також стаємо носіями міфу. Це дає розуміння, наскільки велику цінність має буквально все, що ти звідти винесеш. А якщо ти ще маєш можливість імплементувати щось у свою практику, це може комусь відгукнутися.
Руслана Ключко: Іноді мені здавалось, ніби камера певним чином дистанціює мене від інших мешканців міста, але зрештою стало зрозуміло, що це історія також про моє особисте ставлення до Хутора, людей, яких я знаю, місць, які люблю. Це погляд зсередини подій.
З приводу не/повернення — ніхто не може передбачити, як воно буде. Зараз багато чутно розмов про примусову евакуацію в сусідніх громадах, але як складеться ситуація саме у нас — невідомо.
"Лист любові", я теж зауважила на цій фразі у кураторському тексті.
Руслана Ключко: Вже не вперше чую формулювання про листи любові як коментар до своїх фото, і мене дуже тішить, що вони викликають саме таке враження. Значить, мені вдалося показати те, що я хотіла.
Руслано, розкажи, в яких формах та медіа ти взагалі виразила ці почуття?
Руслана Ключко: У мене не виходить сказати багато словами про те, що для мене значить Хутір і його ландшафти — тому я це і роблю через графіку, фотографії, відео. Це все просто різні мови. От важко описати, яке тут повітря, воно зовсім інше: по-літньому солодке, чи морозно-іскристе, чи кришталево-свіже, із запахом сирої землі й прілого листя. Тільки замість слів я намагаюсь це повітря передати візуально. Зовсім особливим є важкий запах на згарищах будинків після прильотів, навіть не можу ні з чим порівняти.
Тож на виставці є серія документальних фотографій "Сіра зона", над якою я працюю з 2022 року, й графічні роботи з хутірськими ландшафтами. Зранені поля, лісові пожежі, розтрощені дерева та ландшафти, яких ще не торкнулась війна.
Представлена і книжка, невеликий артбук із поезією мого земляка Володимира Затуливітра (Затуливітер родом із села Веселе, Сумщина — Ред.). Я дуже кумедним чином про нього довідалася: побачила меморіальну табличку, коли півтора року тому переїздила на іншу квартиру в Києві й подумала, хто це такий. Виявилося, що це був поет і мій земляк. І тоді я вирішила, що мій диплом повинен бути пов'язаним із Затуливітром.
Як паралельний візуальний ряд до вірша я створила серію офортів, на яких зображені певні місця — вони зберігають і засвідчують пам'ять про різноманітні події дитинства та підліткових років. Поштова скринька, на яку вже давно не приходять листи й газети; каркас дорожнього знаку, з якого зняли назву міста; вивіска стадіону, яку колись змайстрував батько; оградка з могили прабаби…
Руслана Ключко: Також на виставці буде відео — його фрагменти я знімала ще рік тому, але змонтувала тільки зараз.
І це все роботи, створені вже після повномасштабного вторгнення?
Руслана Ключко: Так.
Хотілося б більше зосередитися на фотографії. Чи правильно я розумію, що це медіа, яка переважає на цій виставці?
Віта Котик: У своїй кількості так, звісно, переважають. Це проєкт, який триває від 2022 року по сьогодні, вочевидь він найбільш об'ємний.
Руслано, як ти почала займатися фотографією і прийшла до тем, які нині фіксує об'єктив твоєї камери?
Руслана Ключко: Фотографувати я почала ще зі школи. У мого брата була камера і він пояснив мені, як нею користуватись, показав основні налаштування. Опісля ще мала навчальні курси на MYPH (школа концептуальної та артфотографії, заснована Сергієм Мельниченком — Ред.).
У мене основний бекграунд — це саме рисунок, графіка. Але потім я збагнула, що можу цим не обмежуватись і використовувати зовсім різні матеріали, техніки — це моя мова, якою я можу розповісти свою історію.
Фотографія — це досить зручне, документальне медіа. Вона дає можливість зафіксувати момент, передати настрій. З рисунком або живописом ти проводиш більше часу, це своєрідна медитація. У мене є інші серії про Хутір в офортах, рисунках, але вони розкривають інші теми. Є і артбук Hometown, він теж із фотографіями, але там були залучені архіви міста, фотографії мого дідуся і мої власні фото.
Вибір фотографії як медіума для "Сірої зони" відчувався просто як найбільш логічний. Фото передає присутність: воно працює з повітрям, з тим, яким все є в цей момент. До того ж цей момент ніколи не запланований і не зрежисований, це як миттєвий синхрон із тим, що я бачу, і тим, що хочу бачити у відірваній від себе матеріальній формі.
Роботу з цією серією я починала досить інтуїтивно, фотографувала те, що бачила, і потім вже почало з'являтися розуміння того, як продовжувати цей проєкт, що є важливим, яких речей уже забагато, а які варто розкрити ширше. Цьогоріч я працювала над "Сірою зоною" в межах менторської програми від UAPP (Українська асоціація професійних фотографів — Ред.), і це були не тільки зйомки, але й робота з уже наявним матеріалом, відбір, можна сказати рафінування серії.
Раніше у нашій розмові ти зауважила, що на світлинах є люди, яких ти знаєш і з якими спілкуєшся. Хто опиняється на твоїх кадрах і чому?
Руслана Ключко: Серед мешканців міста, які зображені на світлинах: батьки, родичі, сусіди, друзі, знайомі, незнайомі, кохані, приїжджі з сусіднього села, вчителі, продавчині, діти, собаки, коні, коти, корови, гусінь, метелики, вівці, кози, кури, гуси, індики, лелеки, жаби, хрущі, мухи, дерева, кущі, трави та інші. На виставці будуть не всі.
Нелюдські агенти становлять більшу частину зображень. Наприклад, я часто фотографую собак. Не тому що мені хочеться привернути увагу "симпатичною" картинкою, а тому що це історії про вірність, покинутість, втрату старого дому і пошуки нового. Багато людей виїжджають у більш безпечні місця, і геть не всі ставляться свідомо з приводу того, куди подіти собаку. Її часто лишають у місті, у кращому випадку на свободі. Якби мені в дитинстві хтось розповів, що у мене буде по троє-п'ятеро собак на утриманні, я б навряд повірила. Слава богу, поки є можливість спільно з родиною їх доглядати, годувати, вигулювати. І це ще одна причина, щоб повертатись — величезна любов і радість зустрічі.
Щодо людей, то найпростіше фотографувати тих, кого ти дуже добре знаєш, бо вони тобі довіряють. Це родина. Я повертаюсь до своїх батьків, бабусь, дідусів — і, звісно, мені хочеться зробити їхні портрети. Також є певна специфіка життя у маленькому місті, бо всі більш-менш знають одне одного, і коли я знімаю на вулиці, то це зазвичай люди, з якими ми знайомі.
Тобто це все постановні кадри?
Руслана Ключко: Ні, це документальні фотографії. Вихоплені моменти. Наприклад, мій дідусь обриває обліпиху. Я йду допомагати, камера поруч зі мною. І десь у процесі, коли є пауза, або навпаки — він дуже заглиблюється в процес і не звертає уваги на мене, то я можу зробити кадр. І ми продовжуємо роботу.
Найчастіше це прихована зйомка?
Руслана Ключко: Мені не подобається слово "прихована". Я не намагаюся замаскувати камеру або себе. Тут скоріше працює несподіваність моменту. Якщо людина бачить, що я знімаю і показує, що це щось небажане — то я не робитиму кадр.
Особливо люблю знимкувати дітей, вони дуже безпосередні на фотографіях. Ніколи не кажуть, що це домашній одяг і треба нарядитися або поправити зачіску. Вони просто такі, які є, і в цьому краса.
У тексті до виставки зазначено, що "зворотній рух стає неминучим способом повернення до себе". Що є початковою і кінцевою точкою цього руху?
Віта Котик: Рух сам собою є важливою частиною філософії постійного повернення туди й звідти.
У назві хотілося зробити таку словесну обманку, плутанину, ти ніби постійно повертаєшся, але не знаєш куди: ти повертаєшся в Київ, у безпечне місце, чи ти повертаєшся туди, де небезпечно, але де є щось любе серцю?
Руслана Ключко: Буквально годину тому мій дідусь у дуже наполегливій формі казав мені, що я не повинна їхати в Київ, що життя дорожче і що виставка може почекати. Тобто питання безпеки можуть підважуватися з будь-якої перспективи.
Віта Котик: Це насправді про цю оманливість безпеки. Ти не знаєш, куди ти повертаєшся, де ти взагалі будеш існувати, тобто просто бути живим. Це про ось цю намагнічену атмосферу, розуміння того, що ми зараз всі в дуже схожих умовах.
Руслано, мені все ж цікаво почути від тебе про рух, повернення до себе.
Руслана Ключко: Мені здається, що уся моя мистецька практика загалом — це про копання в собі. Думаю, в цій виставці ми більше хочемо поговорити про сам рух, про блукання манівцями, сходження зі стежки, ходіння по колу. Про пошук себе на цьому шляху. Не знаю, можливо, колись я остаточно відступлю від теми дому, але поки що це саме те, що мене тривожить, надихає, наповнює і спустошує. Це здається ключем до розуміння чогось важливого в мені й у навколишньому світі, тому я продовжую порпатись у цих кучугурах.
У тебе дуже багато особистого у роботах — чи маєш ти певні обмеження, що показувати назагал?
Руслана Ключко: Я думаю радше про речі, які можуть нашкодити іншим. Тобто якщо це досить інтимні фотографії інших людей. Наприклад, у мене є фото з похорону. І, звісно, я запитувала дозволу на їхній показ, хоча я й опинилася там, бо мене запросили познімати.
Колись я робила книжку з історіями, які мені телефоном розповідала мама, — там теж доводилося узгоджувати, що можна розповісти, а що ні.
Виходить, що це більше про те, чи можна це розкрити з певних етичних міркувань.
Руслана Ключко: Я думаю, що основний цензор — це ти сам для себе: чи можеш ти взяти відповідальність за те, що покажеш.
Щоденники винесені у заголовок. Чому?
Руслана Ключко: Це скоріше метафора, яка описує не сам проєкт, а принцип роботи. Тобто кожен раз, коли я їду додому — у мене є камера і я фіксую події, середовище, певні зміни, загалом те, що привертає увагу. Тут немає текстових підписів і навіть дат — це суто візуальний щоденник.
Це не стосується виставки, але у мене і правда був щоденник ще на початку вторгнення, і потім я багато разів поверталась до такого формату. Думаю, спочатку це була реакція на шок — і бажання зафіксувати певний стан, щоб осмислити його у майбутньому. Але згодом я почала використовувати щоденники як спосіб самодослідження. Іноді в такій процесуальній роботі з'являлись ідеї для майбутніх робіт, іноді просто спрацьовував сам шлях.
Віта Котик: Щоденники — це те, що, як на мене, описує практику Руслани. Дуже багато проєктів про її рідне місто, про історію міста, яка також є дуже неоднозначною. Адже Хутір-Михайлівський мав величезний вплив у Радянському Союзі. Це був квітучий індустріальний центр із великою розв'язкою залізничної дороги, а з розвалом Радянського Союзу це все абсолютно зникло і з'явилася порожнеча, недоконаність. Але, попри це, місто все одно існує.
Сьогодні в Україні з'являється багато проєктів про дім. У чому, на вашу думку, полягає унікальність цього в загальному дискурсі?
Віта Котик: Ні в чому. Окрім того, що він про Хутір-Михайлівський і про особистий досвід художниці, який може відгукнутися багатьом.
Трагедія нашого часу і всіх цих виставок у тому, що ми робимо з цього події, а це трагедії. І сама їхня масовість, сам об'єм, на мою думку, не має нести унікальності. Це підсвічування трагедії нашого часу — іноді жорстке, іноді делікатне.
Руслана Ключко: Мені також здається. що це багато в чому про розділений досвід. Мистецтво досить важливе, коли ти можеш співвіднести його з собою, або коли воно наштовхує на рефлексії.
Яким чином побудована експозиція: як поєднані між собою твори, яка між ними взаємодія, який "маршрут" має пройти відвідувач або відвідувачка?
Віта Котик: У нас було декілька ідей побудови експозиції, але з певних доступних нам рішень і обставин ми ухвалили той, який незабаром ми всі побачимо на виставці.
Основна ідея нинішнього рішення — це можливість бачити ландшафт у графіці Руслани з усіх можливих точок. Тобто в яку в кімнату галереї ти б не зайшов, будеш бачити його навколо.
Але водночас поміж ландшафтом можна буде помітити ряди фотографій, такими щоденниковими блоками пам'ятання. Їх буде достатньо багато і можна буде поспостерігати над діалогами, як ці фотографії працюють між собою, познаходити історії окремих персонажів. Це можуть бути й люди, і тварини, і ландшафт, природа, і руїни міста: десь від обстрілів росіянами, десь як процес природного пострадянського занепаду. Тобто всі ці історії, які художниця подає, можна буде спробувати поєднати, побудувати свої структури, і поміркувати над тим, яким життям та якою історією живе це місто.
Руслана Ключко: І ще дуже вдало спрацьовує те, що Малій галереї є дві зали, і два походи, тобто в нас виходить закільцьована експозиція, рух по колу.
Віта Котик: Ось власне цей рух, у якому ти не маєш ні початкової, ні кінцевої точки відліку.
Наскільки реалізований проєкт відрізняється від початкового задуму?
Віта Котик: Скажімо так, існувало декілька альтернативних версій експонування, адже медіум фотографії можна показати достатньо різноманітно. Але ми зупинилися на тому, який був нам найбільш релевантним та доступним із погляду фінансових можливостей.
Руслана Ключко: Ми маємо досить мінімалістичну експозицію. І я думаю, це гарно підкреслює те, що ми хочемо сказати цією виставкою. Бо реальність зараз не про надлишок, а про порожнечі.
Віта Котик: Це ще одна історія ще одного місця, і в цьому також полягає сенс.
Саме ця простота, довга лінія експозиції дозволить предметніше сконцентруватися на історіях із фотографій. Адже варто не просто на них поглянути як на гарні картинки чи цікаві кадри, а й спробувати віднайти історії, що можуть бути близькі серцю.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
