Першого тижня грудня Національний художній музей України приймав несподівану для цієї локації подію. Тут, в одній з музейних зал, між виставками робіт художника Олександра Мурашка і польсько-українських "Різних місць", протягом шести днів дослідники та практики танцю, музейники та історики працювали над створенням підходу до збереження танцювальної спадщини України.
Суспільне Культура побувало на одному з днів і підсумковому круглому столі та розповідає, як митці й дослідники шукали способи архівації танцю.
Як передати знання про танець
Для участі в проєкті під назвою "Усна історія для спадщини танцю" організатори — Благодійна організація Міжнародний благодійний фонд "Імпульс Трансформація Платформа" за підтримки Goethe-Institute в Україні й партнерстві з НХМУ — запросили лектора, фахівця з методу усної історії Фундації Піни Бауш, танцівника та хореографа з понад 40-річним досвідом Рікардо Вівіані. На чолі з ним дослідники танцю з різних міст України та музейні експерти спільно працювали над адаптацією методу усної історії для документування танцю в українському контексті.
"Цей інтенсив — лише частина амбітних змін не тільки в музеєфікації і збереженні спадщини танцю, але долученні мистецтва танцю до нематеріальної спадщини поруч з іншими видами мистецтв", — пояснює присутнім куратор проєкту, дослідник танцю, доктор філософії з культурології Віктор Рубан.
На одній із зустрічей інтенсиву Рікардо Вівіані пригадує, що стало для нього поштовхом зайнятися, крім хореографії, ще й фіксацією історії танцю. Каже, що прагнув зібрати максимально повні знання про свого померлого вчителя та його творчий метод.
"У танцівника завжди є вчителі. Завжди одна людина навчає свого наступника. А ця наступна людина навчатиме іншу, а та — ще когось. Ці нитки між учнями і вчителями простягаються по всьому світу. Але іноді вони розриваються", — розповідає мені Вівіані.
Тож 15 років тому він зайнявся створенням архіву, присвяченого одному зі своїх вчителів. "Він дав мені дуже цінну інформацію у певний момент мого життя, яку я потім активно використовував як хореограф. А потім він помер, і я відчув свою відповідальність у тому, щоб передавати далі його спадок та його доробок зробити видимим і відомим”, — пояснює історик Фундації Піни Бауш.
На сайті Фундації імені Піни Бауш — однієї з найвідоміших хореографок сучасного танцю, діячок мистецтва другої половини ХХ та початку ХХІ століть, однієї з засновниць жанру танц-театр в Європі — є цілий розділ, присвячений усній історії. Це історичний метод збирання інформації через глибинні інтерв'ю, яким вирішили послуговуватися у фундації, щоб архівувати історії своїх танцівників. Тож зараз тут можна знайти матеріали, присвячені певному виконавцю чи виконавиці: відеозапис інтерв'ю та інші дані або документи, що доповнюють історію цієї людини — фотографії з виступів, афіші вистав, перелік перформансів, в яких він чи вона були залучені.
Запитую у Рікардо Вівіані, що було найскладнішим в адаптації цього методу для такого виду мистецтва, як танець. Він пояснює: "Коли я почав займатись усною історією, я зрозумів, що довкола танцю дуже мало вербальної артикуляції — ви просто не говорите багато про танець. У цьому якраз і полягає основна проблема: бо нам потрібні інтерв'ю та люди, які б розказували про танець і з чим він працює. Найскладнішим було створити спосіб говорити про нього. А для мене особисто — допомогти людині, яка говоритиме про танець, висловити глибину її знань".
Метод усної історії в Україні
Метод усної історії в Україні застосовують, приміром, збираючи свідчення про Голодомор. Викладач історичного факультету Київського національного університету імені Шевченка з понад десятирічним досвідом роботи з методом усної історії Тарас Самчук підтверджує, що у нас існує велика спільнота усних істориків, які адаптують цей метод до своїх тем. Зазначає, що такий підхід дозволяє розширити розуміння минулого, дослідивши різноманіття особистих досвідів.
Також Самчук, який серед іншого досліджував викладання танцю в університеті Шевченка у середині ХІХ століття, визнає, що танець залишається занедбаним напрямом порівняно з іншими видами мистецтв, а більша увага до нього здатна розширити його розуміння.
"Протягом радянського періоду, наприклад, спадщина танцю документувалась лише у визначених партією рамках. Хоч були ті, хто розвивали танцювальне мистецтво, продовжуючи напрацювання Леся Курбаса, Броніслави Ніжинської, Еміля Жака-Далькроза, Айседори Дункан, Валєшки Герт та інших, експериментуючи з рухом, шукаючи більш абстрактні форми. Це все розвивалося на наших теренах, але не документувалося, і тому майже розчинилося, залишилося в персональних спогадах, особистих архівах. Хоча містить ті прогалини історичної пам'яті, які ми зараз так потребуємо заповнити в контексті нашої ідентичності", — каже про недослідженість танцю Рубан.
З ними погоджується незалежна мисткиня, танцівниця, дослідниця філософії тілесності Христина-Марія Слободянюк, яка співпрацювала з театром "Дах" та Opera aperta. Вона називає сучасний танець в Україні "підвальним видом мистецтва" та нагадує, що велика кількість перформативних подій у нашій країні мають ризик ніколи не бути показаними знову. Як приклад, наводить оперу "Νερo" Влада Троїцького, показану на судноремонтному заводі в Маріуполі у 2019 році, чи 5-годинну "Genesis. Opera of Memory in 13 mise-en-scene" у київському Музеї Ханенків у 2022-му, хореографкою і виконавицею в яких вона була.
Торік Слободянюк брала участь у проєкті "Танець у зоні війни?" у Національному художньому музеї. Він поєднував однойменну виставку про сучасний танець як мистецький медіум, що діє в Україні під час війни, та серію тілесних практик у просторі музею. З нього й почалася спільна робота НХМУ та дослідників танцю, спрямована на те, щоб зробити його видимим.
"Наша співпраця почалася в минулому році, з проєкту «Танець у зоні війни?». У ньому брало участь 10 митців і кожен обирав, де і як він практикує свій танець сьогодні. Хтось обирав зал, хтось — локацію на полігоні, хтось взаємодіяв із військовими... Це був справжній прецедент для нашого музею, тому що у нас до цього ніколи не був представлений танець як медіум, а не доповнення до програми, презентуючи інші види мистецтва (живопис, графіку, скульптуру тощо)… Тобто перший досвід того, яким чином ми можемо в музейній інституції показати танець", — пригадує мистецтвознавиця, завідувачка сектору сучасного мистецтва НХМУ Дарина Якимова.
Музеєфікувати український танець
Тепер на основі напрацювань та рекомендацій Рікардо Вівіані у НХМУ мають розробити методологію збереження танцю у музеях. "Ми будемо розробляти протоколи зберігання: яким чином ми можемо зберегти цей ефемерний вид мистецтва, який зникає одразу після того, як завершився. Але він має стати незалежним від часу, бо для того й існують музеї. І метод усної історії, який музей раніше не застосовував, — це прекрасний інструмент, що може допомогти цю спадщину фіксувати й архівувати", — додає Якимова.
На питання про ймовірні складності в застосуванні усної історії для музеєфікації танцю в Україні Рікардо каже: "Складність насамперед інституційна. Тому що це вимагає багато ресурсів, займатися усною історією дорого. Це має робитися певним чином і далі архівуватися. Тож інституційний бік підтримки цифрового архіву й інфраструктури — це суттєвий виклик".
Також складність у тому, щоб пояснити митцям, у чому полягає система фіксування історії танцю. "Важливо ще й прибрати в них той страх, що збирання інформації в методі усної історії втручатиметься у процес створення ними танцю чи стане самим процесом створення танцю — адже це зовсім різні речі", — веде він далі.
Дарина погоджується, що використання цього методу буде ускладненим через відсутність у музейників досвіду зберігання танцю та критичний брак фахівців: "Наразі в музейних інституціях немає дослідників танцю. Тобто немає людини, яка б знала історію танцю, специфіку танцю, володіла термінологією, бо це все важливі речі, необхідні для того, щоб цей танець розуміти, коректно архівувати, популяризувати, зберігати і так далі".
Вона ділиться, що під час воркшопів з Рікардо почала досліджувати, хто зі світових музейних інституцій займається архівуванням танцю: "Я наразі знайшла стратегію колекціонування перформативних практик лише у Тейт-Модерні. Вони займаються цим із 2013 чи 2014 року, виробили стратегію після ряду дискусій та воркшопів з різними музеями Європи й Америки. Тобто це був цілий нетворк, який від дискусії дійшов до певної методології зберігання. Але це стосується перформативних мистецтв. А, як каже Віктор, танець — це практика яка має іншу специфіку, бо він набагато об'ємніший, складніший, охоплює репетиції, костюми, освітлення, сцену і так далі, а не лише подію представлену публічно".
Крім багатьох складових, зазначає Рубан, танець ще і є, як інші види мистецтв, концентратом культурної пам'яті та ідентичності: "Він є видом мистецтва, який акумулює в собі досвід і знання про тіло й тілесність, про обставини, в яких тілесність митців живе. Цей занедбаний нашою країною вид мистецтва і нематеріальної спадщини, містить концентрат нашої культурної пам'яті та надбань. Особливо тієї частини, яка була затерта, винищена, але фундаментально потрібна для формулювання нашої ідентичності. Тож у мистецтві танцю і його дослідженні є чи не найбільше відповідей на екзистенційні запитання, яких ми так потребуємо сьогодні".
Історик Фундації Піни Бауш наголошує: спроба заархівувати український танець важлива і за межами нашої країни: "Цей процес будування національної ідентичності у культурі, він є дуже важливим. Ці процеси розплутування вузлів, переосмислення і погодження нових усвідомлень про сучасний танець, народний танець тощо допоможуть створювати історії, які створюють націю. А для нас на заході, поза межами України, спостереження за цим дає нам розуміння, як небагато ми знаємо про вашу країну і скільки всього нам ще потрібно дізнатись".
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
