Мультимедійний проєкт "Танець у зоні війни?" у Національному художньому музеї України представляє сучасний танець як унікальне мистецьке явище, що розвивається в умовах війни в Україні.
Проєкт є результатом співпраці фотохудожників з Великої Британії Марії Фалконер і Пола Гіла та групи українських митців сучасного танцю, серед яких Алла Шляхова, Крістіна Шишкарьова, Лариса Венедиктова, Людмила Мова, Марія Сало, Микита Кравченко, Світлана Олексюк, Таїсія Тимофєєва та Христина-Марія Слободянюк. Митці через мову тіла та рухи висловлюють своє ставлення до теми "Як танцювати в зоні війни?".
Кожну локацію для проєкту обирали з урахуванням особистого досвіду митців, що дало створити глибокий і виразний перформативний досвід. Перформативні жести мають розширити розуміння танцю та вивести його значення і місію на новий рівень.
У межах виставки також відбудуться публічні заходи, включно з круглими столами із фахівцями, тілесними практиками у залах музею та авторськими екскурсіями митців.
Суспільне Культура поспілкувалося з Віктором Рубаном, куратором та учасником виставки "Танець у зоні війни?", про процес створення виставки, співпрацю з митцями з Великої Британії, особливості представлення танцю в класичному музеї та плани щодо виставки.
Як з'явилася ідея цієї виставки і як ви залучили митців із Великої Британії? Чи були у них сумніви щодо співпраці?
Ми почали спілкування ще у 2022 році. Я був запрошений на подію під назвою "Каталітичні розмови" з колишньою директоркою Національного центру танцю в Шотландії DanceBase Морек Дейс та хореографом Вольфленгом. Вони залучили мене до своєї розмови як жест підтримки та вияв захоплення, дізнавшись від мене про те, як ми тримаємося, наскільки важлива культура, як ми гуртуємося і долаємо виклики.
Марія Фалконер, одна з провідних танцювальних фотографок у Великій Британії і фотокореспондентка Единбурзького фестивалю Fringe більше ніж 20 років, була в аудиторії та запитала мене, як ми танцюємо під час війни. На що я їй відповів, що "ми танцюємо лише з обставинами і з тим, що нам прилітає. Тому що це буде єдиний спосіб врятуватися — сприймати сьогодення як партнера до танцю, для того щоб хоч якось втримати свою цілісність". Ця відповідь настільки її вразила, що я запропонував їй приїхати до України й побачити все на власні очі.
Разом зі своїм партнером Полом Гілом, який є визначною особистістю у світі фотографії у Великій Британії, вони готові були приїхати ще у 2022 році на волонтерських засадах. Вони хотіли дізнатися, як ми живемо, що відбувається з танцем в Україні.
Моя ідея — створити проєкт, який об'єднає багатьох митців, умовно 11, щоб представити нас, особливо тих, хто залишається працювати в Україні. Цей проєкт повинен показати не тільки труднощі, з якими ми стикаємося, але й несподівані ресурси та резерви, які ми знаходимо, і як танцювальні практики нам у цьому допомагають.
Ми одразу зрозуміли, що це має бути мультимедійна виставка з можливістю супроводу онлайн чи офлайн, оскільки з класичними медіумами значно складніше здійснювати перевезення через логістику, видачу дозволів і так далі. Тому вони змогли приїхати лише у травні 2023 року через сімейні обставини. За два тижні ми відзняли весь фото- та відеоматеріал у Львові та Києві.
У серпні-вересні 2023 року Пол та Марія презентували виставку в Единбурзі в межах фестивалю, а також в інших містах Великої Британії. Виставка, починаючи з ідеї до реалізації, зробила повне коло.
Чи плануєте ви далі представити цю виставку в інших локаціях України чи Великої Британії?
Ми розуміємо, наскільки важливо підтримувати виставку супровідною програмою, чи то воркшопами, кураторськими екскурсіями від митців, чи тим, що ми назвали "Тілесна практика в музеї". Ми вдячні Національному художньому музею та Палацу Гната Хоткевича у Львові, де ми плануємо презентувати виставку, за підтримку.
В Україні під час виставки на кожній табличці розміщені цитати митців, які додають глибини розумінню представлених робіт. Кожна робота супроводжується QR-кодами, які допомагають збирати кошти на підтримку митців, що проводять воркшопи та екскурсії.
Велике значення має інтерактивність виставки. Як, наприклад, практика Христини Шишкарьової, яка розробила свій метод "тактичної хореографії" у взаємодії з військовими.
Ми з Людмилою Мовою багато працювали з військовими у контексті програми першої психологічної допомоги. Зокрема, ми займалися підготовкою інструкторів першої психологічної допомоги серед військових, які повертаються з фронту, надаючи їм необхідні знання, зокрема про саморегуляцію та важливість усвідомленого ставлення до свого тіла. Навчитися бути у своєму тілі, зрозуміти, що це значить на власному тілесному досвіді. Повертаючись з фронту, вони можуть ділитися цими знаннями зі своїми колегами.
Микита Кравченко у Львові розпочав практику "статичного руху", важливу для людей, які пережили вимушене переміщення. Ця практика сучасного танцю дає їм знову інтегрувати тілесність у своє життя, реагувати адекватно на реальність та вистояти у викликах.
Одинадцять різних оптик, представлених на виставці, заслуговують на окрему увагу та допомагають глибше зрозуміти важливість і цінність сучасного танцю, який часто сприймається упереджено. Виставка показує, що танцювальна практика значно багатша, ніж може здатися на перший погляд.
Чи британські колеги пропонували свою оптику стосовно того, як має виглядати проєкт? Чи вони враховували вони позицію українських митців?
Це було моє завдання як куратора — переспрямувати оптику проєкту, адже я відповідав за його організацію. Не лише як один із митців, але й і як формувальник цього проєкту, я прагнув уникнути помилок, які могли виникнути через незнання учасниками місцевих реалій. Я вдячний їм за відкритість до нових ідей. Моя пропозиція полягала в тому, щоб вони прийняли підхід знайомства з проєктом і трималися його, приїжджаючи з усіма своїми вміннями, знаннями, запитаннями та тривогами.
Кожен контакт із митцями був унікальним. Наприклад, під час роботи з військовими Христина Шишкарьова організувала початок у їхньому театрі танцю "Тотем", а потім продовжила зйомки на полігоні, де біля нас тренувалися снайпери. Вони навіть провели майстерклас зі стрільби для нашої команди.
Лариса Венедиктова пропонувала різні локації для зйомок. Спочатку взаємодія відбулася в музеї Ханенків у дуже темному просторі з порожніми експонатами, а потім перейшла в міський ландшафт, де Лариса зустрілася з реаліями повномасштабного вторгнення. Це відбулося через урбаністичний простір, де вона використовувала придбану гвинтівку.
Наше завдання полягало в тому, щоб фото- та відеофіксація максимально точно і об'ємно передавала реалії процесу. Адже війна — це процес, і саме він найцінніший через можливість побачити всі причинно-наслідкові зв'язки. Живе мистецтво, як і війна, існує у цьому процесі.
Фінальний монтаж Марії, який передала Григорію Семенчуку, з акцентом на драматизмі і тривожному настрої, дав забезпечити глибший емоційний вплив. Звуковий ландшафт, розроблений спеціально для цього відео, підсилював відчуття, яке ми хотіли передати глядачам. Завдяки цьому багато хто з відвідувачів за кордоном вперше зміг відчути наслідки війни в Україні не як звичайне спостереження, а як глибокий особистий досвід.
Віктор Рубан — танцівник, перформер, режисер, хореограф, дослідник та коуч, засновник і директор Ruban Production ITP, співзасновник та представник БО "МБФ Імпульс Трансформація Платформа (Фонду Екстренної Допомоги Діячам Перформативного Мистецтва України)" та представник України у Європейському парламенті культури.
Понад двадцять років працює з танцем і рухом. За цей час брав участь у сотні мистецьких і освітніх проєктів та подій, що проходили у Болгарії, Великобританії, Грузії, Іспанії, Канаді, Лівані, Литві, Латвії, Німеччині, Польщі, Румунії, США, Україні, Франції, Фінляндії, Хорватії та Швеції.
Підтримайте збір Суспільного Мовлення разом із Фондом "Повернись живим" для батальйону безпілотних авіаційних систем 14 Окремої механізованої бригади ЗСУ.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
