Численні статті таких видань, як The Guardian та USA Today, наголошують на тому, що покоління зумерів сьогодні набагато менше зацікавлене у відвідуванні клубів та вечірок, ніж попереднє покоління. У цьому звинувачують пандемію COVID-19, а також економічну ситуацію у світі.
Ця тенденція знайшла свій відбиток і в музиці — танцювальну музику майже повністю замінили бедрум-попПіджанр поп-музики, який відрізняється більш спокійним звучанням та мінімалістичним, "домашнім" продакшеном та експериментальні жанри року.
Однак упродовж останніх декількох років спостерігається зростання нових імен на сцені, які повертають танцювальній електронній та попмузиці колишню популярність.
В усьому винна Charli XCX?
Чи не першою, хто вирішила повернути постковідному суспільству віру у вечірки та клуби, стала британська попартистка Charli XCX. Її альбом Brat 2024 року став культурним феноменом, а період його ролаутуКомплекс заходів з просування альбому, наприклад анонси, тизери, передпрослуховування, PR-кампанії. назвали Brat Summer.
Пісні з альбому, окрім переживань та почуттів артистки, були також присвячені вечіркам та задоволенням нічного життя. Усі ці речі зникли з повсякдення людей під час пандемії COVID-19 та майже не встигли з'явитися у житті зумерів.
У Brat Чарлі звертається до напрацювань гіперпоп-артистів, але у своїй музиці переосмислює їхні впливи та розкриває танцювальний потенціал цього питомо експериментального жанру.
З нішевих рейвів гіперпоп переходить до нічних клубів, і саме Чарлі веде туди такі раніше маловідомі імена, як Bb Trickz, Shygirl, A.G. Cook. На новій "тусовочній" сцені вищевказані представники "попси із задньої парти" зустрічаються з тими, без чиїх пісень не обходилася жодна вечірка ще 10 років тому — Аріана Ґранде, Tinashe, Robyn та іншими.
Поєднуючи різні епохи попмузики у своєму хітовому альбомі та його ремікс-версії, Charli XCX створює новий спільний простір для самовираження та розваг.
The Dare повертає в моду костюми
Але окрім того, аби знайомити різні аудиторії з незвичними для них іменами, Charli XCX змогла відкрити широкій публіці одне ім'я, про яке вони раніше не чули. У делюкс-версії Brat саундпродюсером зухвалого синглу Guess став Гаррісон Патрік Сміт, відомий під сценічним іменем The Dare.
До співпраці з Чарлі Гаррісон був відомий лише невеликій частині нью-йоркської андеґраундної тусовки, яка пам'ятала його ще за старим псевдонімом Turtlenecked. Як Turtlenecked Сміт виконував доволі типову для свого часу індіпоп-музику під впливами The Strokes, Animal Collective та Interpole.
Звісно, цей проєкт став на паузу на час карантинних обмежень, але після їхнього зняття Сміт намагався відродити концертну діяльність. На його власний подив, у 2020-х роках людям на концертах сильніше почали подобатися його простіші та іронічніші пісні про будні дорогих міських вечірок. Саме ці пісні й стали основою для нового проєкту та нового образу Сміта, якого ми зараз знаємо як The Dare.
Худорлявий флегматичний хлопець у чорному костюмі та темних сонцезахисних окулярах — таким є той The Dare, якого зараз неможливо не впізнати. Музично Сміт звернувся до ню-рейву та електроклешу, через що йому часто закидають схожість з LCD Soundsystem та Peaches.
Десять років індіслізу
The Hellp пов'язують із тим самим соціально-культурним явищем, що й The Dare. І хай як би вони це не заперечували, The Hellp — одні з перших, про кого згадують у розмові про відродження індіслізу (англ. indie sleaze revival).
Індісліз — доволі розмитий термін, яким позначають сукупність трендів у моді та музиці початку — середини 2010-х років. Якщо казати дуже узагальнено, в стилістичні рамки індіслізу потрапляють усі хіпстерські мікротренди, які Кайл Ґордон спародіював у своїй пісні We Are Young, музика у жанрах ню-рейв та електроклеш (Crystal Castles, LCD Soundsystem), інді-рок на кшталт MGMT та The Strokes, блоги в Tumblr та MySpace, комедії Сета Роґена та серіал "Дівчата" Ліни Данем.
Інтерес сучасної молоді до культури, яка виростила покоління міленіалів, ґрунтується на ностальгії за часом, в якому вони ніколи не жили.
І The Hellp, які виникли якраз під час першої хвилі ню-рейву, мали проіснувати понад 10 років, аби нарешті знайти свою аудиторію — тепер вже не серед того ринку, на який вони виходили з самого початку, а серед тих, для кого часи їхнього творчого старту були утопічною картиною щасливої юності.
Іноді може здатися, що музика для The Hellp навіть не є основною діяльністю. І справді, фронтмен гурту Ноа Діллон також відомий тим, що знімав кліп для Розалії, а ще співпрацював як режисер з 2hollis та Fakemink.
Люди сумують за колишнім інтернетом
Вплив 2010-х на те, як ми зараз сприймаємо музику, важко оцінити та неможливо заперечити. Тому зараз важко знайти електронний дует із чоловіка та жінки (особливо де жінка постає у ролі вокалістки), який би не порівнювали із Crystal Castles. І у випадку Snow Strippers таке порівняння можна було б навіть назвати доречним, адже вони також експериментують із вітчхаусом.
І хоч вітчхаус не є основним жанровим напрямом гурту, на своїх виступах і у соцмережах дуету вдається передати той самий вайб, за який свого часу так полюбили Crystal Castles. Розмиті фото на обкладинках та навмисно сирий звук повертають слухачам відчуття епохи ранніх соцмереж та безтурботного, "брудного" гедонізму.
Потяг до "нецензурованого" інтернету зараз підсилюється, зокрема, змінами в законодавстві щодо інтернету в різних країнах. Наприклад, у Великій Британії для входу на певні сайти треба підтверджувати свою особу документами, а у Франції пропонують обмежити доступ до соцмереж підліткам.
Snow Strippers з'явилися завдяки метчу в Tinder. Ґрем Перез та Татьяна Шванінґер, обидва уродженці Клірвотеру, що у Флориді, почали робити музику лише через три роки після знайомства, у 2021-му. На той момент дует переїхав до Детройта.
Велику роль у популярності гурту відіграла участь в альбомі Pink Tape реперів Lil Uzi Vert. Але наразі найбільший їхній хіт, Under Your Spell, завірусився в TikTok завдяки едиту за серіалом "Декстер".
Татьяна та Ґрем не розкривають деталей своїх стосунків. Тому одна з головних інтриг їхньої творчості — це те, чи є їхні стосунки романтичними, чи просто творчими та дружніми.
Попри активний гастрольний графік дует зараз майже не випускає нову музику — з початку 2025 року на стримінгових платформах не з'явилося жодного нового релізу.
Сиріше, брудніше, агресивніше
А поки Snow Strippers не поспішають випускати нові вірусні треки, на їхню нішу зазіхає електронний дует з іншого боку океану. Учасники британського дуету Bassvictim познайомились на вечірці у Берліні та спочатку не сподобалися одне одному.
Пізніше Марія Манов та Айк Клейтман познайомилися краще в лондонській студії Peckham Audio та почали створювати музику, в якій взяли усе, за що публіка так полюбила Snow Strippers, та викрутили це на максимум.
Хоч їхні попередники і підкупають аудиторією щирістю та сирістю, їхньому іміджу все одно притаманний певний гламур, якого у Bassvictim немає зовсім. Перевантажений бас, розмазаний макіяж на обличчі вокалістки та базові шрифти з Instagram на обкладинках додають образу Bassvictim тієї самої гостроти, якої бракує іншим гуртам.
Також західну аудиторію сильно приваблює слов'янський акцент Марії, польки за походженням. Марія не намагається співати чи говорити без акценту, а у піснях гурту часто можна почути польську мову.
Наприклад, трек As Long As із дебютного альбому Basspunk має повністю польськомовний текст, а один із найвідоміших треків гурту, L-on-d-on, починається з того, що Марія декілька разів повторює у мікрофон слово głupi (дурний).
Наразі англомовній аудиторії набагато цікавіше слухати і знаходити музику іншими мовами. Адже чим менш поширена мова, якою виконуються пісні, тим більш нішево вони звучать. А нішевість зараз є чи не найбільш важливим критерієм для слухацтва. І тому жага знайти у великому потоці інформації щось своє, невідоме іншим, підштовхує мультикультурні процеси.
У свою чергу неангломовна аудиторія (у випадку Bassvictim — польськомовна) завжди рада почути рідну мову з вуст артистів чи гуртів, популярних на міжнародному ринку. Це дуже явно ілюструє реакція українців на рядки з пісні De Madrugá, які Rosalía виконує українською мовою.
Пісня Alice є інтерполяцією пісні L’Amour Toujours італійського диджея Джіджі Д'Агостіно. У Німеччині ця пісня стала скандально відомою через те, що ультраправі німці співали її, змінюючи слова приспіву на расистські гасла. Bassvictim же переосмислюють клубну класику на свій розсуд та присвячують пісню звільненню від токсичних стосунків. Таким чином гурт заміняє сформовані асоціації зі знайомим ритмом та формує нові.
Втім, не лише завдяки гостроті та безкомпромісності Bassvictim стали головним електронним дуетом цієї осені. За 2025 рік гурт випустив два повноформатних альбоми, пісні з яких зараз активно набирають популярність.
Гламур нікуди не дівся
І якщо усі, про кого я писав у попередніх абзацах, наслідують естетику 2010-х, то хаус-дует Fcukers звертається радше до нульових. І якщо попередні гурти, описані в цьому тексті, змагаються в тому, хто виглядає та звучить більш сиро та надривно, то Fcukers не соромляться бути гламурними.
Під час прослуховування може скластися враження, ніби їхні треки могли би звучати в будь-якій сцені вечірки в серіалі "Секс і місто". Хоча і їхній імідж також не позбавлений певної DIY-естетики та простоти. Їхні кліпи виглядають, як любительські експерименти зі старим софтом для обробки відео, а на обкладинках видно червоні очі — поширений дефект цифрової фотографії, який перестав існувати по закінченню нульових.
І якщо інші гурти тягнуться до 2010-х як до часу, коли можна було бути неідеальним та щирим, то Fcukers займаються педантичною історичною реконструкцією моди, звуку та способу життя 2000-х років.
Однак це не заважає їм залишатися актуальними — в цьогорічному турі вони виступили на розігріві у Tame Impala.
Може скластися враження, що усі, хто зараз роблять танцювальну музику, спираються переважно на досвід минулих поколінь. Через пандемію, війни та економічну нестабільність вечірки сприймаються як атавізм, до якого люди повертаються лише час від часу, аби відчути ностальгію. І часто за цією ностальгією приходять люди, які не мали цього досвіду у 2000-х та 2010-х.
Свою роль також відіграє і те, що, перебуваючи під постійним наглядом у соцмережах, люди куди менш охоче соціалізуються та проявляються у реальних просторах. Можливо, доїти ностальгію вийде іще декілька поколінь, а можливо, вечірки зникнуть як явище в найближчі 50 років. А може, якесь нове слово в танцювальній музиці виникне після ще декількох років імітацій.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
