Суспільне Культура у партнерстві із ГО "Музей сучасного мистецтва" розпочинає серію текстів із керівниками та кураторами закордонних мистецьких інституцій про те, як трансформуються музейні та інституційні функції в сучасному світі, яку роль вони виконують, а також чи можна мислити про ідеальну інституцію, зокрема в часі війни.
Декілька з цих розмов відбуватимуться в межах європейського проєкту Institution(ing)s і передують майбутньому воркшопу "UMCA: Зухвалість мріяти під час війни", який пройде цього року у Вінниці. Воркшоп відбувається в межах поточного процесу розробки Українського музею сучасного мистецтва (UMCA) як мережевого музею, що впроваджує децентралізовані, інноваційні підходи до збереження й розвитку сучасного мистецтва в різних регіонах України. Мета проєкту також полягає у побудові зв’язків із ширшими міжнародними контекстами. Більше про ідею мережевого музею в матеріалі Суспільне Культура розповідала керівниця ГО МСМ Ольга Балашова.
У цьому матеріалі йдеться про досвіди двох інституцій — Tensta konsthall (Стокгольм) і Лісабонського консорціуму: які виклики стоять перед інституціями та як вони впроваджують концепції відкритості до суспільства.
Tensta konsthall (Стокгольм) — артцентр у багатокультурному житловому районі на околиці міста, який очолює Сесілія Віденгайм. Команда цього простору керується ідеєю "leaving home" — виходу за межі інституційних стін для формування щирих взаємин із локальною спільнотою.
Наприклад, організованих у співпраці з мешканцями, художниками та районними ініціативами вечер у приватних домівках чи мистецьких проєктів у місцевих крамницях до політичних освітніх програм і дитячих екотаборів.
Tensta пропонує модель, коли мистецька інституція живим сусідом, який зростає, слухає та творить разом зі своїм середовищем.
Лісабонський консорціум — це лабораторія, де ідеї, дисципліни й люди перебувають у постійному взаємовпливі, що діє у межах Португальського католицького університету. Їхня програма об’єднує магістрів та аспірантів з усього світу в спільному просторі дослідження та кураторської практики. Там же викладає й займається дослідженнями Луїза Сантос.
Лісабонський консорціум живиться від обміну: студенти й викладачі вчаться одне в одного, співпрацюючи з провідними культурними інституціями Лісабона такими, як Gulbenkian Foundation, Orient Foundation і міські галереї під управлінням мерії Лісабона. Тож в інституції намагаються поєднати освіту з реальним досвідом: студенти курують виставки, ставлять питання про те, хто репрезентовані, а хто залишаються непоміченими, і досліджують, як сьогодні створюється знання й культура.
Розмову із Сесілією Віденгайм та Луїзою Сантос провів Ілля Заболотний — керівник спеціальних програм ГО МСМ та Українського музею сучасного мистецтва (UMCA).
Ілля Заболотний: Уявімо, що зараз січень 2026 року — не 2030-го, не 2040-го, а саме 2026-го. Це зовсім скоро, але водночас ще кілька місяців попереду. Як би виглядала і функціонувала ваша ідеальна культурна інституція? Що було б її пріоритетом і для кого вона б працювала?
Луїза Сантос: Я не вірю, що існує ідеальна інституція. Але оскільки ви запитуєте про 2026 рік, а це вважайте завтра, я розповім про те, що бачу сьогодні й що, на мою думку, має потенціал для справжніх змін. Це може бути не про ідеал, але щось справедливіше, ніж те, що ми маємо зараз.
Поділюся метафорою, пов'язаною з цивільною інженерією. Одного разу я побачила тріщину на стіні й подумала, що вона дуже гарна. Мій партнер, інженер, сказав: "Це не гарно — це небезпечно". Але далі він пояснив, що є тріщини неструктурні, а є такі, що загрожують усьому будинку. Ця відмінність закарбувалася в моїй голові.
В інституціях, як і в будівлях, також з'являються тріщини. Деякі — декоративні, інші ж свідчать, що потрібно змінювати щось на фундаментальному рівні.
З цієї перспективи я б поглянула на Buro Stedelijk — малу, гнучку інституцію всередині великого музею, яка намагається кидати виклик більшій структурі зсередини. Вони співпрацюють із локальними та діаспорними митцями, а не лише з тими, кого зазвичай запрошують європейські інституції. Це експеримент у зрушенні центрів впливу та випробуванні того, наскільки інституція здатна відображати різноманітність суспільства, частиною якого вона є. Він не змінює систему, але дестабілізує її достатньо, щоб з'явився рух.
Ще один чудовий приклад — Фундація Ґульбенкяна (Gulbenkian Foundation) в Лісабоні, "тріщина", що справді зруйнувала стіни. Протягом десятиліть Modern Art Center був оточений високою стіною, яка відділяла розкішний сад від міста.
Я пам'ятаю, як у дитинстві дивилася на неї й замислювалася, що ж там за нею всередині. Коли фундація нарешті вирішила знести стіну, сад став відкритим для всіх. Раптом приватна інституція створила один із найбільш демократичних просторів Лісабона — вільний, доступний, завжди відкритий.
На концептуальному рівні ця відкритість зайшла ще далі. Фундація створила молодіжний консультативний комітет через відкритий конкурс по всій Португалії.
Молодь із різних галузей, від інженерії й політології до мистецтва, запросили переосмислити функціонування інституції. Їм платили за їхню роботу, і протягом року вони радили щодо різноманіття, доступності й репрезентації. Частину їхніх рекомендацій було впроваджено, інші — ні, але сам процес став трансформаційним.
Тож для мене ідеальна інституція — це не та, що є довершеною. Це та, що визнає свої недосконалості, постійно слухає й змінюється. Вона залишається відкритою до тріщин без страху руйнування.
Ілля Заболотний: Мені справді сподобалася ваша метафора про тріщини, але в Україні наш досвід інакший. У випадку з UMCA теж була спроба вирости всередині більших, більш консервативних інституцій. Проте напруга і спротив системи часто відчувалися так, ніби б'єшся головою об стіну. Тепер ми намагаємося створювати менші, гнучкі інституції — такі, що будуть стійкими у сьогоднішньому світі.
Це нагадує мені жарт: скільки людей потрібно, щоб замінити лампочку? Неважливо — лампочка сама має бути готовою змінитися. Великі інституції працюють так само: доки вони не відчують потреби змін, маленькі лабораторії довкола них можуть лише бути фіктивними учасниками гри, але не реально скерувати великий корабль.
Адже для багатьох ідеал усе ще означає робити те саме, тільки у більших масштабах. Сесіліє, чи бачите ви подібні тріщини або трансформаційні процеси у своїй роботі, адже ви рухаєтеся у протилежному напрямку щодо розміру та впливу?
Сесілія Віденгайм: Абсолютно. Нашим найбільшим викликом сьогодні є сегрегація — соціальна й ментальна. Tensta konsthall розташована лише за двадцять хвилин від центру Стокгольма, але люди часто кажуть: "Це занадто далеко". Проблема не у відстані, а у сприйнятті.
Розділення настільки виразне, що інколи, коли я — біла жінка — йду вулицею, люди підходять і запитують, чи не потрібна мені допомога, вважаючи, що я, мабуть, загубилася, бо інакше не могла б сюди потрапити.
Рівень безробіття тут утричі вищий за середній по країні, зелених зон бракує, поширені проблеми громадського здоров'я. Під час пандемії офіційні поради "ізолюватися у своєму заміському будинку" звучали абсурдно, ніби такий будинок є в кожного.
Ідеальна інституція у моєму розумінні — та, яка допомагає долати ці бар'єри: створює робочі місця, відчуття причетності, і робить культуру частиною повсякденного життя.
Невелика інституція не може розв'язати все, але вона може зробити проблеми видимими, розпочати розмови й запросити до нових способів мислення. Це те, чим намагається бути Tensta — не говорити за людей, а створювати простір, де люди можуть говорити за себе самі.
Ілля Заболотний: В UMCA ми поділяємо ідею створення мережі менших просторів по всій Україні замість одного великого центрального музею.
Один із головних викликів — знайти рівновагу між локальною належністю та міжнародною видимістю. Як зробити так, щоб люди справді відчували інституцію своєю, але водночас вона залишалася частиною глобального контексту?
Згадуючи історію Сесілії: як забезпечити, щоб відстань чи інші можливі обставини не сприймалися як перешкода?
Луїза Сантос: Досвід Сесілії — чудовий приклад того, як програма інституції може залишатися водночас локальною й міжнародною. Коли я вперше приїхала до Tensta у 2013 році, директоркою була Марія Лінд, і я запитала, чи взагалі приходять сюди шведи. Вона відповіла, що так, але це непросто. Втім, програма вже тоді мала міжнародний вимір і водночас була глибоко вкорінена в місцеву спільноту: навіть кав'ярня та щоденні активності організовували місцеві мешканці для своєї громади, водночас залучаючи й міжнародних художників.
Коли я приїхала, атмосфера здалася зовсім іншою, ніж у Стокгольмі, який я знала з розповідей бабусі й дідуся. Вони були португальськими іммігрантами у 1970-х, працювали в Grand Hotel, але жили на околиці, бо не могли дозволити собі центр. Тож моє уявлення про Стокгольм було сформоване їхніми спогадами.
Tensta не виглядала як це уявлене місто, але вона відчувалася живою й справжньою.
У Португалії наші інституції стикаються з подібним викликом. Наші спільноти розмаїті, і бути релевантними означає думати не лише про "португальців", а про всіх, хто творить Португалію сьогодні.
Інституції не є нейтральними: вони мають займати позицію й передусім слухати. Якби я створювала нову інституцію в Лісабоні, я б почала з відкритих розмов і запитувала б людей, що вони хочуть тут робити і як ми можемо створювати це разом.
Ілля Заболотний: Я хотів би поставити дотичне запитання. В Україні під час війни та економічної кризи культура часто стає першою сферою, яку скорочують у бюджетах: її сприймають як щось другорядне або "приємне, але не необхідне". Водночас сьогодні — вперше — наше Міністерство культури говорить про культуру як важливу частину національної безпеки, адже саме вона формує ідентичність і стійкість суспільства.
Як у вашому контексті, у розмовах із донорами, партнерами чи урядовцями, ви доводите, що культура справді має значення? Що це не гарне доповнення, а сфера, яка визначає, ким ми є, особливо коли сучасна війна не лише кінетичною, а й семантичною, а коли це війна наративів і сенсів?
Луїза Сантос: У Португалії ситуація стає дедалі складнішою. Останній політичний зсув у бік правих сил в уряді суттєво вплинув на культурну політику. Колись у нас було окреме Міністерство культури, за яке ми довго боролися, але тепер його об'єднано в Міністерство культури, молоді та спорту. Це означає спільний бюджет і ставлення до культури радше як до розваги, а не як до суспільної потреби.
Ця зміна відображає загальнішу і ширшу тенденцію до девальвації освіти та різноманіття. Багато працівників у сфері культури бояться, що фінансування й інституційна підтримка скорочуватимуться ще більше.
По всій Європі багато говорять про інклюзію та важливість культури, але на практиці інвестиції лише зменшуються.
Я вважаю, що ми маємо використати цей момент, щоб переосмислити роль культурних продюсерів та інституцій, і чесно визнати: нейтральність неможлива. Коли ми поводимося так, ніби всі мають однакові можливості, ми лише приховуємо реальні нерівності.
Уміння бачити й визнавати відмінності — сьогодні невіддільна частина відповідальності культури.
Ілля Заболотний: Сесіліє, раніше ми говорили про виклик — як знайти баланс між локальною належністю та міжнародною видимістю. Спираючись на це, а також на попередні слова Луїзи, хочу поставити більш конкретне запитання. З вашого досвіду, як нові або вразливі інституції можуть захистити себе від поглинання колекціонерами, політичними інтересами чи державними, ієрархічними механізмами "м'якої сили", і водночас залишатися фінансово стійкими?
У багатьох випадках справжня напруга виникає між бюджетами та наративами — двома найскладнішими аспектами, з якими інституціям доводиться працювати. Які у вас думки щодо цього, можливо, і у зв'язку з попереднім запитанням?
Сесілія Віденгайм: Швидких рішень тут не існує, тому що ми всі працюємо в дуже різних фінансових системах. Просто порівняйте Данію і Швецію: у Данії багато приватних фондів і мало державних коштів для мистецьких інституцій, тоді як у Швеції ми майже повністю залежимо від державного та міжнародного фінансування.
Вкрай важливо залишатися незалежними й співпрацювати з партнерами та інституціями, які поділяють ваш світогляд і цілі.
Нам потрібно будувати сталі партнерства замість того, щоб постійно виробляти й просувати лише "своє" — ця логіка належить минулому століттю. Часто ми не можемо створювати щось самотужки, нам доводиться працювати разом. Це виклик, але я вважаю, саме це — шлях вперед.
Повертаючись до вашого питання про формування відчуття причетності: один із прикладів — виставка, яку ми організували спільно з іншою шведською інституцією та Майклом Раковіцем. Він створив "примарну" версію іракського палацу, використавши паковання від продуктів із Близького Сходу, знайдених у західних супермаркетах. Коли він приїхав до Tensta, його вразив місцевий магазин, заповнений фініками з усього регіону. Згодом він зустрівся із жіночими групами громади — багато хто з цих жінок були родом з Іраку й бували в тому самому палаці до того, як його зруйнувала ІДІЛ.
Майкл Раковіц народився в Нью-Йорку й живе в Чикаго. Він представляє свої роботи по всьому світу, але жодного разу не був в Іраку, і, ймовірно, не побуває, адже має американський паспорт. Він живе з баченням своїх дідуся й бабусі: його єврейська родина з Іраку залишила країну в 1940-х роках. Тож коли він зустрівся з іракськими жінками в Tensta, між ними відбулася дуже цікава розмова про життя в діаспорі й про те, що культурна спадщина може означати для майбутнього суспільства.
Так виникло відчуття причетності, якого я ніяк не могла передбачити — те, що з'являється, коли ми запитуємо: хто формує культурну спадщину, де вона існує і якою є роль інституції в тому, щоб давати простір для цих розмов.
Ілля Заболотний: Ці рефлексії підводять нас до загальнішого питання про інституційні моделі. Наприкінці нашої розмови я хотів би повернутися до її основної теми "ідеальної інституції", і запитати вас обох: які інституційні формати сьогодні здаються застарілими або такими, що радше заважають, аніж допомагають?
Сесілія Віденгайм: Багато інституцій досі комунікують через мегафон: транслюють, замість того щоб слухати. Вони женуться за престижем і видимістю, а не за змістом. Комерціалізація мистецького середовища є небезпечною, вона віддаляє нас від спільнот. Нам потрібно почати говорити з людьми так, щоб це надихало на діалог, а не просто передавало меседж.
І є те, щодо чого я не йду на компроміси — оплата праці художників. Навіть коли бюджет обмежений, їхня робота має бути винагороджена. Це не опційно.
Нам потрібно шукати формати, які дозволяють людям бути в контакті з тим, що ви показуєте: із самим матеріалом, з художниками, кураторами, освітянами — з будь-ким, хто представляє інституцію. Інакше це перетворюється на аеропорт чи будь-яку публічну установу, яка просто "перевозить" тебе кудись.
Луїза Сантос: Я б додала три речі, від яких інституціям час відмовитися: непрозорість, поверхневість і ієрархія.
Почнімо з непрозорості. Студенти-куратори постійно запитують: як розрахувати свій гонорар? У Лондоні, де я навчалася, це відсоток від бюджету — зрозуміло й чесно. Є чіткі рекомендації: за яку роботу — скільки, і з урахуванням досвіду.
У Португалії такої системи немає. Усе непрозоро, незрозуміло. Типова відповідь — "Це залежить". Але від чого? Де це прописано? Нам потрібна прозорість, щоб усі могли рухатися до справедливості.
Далі — поверхневість. Багато інституцій стверджують: "Мистецтво для всіх". Але як це можливо, якщо люди працюють на двох роботах і ніколи не бачать себе репрезентованими? Звідки в мене буде енергія й бажання йти до інституції? Якщо в мистецтві я бачу лише людей, зовсім не схожих на мене? Якщо, розглядаючи колекцію, я знаходжу або зовсім інші типи тіл, або у кращому випадку тіло, схоже на моє, але жорстко закріплене в межах наперед визначених ідентичностей?
Доступність — це не лише про безкоштовні квитки. Це про релевантність, про час і про визнання.
І нарешті — ієрархія. Один студент якось сказав річ, яка прозвучала дуже мило, але була великою неправдою: "Університети — це найдемократичніші інституції, які тільки можуть бути". В ідеалі — так. У реальності — ні.
Коли я навчалася на факультеті образотворчих мистецтв у Лісабоні на початку 2000-х, це був державний університет, тож я могла жити з батьками й майже нічого не платити за навчання. І все ж доводилося оплачувати безліч витрат: папір, друк, інструменти. Мені довелося подаватися на стипендію, щоб мати змогу це собі дозволити. Я отримала її й продовжила навчання. А мої батьки — ні: вони почали працювати в десять років і не мали жодної подібної можливості. Тому ні, це не однакові умови для всіх. Це не демократія. Якщо ми справді хочемо забезпечити доступ, нам потрібно переосмислити, як працюють інституції.
Сесілія Віденгайм: Я хотіла б додати ще одну річ. У Tensta ми реалізуємо дворічний проєкт під назвою Studio Funk, у межах якого досліджуємо, як мистецькі простори можуть ставати доступнішими для людей із різними потребами. Ми співпрацюємо з такими організаціями, як Refugees Welcome та Independent Living. Раз на місяць до нас приходить референтна група, яка переглядає виставки з перспективи людей, що є нейровідмінними, мають порушення зору або користуються колісним кріслом.
Це змінює наш підхід до дизайну типографіки, комунікації та простору — додає важливі, чудові нюанси до того, як ми працюємо та взаємодіємо. Це тривалий процес, але він уже змінює нас. Незабаром ми запустимо курс для підготовки культурних продюсерів із цих недостатньо представлених груп — людей, які часто не почуваються бажаними в мистецьких інституціях.
Це те, з чим ми маємо труднощі зараз. І це тішить. Тобто насправді це й не труднощі. Це виклик для нас.
Institution(ing)s — це європейський коопераційний проєкт, що заохочує організації сучасного мистецтва та культури спільно створювати інноваційні інституційні моделі. Об’єднуючи 8 організацій різних масштабів, із різним впливом і цільовими аудиторіями в семи європейських країнах, Institution(ing)s репрезентує різноманіття екосистеми культурного сектору та встановлює сталі форми співпраці, поєднуючи відмінності й спільності у форматі своєрідної "інституції без стін" — живого організму, що перебуває у постійному процесі обміну та трансформації практик.
Координатор проєкту: Faculdade de Ciências Humanas | Universidade Católica Portuguesa
Погляди та думки, висловлені в межах проєкту, належать виключно його авторам і не обов’язково відображають позицію Європейського Союзу або Виконавчого агентства з питань освіти і культури (EACEA).
ГО "МСМ" дякує Міжнародному фонду "Відродження" за підтримку роботи.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
