Компліменти (чи критику) глядачів після вистав зазвичай отримують актори й режисери. У театральних анонсах також вказують імена драматургів, художників-постановників, хореографів, композиторів, рідше — помічників режисерів та інших асистентів, художників зі світла чи звукорежисерів. Вклад ще багатьох людей, які працюють у театрах, може залишатися непоміченим. Утім, це лише на перший погляд.
Суспільне Культура розповідає історії п’яти людей, які працюють за лаштунками театру. Це заступник завідувача постановною частиною в Театрі імені Лесі Українки, начальниця костюмерного цеху в Театрі імені Івана Франка, художниця-декораторка в Театрі на лівому березі, реквізиторка у Театрі на Подолі та гримерка в Малому театрі.
Олександр Андрієвський,
заступник завідувача постановною частиною в Театрі імені Лесі Українки
Олександр Миколайович працює у Театрі імені Лесі Українки вже 56 років. Але це лише офіційно: підробляти тут він почав ще з 1955 року, коли був підлітком. Щоби допомогти в театрі, міг навіть прогуляти уроки в школі.
У театрі працювали батьки його друзів, тож спочатку він туди приходив на вистави, а потім почав допомагати художнику. Також пан Олександр відвідував гурток малювання Алли Горської. Пізніше вступив у художню школу. Втім, так її і не закінчив. "Як тільки я отримав перший паспорт, то прийшов влаштовуватися на роботу в Театр імені Лесі Українки", — каже Олександр Миколайович.
Спершу працював як машиніст сцени. Зараз координує роботу машинно-декораційного, світлового, меблевого, гримерного, костюмерного та реквізитного цехів і відповідає за експлуатаційну частину, взаємодіючи з колегами, які відповідають за виробництво. У театрі його називають "тато".
"Був період, коли мене запрошували в інші театри, певно, бачили мою спритність. Але я обрав залишатися лише в Театрі Лесі. Якщо з дитинства десь крутишся, то вже в інше місце й не хочеться. Цей театр має свою магію", — вважає пан Олександр. Він порівнює театр із кораблем — встиг послужити й на флоті.
Робота команди починається з прийняття макетів, які створив художник-постановник вистави: разом обговорюють, чи можливо реалізувати задум технічно і як це зробити. Іноді це буває важко. Наприклад, у першому варіанті макета для вистави "Ой!.. Андерсен! Казки" була настільки об’ємна декорація, що її було важко зберігати, навіть якщо скласти навпіл. Тож після обговорень макет змінили.
Декорації для однієї вистави можуть ставити цілу добу, як-от у виставі "Отелло" Давида Петросяна, де потрібно оформити всю сцену, від авансцени до ар’єру. До того ж дія відбувається на кораблі: треба поставити 12 щогл і на кожну з них одягнути вітрила, які мають опускатися і підійматися в різний час протягом постанови.
Після того як машинно-декораційний цех виконав свою роботу, на сцені ще пів дня виставляють світло та наповнюють її реквізитом. Тож загальна робота займає півтори доби, як і робота над виставою "Брати" Олександра Кобзаря.
Після виставлення декорацій треба ще приблизно протягом двох тижнів проводити монтувальні репетиції з помічником режисера. Це роблять на репетиційній сцені (за розмірами вона така сама, як основна — Ред.) для того, щоби всі елементи вистави "зіграли" вчасно й правильно, а акторам було зручно і безпечно з ними взаємодіяти.
Після вистави декорації розбирають, що також займає час. Утім, що більше разів показують виставу, то більше автоматизується робота. Також фахівці намагаються застосовувати технологію збору та розбору, яка пришвидшує процес. Його можна було би пришвидшити ще більше, але не вистачає працівників: зараз частина на фронті, частина — не повернулася, зізнається пан Олександр.
"У нас же три майданчики: велика сцена, нова сцена і сцена під дахом. Уявляєте, кожен день так бігати? — каже Олександр Миколайович. — На великій сцені лише "кола"Сценічне чи поворотне коло — це кругла платформа, вмонтована в підлогу сцени, яка може обертатися. 17 метрів!"
За роки роботи в театрі він встиг взяти на роботу багатьох працівників і провести екскурсії та навчання для безлічі студентів. Згадує і молодого Андрія Жолдака, який починав створювати вистави в Театрі імені Лесі Українки, а тепер втілив там "Дім" після майже двадцятирічної перерви на українській сцені.
"Якщо порівнювати із задумом, який був рік тому, то на сцені протягом репетицій змінилося все", — каже пан Олександр. На прем’єрі вистави 13–14 вересня глядачі могли звернути увагу на великі скелі, які ненадовго з’являються в одній із перших сцен. Ці скелі взяли з іншої вистави театру, "Острів скарбів" Ольги Гаврилюк. А санки, які стали реквізитом для однієї з останніх сцен постанови, принесла з дому дочка Олександра Миколайовича, а також асистентка у художниці-постановниці Олени Дробної (ще одна дочка пана Олександра — в бухгалтерії, також працівниця театру).
"Декорація так само працює, як і актори. Пам’ятаю вистави, коли завіса опускається, ще немає акторів, але повний зал глядачів, які одразу аплодують декораціям, — додає Олександр Миколайович. — Це може бути так красиво, як картини в музеї".
Валентина Ряжечкіна,
начальниця костюмерного цеху в Театрі імені Франка
Валентина Іллівна працює у Театрі Франка вже вісімнадцять із половиною років — прийшла на посаду у 2007 році. До цього працювала медсестрою, але залишила професію через особисті причини. Про роботу в театрі, куди з дитинства приходила на вистави, дізналася завдяки сестрі, яка працювала начальницею гримерного цеху.
"Кажуть, костюмери — обслуговча спеціальність, але насправді цієї роботи не можна навчитися за місяць, — вважає пані Валентина. — У театрі більш ніж 50 вистав у репертуарі, і треба знати, як знайти костюми з кожної. У нас два чоловічих і два жіночих цехи, а також один підбірнийТеатр не лише шиє нові костюми, але й підбирає костюми з попередніх вистав., з якого можуть брати костюми на репетиції".
Загалом у Театрі Франка зараз зберігається 6371 костюм. Це не лише ті, які використовують у виставах, а й вбрання з уже списаних постанов. Іноді це костюми з матеріалів, незвичних на перший погляд, які потребують ретельнішого догляду, як-от костюми із сіна або лати із заліза, пластмаси чи пап’є-маше (наприклад, металевий корсет у "Макбеті" Івана Уривського).
На одну велику виставу може припадати понад 150 костюмів (разом із деталями образу). Наприклад, для "Конотопської відьми" Уривського потрібно 166 одиниць (для двох складів акторів), для "Арлезіанки" Дмитра Богомазова — 175, а для "Кайдашевої сім’ї" Петра Ільченка — 240 одиниць (також для двох складів). Крім того, костюми дошивають поступово через зношування, як-от у "Конотопській відьмі", що постійно гастролює.
Загалом у костюмерному цеху працює 14 людей, двоє з них — на камерній сцені. Здебільшого це жінки, але в команді також є чоловік-взуттєвик, який ремонтує та шиє театральне взуття.
Костюмери — не кравці й не займаються пошиттям костюмів: вони їх зберігають і підбирають, а також обслуговують акторів та акторок під час вистави, після неї ж дбають про чистоту та охайність вбрання: перуть, прасують і займаються хімчисткою. Якщо треба щось підшити, то відносять у пошивний цех.
Щоби підібрати костюми, іноді треба витратити цілий день або навіть з’їздити кілька разів: склади з костюмами розташовані на проспекті Науки. Костюмери мають бути присутніми не лише на виставах, але й на репетиціях із костюмами. Наприклад, на репетиції може виявитися, що корсет на шнурівці краще замінити корсетом на блискавці, щоби швидше його переодягнути. Зазвичай на репетиціях залучені ті, хто не обслуговує вечірні вистави.
Якщо з костюмом щось стається просто під час вистави — штани луснули, відірвався ґудзик — оперативно це усунути мають саме костюмери. Іноді це треба зробити за одну-дві хвилини, і шити просто на акторові чи акторці.
Також є вистави з великою кількістю переодягань. Однією з найважчих пані Валентина називає постанову "Віват, Королево!" (вона вже знята з репертуару), де кілька разів перевтілювалася Людмила Смородіна. На цій виставі працювали семеро костюмерів: четверо за лаштунками й троє на сцені. Практично посеред сцени був такий собі купол, куди акторка заходила й з якого виходила в темряві, а перевдягати її треба було менше ніж за хвилину. Також дуже швидкі переодягання у виставі "Макбет", де треба змінювати прості костюми на королівські й на металеві лати.
"Наші костюмери — це спеціалісти вищого пілотажу. Знаєте, які треба пальці? Треба знати кожну рисочку на костюмі!" — додає Валентина Ряжечкіна.
Марина Константинова,
художниця-декораторка у бутафорському цеху Театру на лівому березі
Марина — одна з випускниць Академії декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука, які допомагають її відновлювати після російської ракетної атаки в березні 2024 року. Попри те, що академія доволі швидко почала працювати знову, частина будівлі все ще в руїнах, тож кошти на відбудову продовжують збирати, проводячи виставки та інші події, як підкреслює Марина.
Художниця-декораторка закінчила академію Бойчука за спеціальністю "монументально-декоративний живопис". У Театр на лівому березі потрапила, коли шукала дотичну роботу на одній із популярних платформ, і працює там із листопада 2018 року. Каже, що "приємно відчувати вайб матріархату":
"Більшість стереотипів про мою роботу — гендерні. Старші чоловіки постійно дивуються, що дівчата вміють і не бояться працювати з дрилем чи болгаркою та можуть тримати в руках не лише пензель, але й відро з фарбою, що не легше за гирі в спортзалі. Втім, з кожним роком таких стереотипів усе менше. Мені пощастило, що мій колектив — це не про заборони й знецінювання, а про допомогу й турботу".
У театрі Марина Константинова фарбує, реставрує, наносить імітації фактур (дерево, камінь, метал), зістарює метал, займається художнім розписом. Зокрема, декораторка відреставрувала мармур у холі театру і каже: він став таким рівним, як і 47 років тому, коли відкрили оновлене приміщення. Також Марині треба клеїти, вирізати та формувати бутафорію: раніше цим займався фахівець-бутафор, який вступив до лав ЗСУ 2022 року.
Найскладніше — це встигнути все, не втрачаючи якість, вважає Марина. Зараз вона працює над прем’єрою "Дурка" Слави Юшкова: усі завдання вже давно обговорили з командою, але деякі матеріали затримуються під час закупівлі, а певні деталі додаються в процесі акторської роботи над сценарієм, тож встигнути все треба в доволі стислі терміни.
Для роботи може бути потрібна саме сцена, яка вільна лише вночі, тож працювати часом доводиться до комендантської години чи в нічні зміни. Щоби не пірнати в тривожність, треба вчасно озвучувати проблеми, пропонувати альтернативи й залучати додаткові руки, додає художниця-декораторка:
"Цілою толокою працівників театру різних спеціальностей ми «фактурили» дві стіни, клеїли та фарбували капличку й тонували стіни на сходах у виставі «Самотній Захід» Олександра Соколова. Це одна з найважчих у роботі постанов, яку я люблю передивлятися. Ми планували роботу на два місяці, але врешті робили все в останні два тижні перед премʼєрою. До того ж довелося трохи заморочитися з напівпрозорими «стільниками» — це був друк на аракалі, який клеїла на пластик: вийшли гарні віконця за задумом художника-постановника Володимира Махнюка".
Дзеркальні шестикутники, які нагадують медові стільники, у виставі за Мартіном Макдоною використовують замість пластикових фігурок святих. Протягом постанови їх будуть знімати й "плавити" — один брат знищуватиме те, що дороге іншому братові. Не будемо спойлерити, як саме це відбувається на сцені, але зазначимо, що художниці-декораторці в цій виставі не треба наново робити свою роботу перед кожною виставою, бо є заготовки вже розплавлених "стільників".
Утім, бутафорія може зношуватися. Наприклад, ядра і пластикові кульки, які використовують у виставі "Отелло" Оксани Дмітрієвої, доводиться підфарбовувати кожні кілька вистав. Бутафорія та декорації там виглядають нескладними, каже Марина, але насправді в процесі роботи виникало багато нюансів.
Ядра мали бути важкими, фактурними й не ламатися від навантажень, тому їх виготовили з пап’є-маше і наповнили гумовою крихтою для ваги. Щодо пластикових кульок, то в певний момент вони мали сипатися на сцену з риштувань. Спочатку їх планували зробити білими, але на репетиціях змінили колір на чорний, що часто фігурує у виставі. Пластик доволі важко пофарбувати, тому художниця-декораторка та завідувач постановною частиною спершу шліфували більш ніж двохсот кульок, а далі Марина їх тонувала в чорне за допомогою губки й гумової фарби.
У виставі також використовують великі маски з дзьобами, які в команді називають "чайками-воронами". Основу з металевої сітки й дротів виготовив завідувач постановною частиною Валентин Лобанець, а потім Марина мала зробити маски видимими та безпечними для акторів: вона додала чорну тканину в тих місцях, де маски видно із зали, пофарбувала їх і покрила лаком для металу, а також додала пінопластову трубу на низ, де є контакт із тілом акторів.
Не одразу вийшло зробити й дванадцять металевих ліжок для вистави (там також використовують інші металеві елементи, як-от валізи та груші). У процесі репетицій виявилося, що ліжка можуть прогнутися, а то й геть зламатися під вагою акторів, які мали на них ставати, тому ліжка переварили. Далі їм ще треба було додати кольору іржі та закріпити ефект лаком.
"Найприємніше із завдань у виставі — це ставити штампи на білосніжні простирадла, тож у якийсь момент все бутафорське подвірʼя перетворилось на Кіпр із дюжиною розвішаних білосніжних простирадл, які сохнуть на серпневому сонці", — згадує Марина Константинова.
Найбільше вона любить бачити результат після місяців обговорень та ескізів, коли задум складається в єдину картинку на сцені: "Тоді я іду в пʼятий ряд, стаю по центру і нарешті бачу все на своїх місцях, цілісне і продумане. Потім сідаю в першому ряду і роздивляюсь деталі, чи все охайно. І нарешті уявляю це все очима глядача, який побачить все вперше. Особливо приємно усвідомлювати, коли кожна деталь на місці навіть після 42 зіграних спектаклів, як-от у постанові «З цією виставою щось не так» — там стільки дрібних деталей, що глядачу краще і не знати".
Марія Дмитренко,
реквізиторка в Театрі на Подолі
Мама — кравчиня, старший брат і дядько — машиністи сцени, дружина брата — реквізиторка: коли родина вже більш ніж двадцять років працює в театральній сфері (Малий театр, театри "Браво" і "Ательє 16"), потрапити до театру було неминуче, вважає Марія. "Та одразу скажу, що мене взяли на роботу не через зв'язки", — жартує реквізиторка. Вона закінчила університет імені Карпенка-Карого за спеціальністю "організація театральної справи".
"Більшість закулісних професій — це ремесло, яке передається з рук у руки, і цього переважно не вчать в університеті. Тому я просто ходила хвостом за реквізиторами, а вони мені розповідали тонкощі своєї роботи. А на другому курсі універу начальниця запропонувала мені працювати в їхньому цеху", — розповідає реквізиторка, яка працює в Театрі на Подолі понад три роки, з січня 2022-го
Реквізиторів у театрі можна назвати "завідувачами" різними дрібницями: вони працюють із посудом, їжею, валізами, вазами, штучними квітами, бутафорською зброєю, цигарками, ліхтариками, телефонами, пояснює Марія. Утім, реквізитори не працюють із меблями та декораціями (із ними працюють художники-декоратори та інші спеціалісти театру). При цьому реквізитори можуть працювати з одягом, який використовують у виставі, але не вдягають (із тим, який вдягають, працюють костюмери й кравці), а також із текстилем, аксесуарами й прикрасами. Наприклад, реквізитор може підбирати акторові окуляри чи тростину, і не лише в процесі випуску вистави, але й тоді, коли у постанову вводять нового актора, якому треба деталізувати образ.
Звідки беруть реквізит для вистав? Іноді купують, іноді видають із підбору (вже наявного реквізиту, не залученого в інших виставах), а іноді цей реквізит виготовляє бутафорський цех. Своєю чергою, реквізитори мають його зберігати та експлуатувати. Реквізит зазвичай шукають художник-постановник і завідувач постановною частиною. Але оскільки "на барахолках товарний чек не видають", іноді реквізит приносять самі працівники театру. Оголошення про пошук роблять і в соцмережах театру (так знайшли валізи для "Зелених коридорів" Максима Голенка та портфелі для "Процесу" Давида Петросяна).
Один реквізитор може працювати паралельно на малій і великій сцені, якщо вистави відносно легкі з погляду реквізиту. І навпаки — на складніших виставах можуть працювати одразу два реквізитори.
Марії подобаються вистави, які вимагають постійного руху — де не треба просто збирати реквізит після трьох годин очікування ("Зелені коридори" Максима Голенка чи "Жінка в чорному" Андреаса фон Шліппе). Деякі з них фізично складні й потребують ретельної підготовки. Наприклад, для вистави "Сто тисяч" Віталія Малахова треба наклеїти мішок грошей.
Для "Камінного господаря" Івана Уривського треба замішати різні види глини в різних ємностях. Гончарну глину важко замішувати, тому доводиться використовувати шурупокрут. Далі глину змішують із бутафорською кров’ю, щоби отримати потрібну консистенцію. Після цього ще треба зварити порцію чорної пасти, загорнути скульптуру жінки та розкласти на свої місця ємності з речовинами, тканини й мотузки.
"А після вистави треба дістати з жіночки печінку, вимити її та всі ємності, здати в прання тканини, відчистити все від макаронів та моркви. Можна лише пофантазувати, якого кольору в реквізитора руки після цього", — розповідає Марія. У цій постанові використовують силіконову печінку в натуральному розмірі та зліпки з обличчя акторки Даші Малахової, яка грає Донну Анну.
Перед виставами "Як стихне шуру-буря зла" Річарда Нельсона і "Моє століття" Віталія Малахова треба готувати багато страв та імітувати алкогольні й безалкогольні напої. На першу треба нарізати миску салату, зварити вареники, почистити картоплю, замісити тісто, підготувати смажену картоплю та булку з повидлом, нарізати хліб, зробити "квас" і "самогон". У другій виставі створюють антураж до дня народження, тож виходить святковий стіл: варять хінкалі, роблять нарізку фруктів, овочів та м’яса, наливають "шампанське", ставлять свічки в торт, готують набір посуду на вісім людей. А після обидвох вистав ще треба вимити таку кількість посуду, як після новорічного застілля.
Реквізитор відповідальний і за елементи проведення — так називають усі маніпуляції, які роблять протягом вистави: подати, забрати, скинути, зловити, перенести на інший бік сцени, зробити перестановку в антракті, тобто частково створюють ту саму "магію театру", коментує Марія.
Наприклад, в одній вистав, яку вже зняли з репертуару, реквізитору потрібно було в певний момент взяти коробку, присипати її тальком, стати між кулісами й тримати її на витягнутих руках над головою. А зі сцени виглядало так, ніби акторка дістає коробку з антресолі й здуває з неї пил.
У іншій виставі, "Цар Едіп" Давида Петросяна, реквізитор має кидати скло із галереї, а потім його збирати (галерея обрамляє сцену вгорі по периметру, там розташовуються штанкетні підйоми з декораціями й деякі комунікації, звідти частково розвішується світло, звук і відео).
"У ще одній виставі, знятій із репертуару, грала урна з прахом. Ми його змішували з манної крупи та насіння маку. Далі в ході вистави це все висипалося в спеціальну яму в сцені, а потім проходив дощ, який стікав у ту саму яму. А яма була устелена поролоном, аби не так сильно шуміла вода. Коротше, після чергової вистави приходить монтувальник і каже: "Я поклав той поролон сушитись, а з нього ваші маки проросли", — згадує реквізиторка.
Катерина Скорих,
художниця-гримерка
"Мені було цікаво, як за лаштунками роблять людей красивими. Також мені хотілося себе прикрашати, щоби ніхто не звертав увагу на білі плямки на моїх руках: у мене є захворювання, вітиліго. Це зараз уже на нього не так звертають увагу, а раніше люди вважали це потворним", — каже Катерина Скорих.
Спочатку вона навчилася візажу, потім перукарського мистецтва, а згодом і гриму. За освітою Катерина — екологиня. Перші курси макіяжу закінчила ще в 11 класі. Після вишу обставини склалися так, що потрібно було терміново заробляти, тому Катерина влаштувалася в школу макіяжу.
У професії вона вже 18 років, і 15 із них працює гримеркою в кіновиробництві. Поступово стала асистенткою художника в кіно, а далі — головою департаменту, яка повністю продумує образи. На зйомках кіно познайомилася і з акторками Малого театру, де працює уже сезон: спершу прийшла на одну виставу, а потім залишилася.
"У театрі частіше можна гіперболізувати, наприклад бризнути блискітками, як у виставі «Подорож…» Артема Вусика ["Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію"]. Блискітки роблять половину образу, і насправді на грим всіх акторів у виставі я витрачаю порівняно небагато часу, до трьох годин. Загалом у театрі ширший діапазон того, що я можу підкреслити, щоби допомогти глядачу сприймати персонажа, — вважає Катерина. — Саме персонажа, не актора".
Перед тим як розробити образ актора в голові та перетворити його на персонажа, художник-гример має поспілкуватися з режисером та зрозуміти героя і його трансформації протягом вистави. Коли бачення складається, його варто обговорити з художником-костюмером.
Наприклад, у виставі "Ляльковий дім" бачення Катерини одразу збіглося з баченням режисера Олекси Гладушевського — натхнення шукали в серіалі "Санта Барбара" з його начісами та "шаленством". Художниця-гримерка відштовхувалася від характеру ліній та від психології кольору. Героїня Ніки Шостак (Нора) асоціювалася з рожевим — кольором Барбі та наївності, на відміну від Лариси Шелоумової (Фру Лінне), яка мала втілювати розважливу та втомлену від життя жінку.
"Навіть кутики губ у Нори (Ніки Шостак) більш округлі, а у Фру Лінне (Лариси Шелоумової) більш гострі. Важить кожна деталь, навіть напрямок стрілки", — коментує Катерина. — Також дуже багато в образі залежить від брів, ними можна зобразити будь-яку емоцію".
Обидві персонажки мають достатньо об’ємні укладки, які художниці-гримерці треба було робити протягом півтори-двох годин (на одну людину). До того ж зачіска має витримати всю виставу. "Цей начіс — як шолом", — жартує Катерина.
Під час вистави героїня Ніки Шостак має дуже швидко зчесати свій начіс і зробити хвостик. Для цього художниця-гримерка лишає акторці спеціальний засіб, що швидко розчиняє лак для волосся. "Звісно, якби треба було, я б лишилася під час вистави та робила би перегрим, але акторки й актори кажуть, що можуть впоратися без мене", — каже Катерина Скорих.
Іноді вона працює і з накладним волоссям. Поки цього не доводилося робити в театрі, але в кіно мала справу і з більш стандартними перуками, які потрібно закріпити шпильками-невидимками, і з такими, які потрібно було приклеювати до шкіри голови, щоби не було видно "переходу".
За словами Катерини, матеріали для гриму не завжди "важчі" за матеріали для макіяжу. Тобто гримувати акторів можна з використанням звичного тонального крему чи тіней для повік. Щоб зробити біле обличчя, використовують аквагрим чи жирний грим для клоунів. Є і матеріали, з якими треба бути обережними: наприклад, колодій, за допомогою якого зазвичай роблять глибокі застарілі шрами, може залишити хімічний опік або сильне подразнення на обличчі акторів.
"Грим — це не просто нафарбуватися і не просто помахати пензликами. Він може бути фішкою, як у виставі «Сумнів» Юрія Кулініча, — каже Катерина Скорих. — Там Христя Дейлик і Марія Моторна грають монахинь, і я запропонувала режисеру, щоби вони ніби «світилися» ізсередини. Ми нанесли дуже багато хайлайтера, світлий тон і зафарбували брови, щоби лоб виглядав вищим (раніше аристократи взагалі голили собі брови). Також використали сяйливу білу пудру, тож при наведенні світла на акторок їхні обличчя ніби світилися. При цьому ми ще й «розвели» персонажів — Сестра Алоізіус (Марія Моторна) виглядає більш матово. Наприкінці вистави персонажки монахинь витирають обличчя і ніби «проявляються», знімають рожеві окуляри й починають сприймати світ таким, яким він є. І коли вони стикаються з реальністю, то змінюється їхній грим".
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
