Значною мірою те, як ми сприймаємо сучасне мистецтво, визначається не лише роботами художників, а й тими, хто створює саму рамку для нашого досвіду — кураторами. Саме вони формують наратив виставки, поєднують різні твори в єдину історію та задають тон дискусії про мистецтво.
Попри це, сама професія залишається для широкої публіки радше "невидимою": мало хто замислюється, коли і як виникла ця роль, які завдання вона охоплює і чому сьогодні кураторство стало однією з ключових практик у світі культури.
Про складну й водночас захопливу історію кураторства розповіла культурологиня та освітня менеджерка "Промприлад Артцентру" Катерина Лазаревич у своїй лекції, що відбулася в межах Школи культурних компетенцій.
Короткий конспект для Суспільне Культура підготувала Яна Яригіна.
Протокураторство та приватні колекції
Зародки того, що ми сьогодні називаємо кураторством, простежуються вже наприкінці XVI — на початку XVII століття.
У цей час на теренах Європи набуває популярності феномен так званих кабінетів цікавинок (Wunderkammer), або кунсткамер — своєрідних мікроекспозицій приватних колекцій, які поєднували природні рідкості, етнографічні артефакти та витвори мистецтва з різних куточків світу. Вони були не лише виявом допитливості, а й демонстрацією інтелектуальної широти та універсалізму світогляду їхнього власника.
У XVII–XVIII століттях ця практика еволюціонувала: аристократичні роди дедалі частіше збирали твори мистецтва як свідчення соціального статусу, економічної спроможності та витонченого смаку. З'являється й нова роль — художники та знавці, яких наймали для організації колекцій. Їхнє завдання полягало не лише у відборі робіт, а й у створенні цілісної візуальної концепції, здатної репрезентувати ідеали свого патрона.
Характерним прикладом цієї доби є "килимова розвіска" — принцип експонування, відображений, зокрема, у відомій картині Давіда Тенірса молодшого "Ерцгерцог Леопольд Вільгельм у своїй галереї у Брюсселі", яка стала своєрідною візуальною енциклопедією колекціонерської культури бароко.
Такі ранні експозиції ще не мали власне репрезентативної цінності у сучасному розумінні виставки. Їхня функція полягала передусім у демонстрації матеріального достатку та соціального статусу власника колекції.
Водночас уже тоді виявляється зародкова логіка впорядкування творів: картини могли групуватися за тематичними ознаками — релігійними, світськими чи алегоричними.
Саме в цю епоху художник уперше починає виконувати роль посередника між творами мистецтва та їхнім публічним (хоч і вузьким) сприйняттям, застосовуючи власні фахові знання для формування колекцій.
У цьому сенсі можна говорити про своєрідне "протокураторство" — попередню стадію розвитку кураторської практики, яка ще не усвідомлювала себе як окрема професія, проте заклала підґрунтя для її майбутнього становлення.
Публічні колекції та митці-куратори
Поява публічних, а не приватних колекцій знаменувала якісно новий етап у взаємодії суспільства з мистецтвом — інституціоналізацію музею. Упродовж тривалого часу їхнє формування та опікування експозиціями залишалося у руках професійних художників.
Приблизно до кінця XIX століття саме вони виконували роль організаторів виставкових просторів, спираючись на власний художній досвід. Зберігалася і традиція так званого килимового розвішування — густого компонування робіт, розташованих одна над одною за стилями, епохами або тематичними принципами.
Нову фазу в розвитку кураторської практики зумовило XX століття та, зокрема, авангард.
Перша світова війна докорінно трансформувала політичний, культурний і соціальний ландшафт Європи. Митці-авангардисти прагнули знайти нову художню мову, яка б відображала змінену логіку світу і досвід суспільства, що пережило катастрофу. В цих умовах й самі виставки також не могли залишатися такими, як раніше.
У 1920–1940-х роках починає формуватися те, що сьогодні ми означуємо як експозиційний дизайн.
Особливе місце у цій історії займають міжнародні виставки сюрреалістів та робота з простором і мистецтвом у просторі філософа Андре Бретона та художника Марселя Дюшана. Ця архівна світлина зафіксувала знамениту інсталяцію — залу, оповиту білою ниткою, що нагадувала павутину. Це рішення було водночас естетичним жестом, символічним коментарем та політичним висловлюванням. Інтерпретацій щодо такого рішення може бути багато: це міг бути прямий натяк на те, що живописна традиція вже починає затягуватись павутиною, коментар про недосяжність ідеалу мистецтва, або ж політичне висловлювання — не варто вдавати, що все нормально, насолоджуючись мистецтвом, коли Європа перебуває в стані напруги перед Другою світовою війною.
Марсель Дюшан — вправний митець та куратор; його рішення — багатошарове, вписане у контекст і впливає на безпосередню взаємодію відвідувачів з експозицією. Глядачі повинні були не просто розглядати твори мистецтва через ці нитки, але якимось чином перелазити, переступати крізь них, просочуватись, щоби хоч трохи наблизитись. Це яскравий приклад з історії кураторства, коли художник став візіонером. Він відчув, як можна використати простір для того, аби поговорити і про політичний клімат, і про мистецтво.
До 1960-х років ключову роль у кураторстві все ще зберігали митці, однак у другій половині XX століття на передній план виходять мистецтвознавці, а кураторство поступово утверджується як окрема професійна дисципліна.
Кураторство як спосіб зробити висловлювання
У 1960-ті куратори поступово відходять від інсталяційного підходу, коли вони взаємодіють головним чином з об'єктами та способами їхнього розміщення у просторі, і натомість починають спроби змінювати сам галерейний простір та формулювати власне ідейне висловлювання через художні роботи.
Якщо раніше роль куратора була фактично такою, що обслуговує художника чи колекцію, то тепер він чи вона по-інакшому взаємодіє з митцями.
Для прикладу згадаємо виставку "Порожнеча" (1958) Іва Кляйна в паризькій галереї Iris Clert. Її відвідувачі потрапляли до кімнати, де була лише музейна вітрина, в якій нічого не виставлялося.
Це радикальне "вивільнення" простору продемонструвало новий вимір кураторської діяльності. Відтепер йшлося не лише про відбір об'єктів, а й про створення наративу, досвіду та атмосфери, які сама виставка комунікує відвідувачам. Матеріальність експонатів поступово відходила на другий план, натомість акцент переносився на ідею, жест та інтелектуальне послання, які конструюють спільний простір мистецтва та його аудиторії. Від того, що куратор оперує якимись об'єктами і їх оздоблює — до розуміння, про що ми взагалі думаємо і говоримо завдяки експозиції. Тобто висловлювання куратора або митця стає не менш важливим, ніж об'єкти, розміщені на виставці.
Цей вектор продовжив і розвинув Гаральд Зееман — швейцарський куратор, який увійшов до історії як один із класиків дисципліни та водночас як перший "незалежний куратор".
Його виставка When Attitudes Become Form (1969, Kunsthalle Bern) стала новаторським експериментом, що розширив уявлення про саму можливість кураторства.
Запросивши близько п'ятнадцяти художників, Зееман поставив їм умову: створювати роботи безпосередньо у виставковому просторі. Тим самим він трансформував інституцію з "місця показу" в живу лабораторію, де процес творення і результат ставали нероздільними. Кунстгалле перетворився на поєднання майстерні, експозиції та співпраці — гібридний простір, що радикально змінив уявлення про виставку як таку.
Не менш значущою постаттю стала Люсі Ліппард, чия діяльність у 1960–70-х роках принесла в кураторство нову чутливість — до аудиторії та форм її взаємодії з мистецтвом. Її "числові" виставки, зокрема "557,087" (1969, Сіетл) та "955,000" (1970, Ванкувер), експериментували зі структурою перегляду: глядач отримував можливість самостійно обирати маршрут, а отже, й творити власний унікальний досвід взаємодії з експозицією. Це означало відхід від моделі пасивного споглядання та перехід до активної співучасті аудиторії.
Тож у другій половині XX століття кураторство постає не лише як практика відбору й розташування робіт, але і як інтелектуальний та комунікативний жест.
Сьогодні куратор чи кураторка — це людина, яка створює концепцію виставки, викристалізовує її головну ідею, вибудовує взаємодію між дієвцями світу мистецтва та аудиторією.
Сучасна кураторська практика більше націлена на створення зв'язків між людьми й залучає до діалогу художників, самого куратора, інституцію та аудиторію. Мистецтво кураторства сьогодні — це мистецтво взаємодії.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
