В український прокат 28 серпня виходять "2000 метрів до Андріївки" — документальний фільм, що розповідає про звільнення села Андріївка під Бахмутом. Це спільна робота оскароносного режисера та лауреата Пулітцерівської премії Мстислава Чернова і фотографа Associated Press Алекса Бабенка.
У цьому матеріалі для Суспільне Культура кінокритикиня Альона Шилова поговорила з Алексом Бабенко про зйомки фільму, питання етики у документації війни та якої підготовки вимагає робота журналістів на фронті.
Яке обладнання ви використовували для зйомок?
Під час зйомок фільму ми використовували камери Sony Alpha 7S III. Це наш звичайний кіт, на якій ми знімали матеріали для Associated Press. Я робив фотографії на свою камеру на той момент Canon R6 Mark II, але фотографії не увійшли в фільм. Також ми використовували екшн-камери, які були у мене і Мстислава, та камери на шоломах військових.
Які конкретні переваги давало поєднання камер на шоломах та вашої основної камери?
Під час роботи над фільмом ми хотіли занурити глядача в реальність війни якомога детальніше, наскільки це можливо. Нам пощастило з тим, що військові змогли зберегти багато матеріалів з безпосередньо боїв. Це допомагає максимально наблизити досвід і показати глядачу, як війна відбувається від першого обличчя.
Також екшн-камера під час наших зйомок — це завжди корисний інструмент, тому що вона дозволяє записувати нон-стоп. Якщо на звичайну камеру ти навряд чи будеш писати 16 годин підряд, бо потрібно дуже багато заряду батареї, багато карток пам'яті, то на екшн-камеру можлива тривала зйомка. Тому якщо якийсь момент не встиг записати на основну камеру, є бекап із матеріалу на екшн-камері.
Для нас було важливо показати, через що проходять військові, показати, якою складною є війна. Тож для цього багато використовували екшн-камер і матеріал, знятий самими військовими. Мені здається, одне з головних завдань полягало в тому, щоб передати їхній досвід глядачу максимально реалістично — настільки, наскільки це дозволяли сучасні засоби зйомки та доступні нам монтажні рішення.
Наскільки складно було працювати з технікою в екстремальних умовах: на мінних полях, у траншеях і під обстрілами?
На той час і я, і Мстислав мали досвід висвітлення війни. З 2022 року я працював постійно, і для нас це було звичною історією — бронежилет, шолом і камери. Це той набір, який ти береш із собою на кожну зйомку.
Коли падаєш, варто пам'ятати, щоб камера не була під бронежилетом, щоб її не розбити. Тобто ти стараєшся тримати одну камеру в руках, іншу збоку на тулубі, аби у випадку обстрілу і падіння на живіт не розбити їх.
Що б ви могли порадити українським документалістам, які хочуть знімати на фронті, але ще не мають такого досвіду?
Варто звернути увагу на свою підготовку, пройти курси Hostile Environment And First Aid Training (HEFAT). Це триденний курс, який охоплює опанування медичного протоколу MARCHАлгоритм MARCH — це абревіатура для позначення послідовності дій для надання домедичної та медичної допомоги в екстремальних ситуаціях:М — Massive Hemorrhage (масивна кровотеча);А — Airway (дихальні шляхи);R — Respiration (дихання);C — Circulation (кровообіг);H — Hypothermia / Head Injury (гіпотермія / травма голови). і також підготовку до роботи у ворожому середовищі. Це мастхев, без якого я нікому не раджу взагалі заїжджати в зону бойових дій. Також треба підготувати екіпірування — мати при собі аптечку, якою вмієш користуватися, мінімум 4 турнікети або навіть більше.
Оцінювати ситуацію, в яку їдете, наперед знати більш ніж один маршрут для виходу, розуміти, де точка евакуації та як можна вийти на зв'язок. Ретельно обирати, з ким працюєте — наскільки це досвідчені військові, наскільки ви відчуваєте до них довіру.
Війна стала набагато небезпечнішою, ніж у той період, коли ми були в Андріївці. Тоді ми ще могли вдень йти по посадці, йти по селу. Зараз такий сценарій уявити неможливо — всі переміщення відбуваються вночі, і висвітлення будь-якого підрозділу на фронті, не кажучи вже про піхоту, стало набагато складнішим через збільшення кількості дронів у десятки разів.
Як ви змогли інтегруватися у взвод Третьої окремої штурмової бригади? Які виклики виникали стосовно безпеки чи доступу?
Я би не називав це інтеграцією, бо інтеграція — це ніби ми заходимо в підрозділ, а ми завжди працювали як журналісти й висвітлювали роботу військових.
Я познайомився зі взводом Третьої штурмової бригади ще в січні 2023-го і почав з ними працювати в червні-липні. Коли почалася співпраця з Мстиславом, мене вже доволі добре знали військові — люди, з якими я був на позиціях уже декілька разів. До піхоти ми потрапили вперше (з Мстиславом Черновим — Ред.), до того я доволі багато працював із мінометним підрозділом, з аеророзвідкою.
Робота з хлопцями з Третьої штурмової бригади вибудовувалася доволі органічно. Напевно, вони бачили, що в нас є підготовка, досвід перебування біля лінії фронту. Я не перший місяць із ними працював, у Мстислава був досвід на шести різних війнах, він був у Маріуполі. Напевно, тому нам довіряли й дали можливість висвітлювати їхню роботу.
Особисто в мене була довіра до командира, до Феді, хоч ми до того бачили його один раз, але на війні доволі швидко проймаєшся довірою або недовірою до людей. Тобою багато в чому рухають відчуття, бо на довгий аналіз часу немає. У цьому випадку ми бачили, що робота виконується дуже якісно, і нам було важливо це висвітлювати з новинної точки зору, бо це була частина контрнаступу.
Як ви гарантували власну безпеку й безпеку знімальної групи під час боїв? Чи була підтримка з боку військових?
У нас завжди є протоколи на випадок поранення та на випадок смерті когось із групи. Не тільки на цій місії, а взагалі в цій роботі.
Якщо казати коротко — завжди після того, як стається поранення чи загибель когось із групи, потрібно оцінити ситуацію, зрозуміти, чи вона зараз безпечна. Якщо вона небезпечна, то не ризикувати більше. Якщо ситуація стала безпечною, то потрібно надати допомогу, якщо в цьому ще є сенс. Зв'язатися з командно-спостережним пунктом через рації.
Усе дуже залежить від ситуації — якого характеру поранення, чи воно критичне. Кожен аспект впливає на подальші дії.
Як ви працювали з емоційними моментами — наприклад, кадр, де солдат отримує поранення?
Головне — не нашкодити людям, яких ми знімаємо, ніяк не перешкоджати їхній роботі. У випадку евакуації поранених найважливіше, що ми можемо зробити, — не заважати роботі медиків. Якщо в нас виходить зробити якісь кадри — добре, якщо не виходить — неважливо. Головне — щоб військовому надали допомогу якомога швидше.
В цей момент не думаєш про емоції, а думаєш про те, де ти, чи не перекриваєш комусь дорогу, чи не перекриваєш комусь зону його роботи, чи знімаєш, чи наведений фокус, чи потрапляє в кадр те, що вважаєш потрібним. Голова зайнята дуже практичними, технічними питаннями, на емоції не залишається ресурсу.
З початком повномасштабного вторгнення в українському кіно та медіа періодично спливає питання етики у зображенні війни: як саме її варто показувати, які межі дозволеного існують у документальному та ігровому кіно, а де питання етичності взагалі не має сенсу, наприклад у зйомках безпосередньо на фронті. Яка ваша перспектива на це — що, на вашу думку, етично або неетично показувати?
Мені здається, що варто показувати війну такою, якою вона є. А якою вона є, визначає не документаліст — визначають тільки події і те, як все відбувається.
Через складність доступу до фронту, через атаки Російської Федерації не тільки на військових, а часто на журналістів та будь-яких людей біля лінії фронту, знімати війну стало дуже складно. До багатьох елементів війни в камери немає доступу.
Якщо ще й фільтрувати те, що потрапляє на камери, то може виникнути прірва між глядачем і військовими, не буде зрозуміло, через що проходять військові.
Варто зазначити, що завжди має бути повага до тих, кого ми знімаємо, і якщо людина з різних причин не хоче потрапляти на камеру, вона не має потрапляти на камеру. Це вже більше про особисте поводження з героями, їхню особисту думку, а не етику.
Чи є для вас різниця між тим, як фільм сприймає західна та українська аудиторія?
Для міжнародної аудиторії важливо показати те, що українські землі, українські військові, українські втрати — це не просто цифри, це конкретні люди, які мають свою долю. Ми хотіли персоналізувати їх, наскільки це було можливо. Більшість героїв, яких ми зустріли, були не професійними військовими, а добровольцями. Важливо показати іноземній аудиторії, що це такі ж цивільні люди, як і інші цивільні люди, але через російську агресію вони вирішили стати на захист своєї країни.
У фільмі багато говориться про контрнаступ, і в той час було дуже багато новин зі всього світу про український контрнаступ — спочатку про його очікування, потім про те, що він не виправдовує цих очікувань. Нам вдалося задокументувати частину контрнаступу, ми хотіли показати, якою ціною він проводився, через що проходили люди, які в ньому брали участь.
Для української аудиторії я можу сказати все те саме, бо не сильно розрізняю аудиторії. Але, звичайно, в українців набагато глибше сприйняття, особливо у сімей військових.
Нам було дуже важливо задокументувати пам'ять про цих людей. На жаль, вже після зйомок декілька героїв фільму загинули. Ми залишили їхній досвід в історії, задокументували операцію та зберегли цей фільм як пам'ять.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
