В "Українському домі" 17 липня представлять проєкт "Мистецтво після 2000-го. Глосарій". Виставка досліджує трансформацію художньої мови українських художників впродовж XXI століття, а експозиція складатиметься з робіт 70 митців, чий творчий шлях розпочався, сформувався або триває у 2000–2025 роках.
Аби здійснити подорож крізь десятиліття, кураторська команда, до якої увійшли Тетяна Кочубінська, Валерій Сахарук, Олександр Соловйов та Катерина Цигикало, створила альтернативний словник, що складається з понять, на які їх надихнули мистецькі роботи, виставки та філософські концепції.
Суспільне Культура розпитало кураторів про те, чого варто очікувати від нового проєкту, для кого він створений та чим вирізняється.
Минулого року в "Українському Домі" відбувся проєкт "Протагоністи. Живописний заповідник / Паризька комуна", який був присвячений мистецькому середовищу кінця 1980-х — початку 1990-х. Ця виставка є його логічним продовженням чи, можливо, вона пов'язана з іншими попередніми дослідженнями періоду?
Усі виставкові проєкти в "Українському домі" так чи інакше присвячені новітній історії мистецтва в Україні. Попередні виставки здебільшого зосереджувалися на подіях і художніх середовищах до 2000-х років. Натомість цього разу ми свідомо поставили перед собою завдання звернутися до мистецтва після 2000-го, аби показати тяглість і те, як формувалося нове покоління художників.
У певному сенсі ця виставка продовжує ідею проєкту "Ті, хто прийшли у 2000-ні", що проходила у М17. Наш проєкт дає змогу глибше подивитися на процеси становлення і взаємодії художніх позицій у XXI столітті.
Нам було важливо помислити, яким чином через мистецтво можна скласти уявлення про українське суспільство. Так вийшло, що серед чотирьох кураторів нинішньої виставки — двоє (Валерій Сахарук та Олександр Соловйов — Ред.) працювали над "Протагоністами", що, безумовно, створює певну спадкоємність. Водночас кураторський склад представлений різними поколіннями, і це дозволяє сформувати багатоперспективний погляд на період, який ми досліджуємо і свідками якого ми безпосередньо є.
Цього разу ми звертаємо увагу на тих художників, які сформувалися вже після 2000-го, а також на нові зв'язки й теми, що виникають між поколіннями. Уже з'являється нова генерація авторів, яка активно діє і комунікує всередині мистецького поля. Виставка дає змогу простежити ці процеси й водночас подивитися на сучасне мистецтво як інструмент розуміння нашого часу.
Що саме означає термін "глосарій" у контексті цієї виставки, і як він допомагає відвідувачам орієнтуватися у представлених творах?
Ідея "глосарію" якраз і виникла як навігаційний інструмент та орієнтир для глядачів. Водночас цей термін відповідає горизонтальним зв'язкам, що визначальні для нашого часу децентралізації та відсутності мейнстриму.
У контексті виставки "глосарій" не є суто довідковим інструментом, а радше виступає метафорою і методом дослідження. Він означає спробу кураторів впорядкувати складну й різноманітну художню мову українського мистецтва останніх 25 років через добір ключових понять — слів і сенсів, які резонують у творах митців, описують їхні теми й контексти.
Тези, якими ми послуговуємося — "Тіло, що хоче бути ландшафтом", "Пам'ятникам не ставлять пам'ятники", "Дифузія ідентичності", "Пропаганда світу моєї мрії" — не є науковими визначеннями чи мистецькими термінами, а радше точками входу у твори, можливістю поглянути на них під кутом певної ідеї або проблеми.
Тож наш глосарій допомагає відвідувачам орієнтуватися не за хронологією чи стилем, а через поетичну, смислову мапу, що відкриває зв'язки між творами, поколіннями, інституціями та художніми практиками. Це своєрідний спосіб читання мистецтва — через мову, якою воно саме себе описує.
Нам важливо підкреслити, що поняття "глосарію" не є фіксованими контейнерами для опису дійсності. Вони радше відображають її гнучкий і плинний характер, а також складну взаємозалежність усіх процесів і явищ.
У пресрелізі ви зазначаєте, що проєкт "не є спробою створити вичерпну репрезентацію мистецтва нового тисячоліття чи зафіксувати його реакцію на політичні події". Тоді як варто говорити про мистецтво 2000-х років?
Ми прагнемо не навішувати ярлики на авторів і авторок, а говорити про мистецтво цього періоду через множинність досвідів, мов і стратегій, що сформувалися в умовах стрімких трансформацій суспільства, культури та самого художнього середовища.
Двотисячні — це не цілісна епоха з єдиною естетикою чи темою, а радше час становлення нових форм вираження, інституційної перебудови, переосмислення ідентичностей, тілесності, пам'яті, приватного й політичного. Це період, коли мистецтво дедалі більше позбувалося ієрархічності, ставало все більш різноманітним і чутливим — як до особистого, так і до суспільного, травматичного, абсурдного або невидимого.
Тож, на нашу думку, про мистецтво 2000-х варто говорити як про відкриту систему, в якій співіснують різні генерації митців, ритми, жанри й медіа. Підхід "глосарію" в цьому контексті не прагне підсумувати чи впорядкувати, а натомість ініціює діалог, допомагає вловити смислові вузли, з яких і вибудовується складна структура сучасного українського мистецтва.
У мистецтві неодмінно відображаються політичні та соціальні зміни. У кураторському тексті ви зазначили, що художники "інтуїтивно вловлюють зрушення ще до їхнього очевидного прояву". Які саме "зрушення" ви вважаєте найбільш значущими для українського суспільства?
У мистецтві 2000-х в Україні можна простежити кілька таких ключових зрушень. Одне з них — усвідомлення себе в пострадянському просторі, з поступовим звільненням від його інерцій, від образів і структур, що трималися на мовчазній згоді чи забутті. Художники почали активно переосмислювати спадок 1990-х, теми ідентичності, пам'яті, місця у світі.
Інше важливе зрушення — поєднання особистого і політичного. Зміна ролі художника зі спостерігача на того, хто говорить прямо, реагує і втручається. Особливо це загострилось після Помаранчевої революції, а потім — із 2013–2014 років, і особливо сьогодні, під час повномасштабного вторгнення. Але ще у 2000-х ця чутливість уже зростала: з'являються теми тіла, меж контролю, травми, мови як інструменту влади. Також значущим є поворот до колективного досвіду, до самоорганізації, створення альтернативних інституцій, ініціатив і спільнот.
Ці зрушення передвіщали трансформації, які відбулися в українському суспільстві в наступні десятиліття: посилення громадянської відповідальності, боротьбу за суб'єктність і нове розуміння свободи як дії.
Створюючи "глосарій" ви послуговуєтеся концепціями французьких філософів Поля Вірільо та Ґі Дебора, які можуть бути не відомими загалу. Хто є цільовою аудиторією проєкту?
Ми розуміємо, що концепції Поля Вірільо чи Ґі Дебора можуть бути не знайомими широкій аудиторії. Водночас ці посилання не є самоціллю — вони допомагають окреслити ширший інтелектуальний і культурний контекст, у якому розвивалося українське мистецтво після 2000 року. Кожен термін, винесений у назву розділу, супроводжується поясненням і коментарем, який дає змогу глядачеві зрозуміти, чому саме так було названо той чи інший фрагмент виставки.
Насправді наша аудиторія — дуже різна. Ми мислимо мистецтво як інструмент пізнання, і, можливо, найцікавіше — це не приходити на виставку з уже готовими знаннями чи упередженнями, а відкривати щось нове для себе. Якщо хтось завдяки цій виставці дізнається про ідеї, з якими раніше не стикався, — це вже буде для нас великим досягненням.
Зокрема, і "Машина зору" Поля Вірільо, і "Суспільство спектаклю" Ґі Дебора — це вже майже канонічні тексти, які допомагають зрозуміти, як ми сприймаємо дійсність у глобалізованому світі. Їх можна вважати своєрідними ключами до прочитання сучасної культури, візуальності та інформаційних потоків.
Що ви хочете дослідити цією виставкою та який меседж вона несе для глядачів?
У ситуації, коли значна частина класичних музейних колекцій евакуйована або недоступна для експонування, ми вважаємо надзвичайно важливим звернути увагу на мистецтво сучасників — тих, хто працює тут і зараз, хто чутливо реагує на сьогодення, осмислює досвід останніх десятиліть і формує візуальну та культурну мову майбутнього.
Виставка прагне показати мистецтво після 2000 року як живу тканину — процес, що триває, розгортається, змінюється разом із суспільством. Вона не претендує на вичерпність чи остаточні відповіді, а радше запрошує до розмови — про наше минуле, теперішнє й майбутнє.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
