Не вистачить одного матеріалу, щоб зібрати всі цитати про Київ. В українській столиці розгорталися події "За двома зайцями" Михайла Старицького, у цьому місті Мелашка залишається, щоб не повертатися до сварок у "Кайдашевій сім'ї", тут шукав себе Степан Радченко у "Місті", тут продовжують жити, любити та мріяти герої та героїні вже сучасних текстів.
До Дня Києва Суспільне Культура зібрало цитати 11 українських письменників і письмениць про те, як вони описували Київ у своїх текстах.
Володимир Винниченко "Записки Кирпатого Мефістофеля"
"Сиджу на Володимирській горці! Внизу широко розлився Дніпро, затопивши острови і Слобідку. В далині м'якими сумирними лініями манячать Дніпрові гори. На них біліє церква манастиря, звідси подібна до надмогильного пам'ятника. Ліворуч розлігся галасливий, завзятий, торговельний і брудний Поділ. Сонце — червоне, величезне, запухле. Дерева зашарились соромливо".
"От заходить сонце за Кадетською рощею, і ще горять хрести Андріївської церкви, Володимирського собору і блискають червоним, металічним одблиском вікна високих кам'яниць на горах. Унизу, в подібних до весело алеях-вулицях, засаджених каштанами, тополями, акаціями ніжна, тепла, наша південна тінь. За палісадниками з розчинених вікон якось особливо, хвилююче, закликаюче чується сміх і музика. Біля дверей бакалійних крамничок, які через щось у Києві люблять підвали, неодмінно щовечора збирається клюб: двірники, поліцаї, покоївки. З дверей крамничок потягає холодком підвалу, политою підлогою, таранею, свіжими овочами.
А на Дніпрі в цей час ледве посуваються вгору до Чорторию човни. З човнів тягнуться до міста нитки пісень. З міста, з Царського саду, їм відповідає музика. Десь дзвонять у церкві. Як гудіння джемеля втискується гудок пароплава. Часто, завзято видзвякує такт трамвай".
"Натовп, витиснений з воріт Царського саду, розливається ручаями в різні боки. Тут, на вулиці, так само в'ються довкола електричних ліхтарів, як сніжинки, пухнаті метелики. Внизу горить Хрещати. У юрбі то тут, то там наспівують мелодії з щойно прослуханого концерту".
"Шкварчать, і киплять, і хлюпаються в борти пароплава жовтуваті, милі хвилі Дніпра. Лисі, піскуваті, ріденько зарослі зеленими кущами береги м'яко відсуваються назад. А далекі млини на обрію, немов попи з піднесеними догори благословляючими руками в широких рукавах, плавко сунуться назустріч. І здається, що кущі на березі, сам берег, і далекий обрій з млинами та лісками, побравшися за руки, танцюють круга, врочистий, мовчазний танець".
Наталя Романович-Ткаченко "Нас кличуть гудки"
"А тут, у Києві, на Прорізній вулиці, балкон на третьому поверсі: під балконом по камінню тупотять люди — але вийти до них, піти з ними не можна (це не comme il faut самій молодій дівчині ходити вулицями)".
"Наш подільський гурток буд одною ланкою того довгого ланюга, що звався «Нелегальна організація середньошкільників», а конспіративно в розмовах нашого гуртка, «Оля», того ланцюга, що, звиваючись по цілому місту, охоплював собою і Поділ, і Старий Київ, і околиці, й Печерське з його святинями".
Наталена Королева "Без коріння. Життєпис сучасниці"
"Прогулянок по Липках інститутки не любили, бо раз у раз ходили тими самии вулицями. Спочатку проходили попід вікна інститутської канцелярії та помешкання інспектора (...) Потім дорога вела попри державний банк, виставлений не без претензій у венеціанському стилі. Далі, на протилежному боці вулиці, була резденція генерал-губернатора «Юго-Западного края»..."
"Широка Катерининська вулиця з маленькою церковцею св. Олександра переходила у вулицю Олександрівську і була з одного боку, у верхній своїй частині, оточена прекрасними садами та особливо гарна з боку Дніпра. Починалася вулиця з долини Купецьким садом, де влітку грав першорядний симфонічний оркестр, і переходила до Царського саду, що межував із Палацовим, в якому стояв царський палацик на випадок «високого» приїзду «августєйших гостей» до Києва. Закінчувалися ж на горі ці сади чудовим Маріїнським парком, що був гарний не тільким своїм положенням та укладом, а й зразковим порядком".
"З долу ж, з міста, рухливішого від Липок, долітав злитий в одноманітне гудіння галас вуличного руху. Такі храктеристичні для київських вулиць гуркотіння однокінних візків, «дринд» або «гитар», по кам'яних, немов зі скам'янілих буханців хліба зложених, дорогах, зіритовані дзвінки трамваїв, що дзвонили майже ввесь час без перерви, та дзврем численних київських церков, що обзивалися раз у раз у кожну годину дня".
"Цього року весна прийшла передчасно. Була буйна й примхлива, як селянська красуня з Півдня. Казали, що це справжня київська весна, бо по двох-трьох весняних зливах зникли враз і сніг, і холод та несподівано зазеленів і зацвів кучерявий Київ".
"Повелась і прогулянка до Видубицького монастиря. Казково виглядали кобальтово-сині монастирські бані з золотими зорями серед ситої зелені садів над гнідо-рожевими кручами, що хилилися до Дніпра. Але тут уже не було тих чарівних лаврських відгуків сивої старовини, зворушливо свідих старезних легенд і старовинної закраски й теперішнього будинного чернечого життя".
Валер'ян Підмогильний "Місто"
"В Києві він обертався в обмеженому і визначеному колі — вулиця Леніна, де він мешкав,— інститут. З цього шляху він майже не сходив, хіба що бував тричі на зиму в 5-му Держкіно на американських трюкових фільмах та виїздив вряди-годи полювати по лінії Київ — Тетерів".
"З вулиці Революції широкими сходами до Дніпра котилась барвиста хвиля юнаків, дівчат, жінок, чоловіків — біло-рожевий потік рухливих тіл, що передчували насолоду сонця й води. Серед цієї юрби не було сумних — тут, край міста, починалась нова земля, земля первісної радості. Вода й сонце приймали всіх, хто покинув допіру пера й терези — кожного юнака, як Кия, і кожну юнку, як Либідь".
"Зійшовши на Поділ, він звернув до Дніпра скупатися, як і намислив уранці. Дорогою купив коробок сірників і, хоч як йому хотілось закурити, боявся, щоб не знудило. Він передусім скупається, потім перекусить, а вже потім можна буде поласувати цигаркою. Проте скупатись йому не пощастило — це можна було робити тільки на пляжі, тобто перевізшись з берега на острів. Це коштувало п’ять копійок човном звичайним і десять моторним".
"Найуважніше він оглянув Поділ, ту частину міста, де сам жив, наочно переконуючись, що не тільки від людей лишаються мертві написи, а й цілі доби історії минають майже без сліду, покидаючи там і там невиразні здогади про колишню велич. Блискучий центр середніх віків з Академією та славетними монастирями обернувся тепер у дрібне торжище, притулок крамарів і лайливих перекупок, осередок кустарних виробництв мила, гільз, шкіри, оцту й гуталіну".
"З такими відрадними думками Степан непомітно дійшов до Хрещатика, відразу опинившись у гущині натовпу. Він озирнувся — і вперше побачив місто вночі. Він навіть спинився. Блискучі вогні, гуркіт і дзвінки трамваїв, що схрещувались тут і розбігались, хрипке виття автобусів, що легко котились громіздкими тушами, пронизливі викрики дрібних авто й гукання візників разом з глухим гомоном людської хвилі рангом урвали його заглибленість. На цій широкій вулиці він здибався з містом віч-на-віч. Прихилившись до муру, притискуваний нахабними накотами юрби, хлопець стояв і дивився, блукаючи очима вздовж вулиці й не знаходячи її меж".
"Повз нахабні двері пивниць, звідки линула п’яна музика, повз арку, що кликала до лото, й крокодилячу голову над входом до казино він минув окрвиконком і зменшив ходу на пустинній увечері ділянці Хрещатика між майданом Комінтерну й схилом вулиці Революції, де тільки самотні повії нудяться під темними ґанками. Позаду шумів Хрещатий яр, праворуч линула музика з Пролетарського саду, ліворуч шелестів людськими тінями Володимирський горб. І трамваї не здавались тут такими настирливими".
Марія Олекса "Перші"
"Ми зустрілися посеред платформи свіжовідкритої станції метро «Житомирська». Я знайомилася з нею, наче з новим сусідом, з яким мала ділити місце у спільному коридорі. Вона мала замінити мені набридлий «Святошин», ставши новим транзитом від автобусу в центр. Тут не було ані колон, таких характерних київським станціям метро, ані бюстів... Суцільний модерн і мінімалізм. Наче термінал на Місяці з фантастичних фільмів. Гарний, але незатишний".
" — Люблю ходити Києвом пішки, — мовив мій новий знайомий. — Навіть всілякі негламурні маршрути.
— Типу з Нивок до площі Перемоги?
— Типу з Сирця до Виноградаря.
— Ти переміг! — здалася я. — Київ твого дитинства, очевидно, ще менш гламурний, ніж мій".
Іван Нечуй-Левицький "Хмари"
"Перед ними за Дніпром з'явилась чарівнича, невимовне чудова панорама Києва. На високих горах скрізь стояли церкви, дзвіниці, неначе свічі палали проти ясного сонця золотими верхами. Саме проти їх стояла лавра, обведена білими високими мурованими стінами та будинками, й лисніла золотими верхами й хрестами, наче букет золотих квіток. Коло лаври ховались у долинах між горами пещери з своїми церквами, між хмарами садків та винограду".
"Вечір був такий пишний, сонце стояло на заході таке червоне та ясне, повітря було таке тихе й тепле, що весь Київ, все мале й велике, бідне й багате, висипало з домів надвір. Царський садок, шосе над Дніпром, гори — все те було засипано народом, котрий гуляв, балакав, веселився, роєм вився по алеях садка, де грав оркестр".
"Внизу був спуск з Хрещатика на Поділ, по котрому валкою їхали екіпажі, рядками йшли й на гору і з гори прохожі. Ще нижче вилось шосе над самісіньким дніпровим берегом, ховаючись за високою горою ік полудню. І там тяглись екіпажі й прості волові вози. Ще нижче протікав широкий синій Новий Дніпро попід самим Подолом. На Дніпрі стояли й плавали барки, плоти".
"Ольга й Катерина з матерями пішли на Хрещатик і попростували до Царського садка, де в Шато вже грав оркестр, а по широкій долині ворушились юрби публіки (...) Все Шато на долині було залите масою публіки. Дармова публіка так завзято лізла в Шато через частокіл, що поліцейські москалі ледве встигали стягувать її за ноги".
Софія Андрухович "Катананхе"
"У коли двері вагона зачинилися, і чоловічий голос повідомив, що наступна станція — «Дніпро», а тоді інший чоловічий голос продублював те саме смішною англійською, Тая раптом відчула всередині себе солодкий спокій. Усе викликало в ній відчуття довершеної приємності: гуркіт вагонів, розмірене підкидання й погойдування, сонячні промені, що прохромлювали заліплені рекламою вікна і виходили з протилежного боку. Потяг рухався тепер назовні, через міст, і Тая мимоволі роззявила рота від грандіозної краси краєвиду. У неї аж слина виділилась, такими глибокими були кольори, вигадливими — деталі, такою дотепною і щедрою виявилася гармонія Дніпра, сплавленого з небом і містом".
"Підвівшись, вони могли б оглядати весь район, аж до Набережної, аж до проблиску вод Дніпра: дахи багатоповерхівок, найближчі двори, крихітні фігурки перехожих внизу й автомобілі на проспекті. Шум двигунів незмовкав і був добре чутний навіть там, на самій горі".
В. Домонтович "Дівчинка з ведмедиком"
"Щоранку я виходжу з дому, коли вулиці ще порожні й повітря м'якою димкою огортає широкі простороні київських гір та ярів, купи темної зелені й будинків з бурого каменю. Я виходжу з дому, поки в тіні зберігається нічна прохолода, хоч зараз усі навколо речі заздалегідь вже відчувають наближення денної спеки".
"Я дійшов до вулиці Короленка й зупинився. Я подивився на годинника. Тридцять п'ять хвилин на четверту... Дозвілля зробило мене пунктуальним. Я звіряв годинника на Окрвиконкомі, на телеграфі, на будинку південних залізниць, критому ринку, хронометрі на Хрещатику біля аптеки, в кралшиці коло Золотих Воріт, у Зедни-ка..."
Оксана Забужко "Музей покинутих секретів"
"Місце те [Бориспільська траса] вочевидь було недобре, смурне місце, серед київських автомобілістів воно віддавна мало лиху славу — бодай раз на сезон там траплялась якась халепа, когось заносило на рівному аж на зустрічну смугу, хтось буцався при обгоні, раз навіть із доброго дива був вибухнув бензобак, — якби на ясновельможній Бориспільській трасі так само, як на простацькіших, у глибинці, заведено було чіпляти на придорожніх стовпчиках вінки й в'язати букети по загиблих, то те місце досі вже здаля тішило б око багатством барв, наче обсаджена квіткарками цвинтарна брама".
"Дарина Гощинська встає з-за столу, підходить до вікна і довго дивиться в темну шибку, за якою блимають унизу ріденькі зірочки міських вогнів. Як усе-таки погано освітлюється Київ — а це ж іще столиця. Можна уявити, що коїться на провінції. І тьма, і тьма… Як погано ми живемо, Господи, і як погано вмираємо…"
"Золотоворітську я люблю: затишна, тиха, одна з небагатьох у центрі вуличок, які ще лишаються направду київськими, хоч і на ній уже вимахали парочку обкладених ґранітними сотками банкоподібних озій, але старокиївського духу все одно розвалити не потрапили".
Ґео Шкурупій, "Жанна батальйонерка"
"Сніг білим пір'ям закидав Київ. Гори блискучого й пухнатого клоччя вкрили брук, тротуари, покрівлі будинків, димарі. Ґірлянди з снігу звисли на дротах міського телефону та електрики, віти дерев почали потріскувати під тягарем вогкої, сліпучо- чистої прикраси. Чудове місто Київ одяглось у свій зимовий одяг з блискучого білого хутра. Зима, як величезна цукроварня, постачала Европі рафінований цукор, що мав смак звичайної води. Київ мав урочистий вигляд. На його вулицях, вкритих снігом, було святково і приємно. Старовинне місто, зогріте поколіннями, і тепер під снігом було затишне і тепле".
"Осінь у Києві — це примхлива вигадка естетів, бо ти відчуваєш, що живеш лише в краєвидах сезаністів, а не в звичайному, реальному місті. Що може бути кращого за Київ, з його чудовими вулицями, парками й будівлями? Тим, хто кохається на старовині й пейзажах, це місто є фантастичний скарб, фантастичніший за скарби Мазепи (...) І ніяка вигадка романіста не могла б вигадати подій, що їх пережив Київ. Пам'ятники старовини аж надто цікаво переплелися в ньому з новими винаходами й фабриками. Вигляд фанікулера на Володимирській гірці зовсім не заважає вигляду Андріївської церкви, і димарі фабрик зовсім не порушують вечірньої гармонії огнів Подолу. Навпаки, трамвай, що мчиться Хрещатим яром, і суворий Арсенал, що підступив до стрункої дзвіниці й мережаних верхівок Лаври, лише поглиблюють екзотику й романтику Києва".
Юрій Яновський "Роман Ма"
"Я співаю гімн тобі, моє велике місто! Я побачив інші будинки в інших містах. Я чув інші протяги на інших, не твоїх вулицях. Я дивився в інші очі інших ліхтарів, не твоїх ліхтарів; але такого, як ти — немає. І я літав туманами на херсонських степах, я курів пилом на безмежних дорогах. Я чув, як дихали осінні полині на фронтах і як низько літали чайки-небоги над іншими, не твоїми дніпровими водами".
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
