Стоматолог із Черкас Володимир Соболевський щомісяця протягом тижня працює на другому плечі евакуації, тобто за декілька кілометрів від позицій Збройних сил України. Його завдання — забрати поранених, стабілізувати та передати профільним лікарям.
Як від початку повномасштабної навчився поєднувати дві справи, медик евакуації 117 окремої механізованої бригади Володимир Соболевський розповів Суспільному.
На Покровському напрямку Володимир Соболевський працює за два кілометри від позицій ЗСУ:
"Наше завдання — забрати пораненого, стабілізувати його, довезти до стабілізаційного пункту і передати медикам профільним. Ми приїжджаємо, намагаємося тиждень на місяць приїхати до хлопців, змінити їх на бойовому чергуванні".
Додав: кожен такий виїзд — лотерея. У такому режиму працює із червня 2023 року. Потім із передової повертається до стоматології.
"Ходжу на роботу, оперую своїх пацієнтів, стараюся у клініці хоч трошки працювати, приймаю військових по можливості, оперую їх безоплатно. Це дуже великий контраст постійний між життям в тилу і життям на передовій. Забути про те, що там — неможливо".
У тилу не дають забути про передову пам'ятні прапори від військових. Серед них є і найдорожчий серцю:
"У мене є прапор мого батальйону, з яким ми працюємо вже півтора року — 117 бригада окрема", — розповів Володимир.
Стяги нині зберігає у приміщенні, в якому на початку війни разом із колегами-стоматологами організував громадську організацію "Стоматологи Черкащини".
"Тут вирішувалися якісь нагальні питання. Тут ми збирали аптечки перші, пакували якісь свої передачі, які відправляли на фронт. Не було нічого, від лопати до молотка. Ми купляли їм все необхідне, одяг, який могли тоді дістати. Коли приїжджали передавати авто — підписували прапор, який возили з собою і хлопці писали нам якісь побажання на цих прапорах".
Та більшість авторів підписів на прапорах — загинули, розповів Володимир:
"Ті хто стикається з цим, тих, хто викупався в цій крові — вони по іншому ставляться до того, що тебе тут оточує. Ця війна трошки розставила пріоритети. Тих, кого ми раніше вважали своїми хорошими знайомими виявилися не зовсім такими патріотичними, як тобі б хотілося".
А ще війна навчила звикати до небезпеки та до чужого болю. Не навчила лише — втрачати, додав Володимир:
"Втрачати людей, з якими ти ще вчора говорив, спілкувався, пив чай, а сьогодні цих людей вже немає — це складно. Це напевно найважче на війні".
