1 грудня 1991 року на референдумі 97,3 відсотка виборців Драбівщини проголосували за незалежність України. Нині в Драбові живуть 16 тисяч людей. А 33 роки тому взяли участь в загальнонаціональному референдумі 36 тисяч жителів району.
Про що мріяли та як запам'ятали той день — згадуємо напередодні Дня Незалежності України.
У міському краєзнавчому музеї кожен предмет нагадує про шлях України до самостійності. Під склом — вирізки з газет, а на стіні — фотографії тих, хто торував цей шлях — не лише тут, а й за кордоном, розповів директор музею Олександр Снітко.
"За кордоном нас називали не українцями, а «русішен-комсомоліш». Тобто нас сприймали як російських комсомольців, бо ми для них усіх були росіянами. Всі республіки колишнього Союзу сприймали як частини Росії", — розповів він.
У газеті "Драбівщина" за 1991 рік писали, як голосувало населення району на референдумі в грудня 1991 року. «Так!» незалежній Україні тоді сказали 35 112 виборців. На сторінках газети, датованої сьомим грудня 1991 року, надрукували думки самих жителів. Нині цей випуск зберігається у підшивці.
"Мені на той період був 31 рік, я якраз все життя прожив у Союзі, навчався там, в армії служив. Важко було уявити спочатку, що може бути інакше. Як це без Союзу, ну як це? І навчання в союзі, і армія в союзі. Звісно, був певний страх. Але ж і було бажання жити нормально. І це бажання жити нормально брало верх. Опускаючи бюлетень до урни і я, і мої колеги бажали Україні щасливої долі, розвитку, добробуту", — пояснив пан Олександр.
Місцева жителька Валентина Клименко розповіла: тоді у Драбові було три дільниці:
"Найбільша дільниця — в будинку культури, у кінотеатрі та у колишній школі".
Для неї та сусідів це було свято, пригадала вона:
"І в парку, і в кафе — всюди радісні люди були. Йшли голосувати з думкою про те, що наше майбутнє буде щасливе".
Валентина Крокосенко розповіла: працювала в школі вчителем, а чоловік працював в колгоспі.
"Ми в той час будувалися. Придбали автомобіль, діти наші навчалися. І ми бачили, що ми живемо краще, ніж наші батьки, набагато краще, і були впевнені в тому, що незалежність нам принесе ще більший розквіт, добробут. Тому що українці — це трудоголіки, ми вміємо працювати, ми вміємо наживати добро. Нам здавалося, що зі всіма нашими надрами і урожаями, ми прогодуємо самі себе і буде чим торгувати", — зазначила вона.
Вірили у самостійність, а ще у 15 республік-"сестер", які підтримають цей вибір, додала пані Валентина. Міф про "братні народи" врешті розвіявся після вторгнення російських військ:
"Я пригадую день незалежності 2014 року, як ми готувалися до цього всього, як наші пенсіонери фарбували місток у жовто-блакитний стяг. Скільки на балконах було прапорців, автомобілі теж їздити з прапорцями. Я все-таки впевнена, що ми переможемо у цій війні, але питання — якою ціною?".
Григорій Вихор показав стелу пам'яті із світлинами полеглих воїнів. На цій стіні він воліє ніколи не побачити фото сина та онука. На початку повномасштабної вони пішли на фронт:
"Сина підлеглі сім з половиною кілометрів витягували з поля бою, він лишився живий. Продовжує його справу уже його син — захищає небо над Києвом. Ось вам і ціна незалежності".
На стелу виходить вікно кабінету голови громади Світлани Орел. На стіні — герб і прапор незалежної тепер України. На час референдуму їй було 18 і вона вперше робила вибір.
"От говорять «Україна», одягають вишиванку, а для мене це в першу чергу те, що людина несе всередині. Проголошення незалежності — це так як народилася нова дитина, яку треба було правильно пеленати, виховувати, вкладати в неї душу, свідомість. Я з цією дитиною зараз іду пліч-о-пліч і мені хочеться, дуже хочеться, щоб мої діти, внуки жили в моїй, незалежній Україні".
Надсилайте новини про події з життя на Черкащині
