Культ Сталіна та чому історія повторюється: розмова з черкаським істориком

Культ Сталіна та чому історія повторюється: розмова з черкаським істориком

Ексклюзивно

Створюють катівні на тимчасово окупованих територіях, вчать українських дітей виправдовувати Сталінські репресії. Нині росіяни повернулись до культу Сталіна, вважає історик, професор Черкаського національного університету Віталій Масненко.

Щороку, третьої неділі травня, в Україні вшановують пам’ять жертв політичних репресій комуністичного режиму. Пам’ятна дата встановлена Указом президента від 21 травня 2007 року. Чому історія повторюється, та чи реабілітовані нині колишні політв’язні?

Пане Віталію, поясніть, будь ласка, які дії з боку влади вважаються репресіями щодо народу?

Коли говорять слово "репресії", в нашій уяві постає жахлива картина: розстріли, катування, табори. Це, можливо і правильно, адже дійсність колишнього Радянського Союзу цим була насичена. Якщо говорити юридичною мовою, є Закон про реабілітацію жертв політичних репресій, який, до речі, був ухвалений ще 1991 року. Але він був недосконалий, лише у 2018 були внесені зміни, які прискорили і полегшили цей процес реабілітації жертв репресій комуністично-тоталітарного режиму. Нормативно термін "репресії" визначається так: це насильницькі дії репресивних органів Радянського Союзу проти очевидно всіх громадян Радянського Союзу. В цьому Законі є перелік, що таке репресії, починаючи від позбавлення життя і завершуючи наступними позиціями: заслання, розкуркулення тощо. Аж двадцять три позиції підпадають під визначення репресій. Наприклад, коли людина несправедливо позбавлена житла, тобто виселена примусово, це теж вважається репресіями згідно з цим Законом. Людей переслідували за релігійними мотивами. Також мотивація могла бути суто етнічною. Ми можемо побачити, що переслідувалися дуже багато людей конкретної етнічності, наприклад кримські татари. Така ж ситуація з німцями півдня України або Поволжя. Вони так само тотально потрапляли під репресії.

Чи можливо взагалі підрахувати кількість жертв політичних репресій за період радянської влади?

Реально це зробити практично неможливо, бо ці репресії мали різний характер і здійснювалися різними органами. Якщо це судові органи, то залишилися судові справи. Їх можна підняти, подивитися, обрахувати і зрозуміти, скільки людей потрапили під таке рішення. Але радянська влада дуже широко застосовувала позасудовий процес. Такі справи достатньо часто взагалі не зберігалися в архівах і їх дуже важко зафіксувати. Або коли відбувався процес розкуркулення, ми теж маємо достатньо умовні цифри, коли на територію Української РСР в той чи інший район присилалася своєрідна рознарядка: ви повинні з такого-то району вислати двадцять тисяч куркулів. При чому достатньо часто ці місцеві керівники казали, що хочуть перевиконати план і висилали тридцять тисяч куркулів. Навіть облік цих людей достатньо часто не вівся. Звичайно, є приблизні розрахунки, якщо брати періоди та різновиди політичних репресій. Йдеться про декілька десятків мільйонів в межах колишнього Радянського Союзу, і відповідно — про мільйони, якщо говорити про територію тодішньої Української РСР.

Чи розсекречені радянські архівні справи нині?

Безперечно. В Україні, мабуть, найбільш демократична архівна система в світі. У нас абсолютно будь-яка людина може отримати доступ до тих справ, які раніше були під грифом "цілком таємно". І це дає можливість зрозуміти, що ніколи не буде щось таємне. Якщо хтось думає, що можна зараз чинити злочини, як Росія і все мине, то це не так. Якщо система повністю відкрита, то це запобігає тому, що хтось сподівається, що злочин не буде покараний. І на законодавчому рівні передбачено, що всі справи репресованих є розсекреченими. Раніше із цих слідчих справ вилучали протоколи допитів. До того ж не допитів тих, кого звинувачували, а допитів свідків. Бо ці свідки фактично чинили наклеп. І ці люди, до речі, після того робили непогані кар’єри. Відповідно їхні нащадки теж стали знаними людьми: політиками, суддями, прокурорами… А потім, виявляється, що їхні предки займалися політичними доносами. Є певні проблеми, але система відкрита і можна реально побачити всю цю картину.

Культ Сталіна та чому історія повторюється: розмова з черкаським істориком
Розмова з Віталієм Масненком. Суспільне Черкаси

Якщо ми говоримо про приховування злочинів радянською владою, то нині в Україні найбільшим меморіальним комплексом захоронення жертв політичних репресій є "Биківнянські могили". На вашу думку, з якою метою радянська влада все ж таки приховувала наслідки своїх злочинів, якщо на той момент керівництво було впевнене у своїх діях?

Це ціла психологія злочинця. З одного боку він намагається отримати користь зі свого злочину, з іншого боку — його приховати. А чому для влади важливо було це приховувати? Створювалася ілюзія, що ми отримали таке щасливе суспільство, найкраще, найпрогресивніше у світі. Ми ідемо вперед, розвиваємося, у нас розквітає добробут, дружба народів і всі інші радянські фейки. А коли люди могли довідатися, що насправді поряд десятки людей репресовані, страчені та поховані, і можна підійти і побачити ці могили, то одразу руйнується уявлення про справедливе щасливе суспільство. Тому такі речі спеціально виносилися з суспільного обігу. Взяти, наприклад ті самі 30-ті роки, які у багатьох з нас асоціюються з репресіями, коли люди знали, що зникають їхні сусіди, зникають їхні родичі. Невідомо, що трапилося, приїхав "чорний воронок", забрав і людини немає. Пішли до в’язниці з передачею, там сказали, що передадуть, а, виявляється, людини вже давно немає, розстріляли. Люди це розуміли, але суспільний страх, який культивувався, і картинка веселого щасливого життя йшли паралельно у свідомості людей. А влада, звісно, все це приховувала, аби показати, що вони навпаки працюють для суспільства, для того, щоб суспільство було гармонійне. Тут навіть є певна межа. Коли проводилися великі політичні кампанії та навішували ярлики ворогів народу, це робилося публічно. Так і говорили, що це вороги, імперіалістичне оточення, агенти, шпигуни німецькі, японські чи британські, яких ми повинні знайти, вилучити та покарати і далі все буде добре. А потім виявляється, що під цей прес репресій потрапляє значно більше людей. І зрозуміло, чому так робилося. Тому що будь-який тоталітарний режим, і сталінський, і пізніше за сталінський не можуть існувати, коли не відбувається подібних репресивних дій. Коли суспільство виходить із зони страху, то зрозуміло, що ніхто не буде терпіти таку владу.

Ви згадали куркулів. Скажіть, представників, яких професій або установ в першу чергу карали?

Це були цілі кампанії. Для радянської влади було великою проблемою приборкати село, особливо українське село. Чому? Якщо ти працюєш на заводі, в якійсь бюджетній організації, тебе чітко можна поставити в якісь межі. Якщо тобі щось не подобається, ти просто не будеш там працювати, не матимеш платні. А селянин був самодостатній: він міг забезпечити і себе, і свою родину, і якось вплинути на нього і контролювати його було дуже важко. Тим паче радянська влада пам’ятала, що українське село дуже не хотіло цієї влади. І навіть після того, коли сюди у 1920 році остаточно прийшла радянська влада, ще добрих пів десятиліття продовжувалася боротьба селян, існував потужний селянський повстанський рух. Згадайте той самий Холодний Яр у на Черкащині. Тому влада запам’ятала, що селяни дуже небезпечні. З одного боку, вони самодостатні, тому що мають своє господарство, з іншого — вони тривалий час боролися проти цієї влади. І якраз їх першочергово було потрібно прибрати, поставити в якісь межі. І це було зроблено ідеєю внесення в село класової боротьби і розколоти його, сказати, що гарні селяни — це бідняки, нейтральні — це середняки, а погані — це куркулі. Давайте спочатку приберемо куркулів, розкуркулимо їх, заберемо їхнє господарство. Якщо їх буде недостатньо, то ми і середняків придушимо. А бідняки, які залишаться, будуть придатні для того, щоб створити колективні господарства. І тому період 20-х років супроводжується суцільною колективізацією, яка фактична передувала Голодомору і була цілеспрямована проти селян в цілому, але називалися вони "куркулями". Пізніше Голодомор фактично був розрахований на те, щоб добити село і перетворити його на масу, яка б не могла чинити опір. Коли люди реально гинули від голоду цілими сім’ями, то зрозуміло, що зібратися силами і чинити опір уже було неможливо.

З іншого боку були цілеспрямовані кампанії, скеровані проти певних етнічних груп. Наприклад в 30-ті роки в Україні була кампанія проти поляків. Також була компанія, коли вишукували ворогів народу серед військових і вони так само потрапляли під репресії.

І, як не дивно, на перший погляд, були репресивні кампанії в середині самої більшовицької партії. Створювалася ситуація, коли люди з підозрою одне до одного ставилися. Знайшли такого собі цапа-відбувайла і всі кричать, що він несправжній більшовик, давайте його виключимо з партії. Як правило, це завершувалося потім і репресіями, люди так само безслідно зникали. Так була побудована ця система.

Як щодо інтелігенції? Наприклад, за словами вашого колеги історика Ореста Субтельного, із 249 репресованих українських письменників, загинули 200. Чому була така підвищена увага до них?

Був введений такий науковий і громадський термін як "Розстріляне відродження". Пояснення дуже просте. Інтелігенція — це ті люди, які формували національну ідентичність. У 20-ті роки, коли радянська влада ще не повністю ствердилася, відбувся своєрідний розквіт українства: була політика українізації, створювалася освіта українською мовою, масово створювалися організації, в тому числі письменницькі, активно розвивалися українські театр і кіно, йшов процес національного відродження. І, звісно, в ньому основну роль відіграли українські інтелігенти, які отримали можливість себе реалізувати. Шляхом цього йшов процес формування української ідентичності. І влада розуміла, якщо вони приберуть цих людей, то буде простіше впливати на цю ідентичність українців і зробити з них радянських українців. Так само як і письменників, відбувався процес нищення науковців, до 80% яких теж потрапили під репресії. Тут не тільки йшлося про фізичне зникнення людей, а фактично зникали цілі напрямки науки, наприклад, українознавство, яке було реально створено на той час і містило історію України, літературознавство тощо. Шляхом цього його активно нищили. Це теж вписується в загальну систему того тоталітарного суспільства і тих репресій, які чинилися.

Які злочини радянська влада вважала найтяжчими? За що інкримінувала розстріл, за що вислання?

Логіку дій влади зрозуміти важко. Часто під найвищу міру покарання потрапляли люди, які не були опонентами до режиму. Очевидно, була ідея створити механізм репресій, який буде працювати безперебійно. Ясно, що була частина людей, які намагалися боротися із владою. Ситуація змінилася під час Другої Світової війни, коли, наприклад, сформувалася УПА, яка чітко боролася за українську соборну державу, виступала проти більшовицького режиму. Існувало підпілля ОУН, проти них найбільше вироків, в тому числі розстрілів чи вислання на 25 років каторги. Велика частина людей не виживали в тих умовах.

Чи був шанс в політв’язнів повернутися із вислання?

Все залежало від умов, в які потрапляла людина. Наприклад, на лісоповалі чи рудниках була тяжка праця і мізерне харчування, що підривало здоров’я. За втечі з табору могли розстріляти. Після відбування строку, засуджених направляли в ізольоване спецпоселення, звідки було складно повернутися додому. Наприклад, в Черкасах проживало багато представників УПА через те, що їм не дозволяли повернутися на територію Західної України.

Чи ви досліджували історії людей, які повернулися із вислання?

Я безпосередньо спілкувався з такими людьми. Відповідно до Закону передбачена процедура реабілітації колишніх політв’язнів. Зміни відбулися у 2018 році, коли були зняті обмеження, що не давали змогу реабілітувати засуджених раніше. Тож я звертаюся до людей, які знають про своїх репресованих родичів, можна подавати заяви на розгляд регіональної комісії з реабілітації.

Чи можете Ви провести паралель між діями радянської влади щодо політичних в’язнів і тим, що чинять сьогодні російські військові на тимчасово окупованих територіях?

Тут є прямий зв’язок. Сучасні росіяни є спадкоємцями репресивного режиму Сталіна. На тимчасово окупованих територіях вони створюють катівні, де тримають як військових, так і цивільних людей, які мають активну проукраїнську позицію. Щодо змін в сучасній Росії — вони почалися значно раніше, в 2011-2013 роках. Тоді відбулися зміни в політиці пам’яті, зокрема, заборонили діяльність організації "Меморіал". В сучасній Росії фактично повернулись до культу Сталіна. За результатами соціологічних досліджень, до 70% вважають, що Сталін — це був позитивний герой, ефективний менеджер, врятував країну, переміг у війні. Для них це своєрідний ідеал. Там зараз формується такий історичний дискурс, що реабілітація жертв політичних репресій — це була помилка. Це навіть потрапляє в шкільні підручники. Нещодавно в Росії для випускних класів вийшов підручник з історії, який охоплює XX початок XXI століття. Там написано, що репресії, які проводив Сталін — це було дуже позитивно, нібито так зберігалася країна. А реабілітація — це помилкове рішення, не треба було випускати людей з таборів, бо вони поїхали і почали створювати націоналістичні рухи. Біда в тому, що ця нісенітниця й антилюдяний дискурс впроваджується не лише в Росії, а й на тимчасово окупованих територіях. Цей підручник завезений в українські школи на Донбасі, в Криму, де діти мають вивчати людиноненависницьку політику.

Тож, коли ми стикаємося із російською агресією, ми боремося за власну ідентичність, за виживання. Не дай Боже, агресору вдасться щось зробити з нами — України просто не буде. Вони фактично додають ГУЛАГ далі на українську територію. Вшановуючи жертв політичних репресій, треба розуміти, що це не просто минуле. Репресії доганяють нас зараз. Єдиний шлях — це боротися проти агресії.

Інтерв’юерка — Вікторія Пожар

На початок