Платон Симиренко народився у сім'ї кріпака на Черкащині, проте згодом став мільйонером. Він здобув освіту у Паризькому політехнічному училищі, а в 22 роки вже керував батьковою фірмою. Потім збудував перший не лише в Україні, а в тогочасній Російській імперії паровий цукровий завод та вивів його на перші позиції у Європі.
2 січня минуло 205 років з дня народження Платона Симиренка. Що залишив по собі Палатон Симиренко, розповіла Суспільному завідувачкою відділу музею родини Симиренків, що в селі Мліїв на Черкащині, Ольга Осипенко.
Пані Ольго, з чим на вашу думку в першу чергу асоціюється прізвище Симиренко?
Перше за все, це асоціація із зеленим яблуком, яблуком Ренет Платона Федоровича Симиренка. Безперечно, у всіх. А якось те, що Симиренки були ще й цукропромисловцями, меценатами — це завжди у нас відходить на задній план, на жаль.
Як можна змінити цей стереотип, що родина Симиренків займалася лише яблуками?
Це не так легко. Потрібно більше про це розповідати. Хотілося б, щоб у нас було більше відвідувачів. Щоб у них була асоціація, коли говоримо про Симиренків, не лише з яблуком, а й із цукром, цукерками. Також нам не слід забувати, що Симиренки були і меценатами. І завдяки таким людям, як Симиренки — Платон Федорович, Василь Федорович, українська культура і література вижила в ті складні часи.
Якщо говорити про Платона Симиренка, він був відомим серед своїх сучасників, і завдяки якій діяльності — цукроварінню, чи селекціонуванню яблук? Що було першим?
Навчаючись у вищому політехнічному училищі у Парижі, Платон Федорич відвідував садівничу школу. І весь дендропарк, що навколо музею, він і заклав. Тут росте груша-сапіжанка, посаджена ще Платоном Федоровичем. Ну і, звичайно, ідея побудувати цукровий завод належить Платону Семеренку. Це він переконав свого батька Федора Степановича, дядьків Яхненків побудувати у Млієві цукровий завод. Вони пристали на цю ідею і в 1848 році тут виросло семиповерхове приміщення цукрового заводу.
На той час у царській Росії цукрові заводи вже були, Україна входила до складу імперії. Чим же цей, Симиренківський завод відрізнявся від тих, які були у царській Росії?
Та тим, що він був оснащений найсучаснішим устаткуванням, яке Платон Симиренко привіз із Парижу, також із Бельгії. Але, як то кажуть: було б щастя, то нещастя допомогло. На цукровому заводі сталася прикрість — поламалося махове колесо. А оскільки все устаткування імпортне і його ремонт потребує часу, то відбулося тимчасове зупинення роботи, відповідно, це завдавало збитків підприємству.
І отоді виникає ідея у фірмі "Брати Яхненки-Симиренки" побудувати свій машинобудівний завод. І ось гордість нашого музею — це токарний деревообробний верстат 1856 року, виготовлений якраз на машинобудівному заводі фірми "Брати Яхненки-Симиренки".
А ще на цьому заводі вперше в царській Росії були виготовлені і пущені по Дніпру металеві пароплави. От уявіть собі: це був 1853 рік, а Симиренки їм дають назви "Українець" і "Ярослав". На той час, повірте, це було дуже сміливо. Зрозуміло, що основна функція цих пароплавів була перевозити цукор: від Млієва до Дніпра волами, а потім уже по Дніпру до Одеси і далі — за кордон. Це були перші у царській Росії підприємці, які використовували парове устаткування.
У Млієві, було ціле промислове містечко. Одруженим робітникам надавали будинки з садом, городом, неодруженим – гуртожиток. Працівники мали пристойні заробітні плати, восьмигодинний робочий день. І уявіть собі: це все у період кріпосного права! Також були крамниці, де за доступними цінами робітники могли купити все необхідне. Була школа, у якій викладали вчителі з університетською освітою, була лікарня на 150 ліжок, була церква, споруджена 1858 року.
Симиренки самі це будували власним коштом?
Так, власним коштом. Коли в 1859 році Мліїв відвідав Тарас Шевченко, він наскільки був вражений умовами праці, умовами проживання робітників, що він обійняв Кіндрата Яхненка, який супроводжував його по цьому цукровому містечку і сказав, "Батьку, що ти тут наробив". І з його очей потекли сльози.
Шевченко був вражений тією картиною, яку він бачив: кріпацтво, а тут, так би мовити, "народний капіталізм", про який йдеться, коли мова про родину Симиренків?
Безперечно, це явище називають по-різному. І "Симиренків соціалізм", і "Симиренків капіталізм". Я вважаю, що феномен Платона Симиренка в тому, що він вважав, що капітал повинен служити не лише своєму власнику, а суспільству, в цілому, служити народу. Вони були мультимільйонерами, але не побудували палаців, тому що вони все вкладали у виробництво і забезпечували всім необхідним своїх робітників.
Якщо ми заговорили про нащадків Платона Симиренка, — він мав шестеро дітей. А чи відомо, де нащадки родини Симиренків зараз: в Україні, чи в діаспорі?
Нащадки Симиренків, без перебільшення, розкидані по всьому світу. Мені приємно, що минулої весни я спілкувалася із правнуком Левка Платоновича — Єгором Петровичем Дубінським. Він працює заступником міністра цифрової трансформації.
У 19 столітті, коли жив і працював Платон Семеренко, його рідне місто Сміла було в складі Російської імперії. Скажіть, як він, як син кріпака, зміг здобути престижну освіту за кордонами і збудувати таку бізнес-імперію?
Працюючи в музеї родини Симиренків, я стикалася не раз з оцим визначенням — від кріпака до мільйонера. Але ми посилаємося на архівні дані. Так от, ви ніде не найдете документів про те, що батько Платона Федоровича, Федір Степанович, був кріпаком. У нас є документ від 8 березня 1818 року, де Олександра Василівна Браницька, так би мовити, дає вільну своєму підданому робітникові Федору Степановичу Симиренку. Але там не написано, що він був кріпаком.
Я певний час працювала у музеї Гулака-Артемовського. І от до 200-річчя з дня народження Семена Гулака-Артемовського, я досліджувала документи в державному архіві Черкаської області. Так от, Степан Симиренко стосовно Платона — це його дідусь, був сім разів кумом у Степана Гулака-Артемовського, у священника. Як ви розумієте, рід Гулаків-Артемовських – це дворянський рід. То в мене знову питання: чи міг би священник брати кріпака за кума?
От що Симиренки мають козацьке коріння — то це дійсно так. І саме навіть прізвище Симиренки походить від козака Андрія, який 20 років козакував на Запорізькій Січі.
Ми знаємо, що цукрові заводи були у Млієві, Городищі, в Орловці. В яких ще населених пунктах працювали їхні підприємства?
Мені більше хотілося говорити якраз про Мліїв. Симиренки своєї землі не мали. Ці заводи були побудовані на орендованій землі. А в усі часи була конкуренція. Якщо граф Михайло Воронцов, справно брав гроші за оренду, то його наступник Семен Воронцов відмовив і у продажу землі, і в оренді. Чому? Тому що він починає будувати свій завод у Городищі. Це є однією із причин, чому ви прийшли до нас і ви не бачите цих заводів. Адже цукровий завод 1848 року збудований, цегельня трішки раніше, машинобудівний пізніше. Чому? Ці підприємства були поруйновані.
На жаль, раптово, на 43-му році життя у 1863 році, помер від туберкульозу Платон Симиренко. І відтоді справи фірми пішли на спад. Звичайно, на той час ще були живі керівники фірми: і його батько, і дядьки, але вони вже були в літах. Та й не мали такої ґрунтовної освіти, яку мав Платон Симиренко, адже він був мозковим центром фірми. А далі конкуренція, кредитори.
Як не хотів врятувати справи фірми молодший на 15 років брат Платона Федоровича Василь, але йому вже нічого не лишалося, як розбирати оте дороге устаткування, вирізувати його. Тому зараз ви можете побачити семиповерхове приміщення цукрового заводу хіба на світлині.
Відомо, що Платон Симиренко власним коштом видавав два наклади "Кобзаря" Тараса Шевченка, одне те видання, яке не пропустила імперська цензура. Як йому це вдавалося? Адже імперська влада не шанувала українське.
Тарас Шевченко ще в 1845 році познайомився на Миргородському ярмарку із Олексієм Хропалем, зятем Симиренка. І от вони розговорилися, Олексій Іванович запросив Тараса Григоровича у Мліїв. Існує така думка, що за обідом Тарас Шевченко пожалівся, що немає грошей на видання "Кобзаря" і Платон Федорович йому допоміг: він позичив на видання "Кобзаря" 1100 карбованців. На той час це були дуже великі гроші. Ви можете уявити, що від трьох до пʼяти карбованців коштувала корова. А борг Тарас Шевченко зобов'язувався віддавати книгами. І от в 1860 році на прохання Тараса Шевченка у Мліїв приїхав Варфоломій Шевченко і привіз Платону Федоровичу "Кобзаря". Платон Федорович розгорнув книгу і на титульній сторінці прочитав: "Коштом Платона Симиренка". Ось за цей напис Платон Федорович на Тараса Шевченка образився до кінця своїх днів.
Чому така реакція була?
Тому що у родині Симиренків було оте біблійне: щоб ліва рука не знала, що робить права. Іншими словами, вони вважали, що добро потрібно робити мовчки. Варто зазначити, що і Василь Федорович, рідний брат Платона Симиренка, протягом 40 років спонсорував українську культуру і літературу: 10% доходу стабільно відраховував. Завдяки цьому і вірші Лесі Українки побачили світ, оповідання Михайла Коцюбинського, етнографічні записки Павла Чубинського. Завдяки таким людям вижила українська культура в ті важкі часи.
Ми зараз перебуваємо у будинку, який збудували Симиренки ще у 19 столітті. Чи є в цьому будинку експонати — рукописи, особисті речі, які мають особливу цінність на сьогодні?
Безперечно. Це токарний деревообробний верстат. Також в цьому приміщенні збереглися з тих часів двері у конторі. Бо в приміщенні, де ми перебуваємо, була контора фірми "Брати Яхненки — Симиренки". Навіть ключ оригінальний від тих дверей зберігся. Також у нас є рукописи Левка Симиренка, сина Платона Федоровича, його книги, особисті речі Левка Платоновича, його кабінет, меблі.
Що залишив по собі Платон Симиренко: чи це лише артефакти, якими ми можемо подивитися, чи це й досвід, який ми можемо успадковувати, використовувати в сьогоденні, поєднувати із сучасними тенденціями, зокрема, економічного життя, меценатства, духовного розвитку України?
Хочу підкреслити, що місцевість, ви зараз знаходитеся, вона називається Платонів Хутір. Є навіть дані, що Тарас Шевченко замовляв Платону Федоровичу для свого майбутнього саду саджанці. Ви ж знаєте про мрію Тараса Шевченка — мати свій садок-райочок. От ця мрія збулася після його смерті. Коли постало питання заліснення могили Тараса Шевченка в Каневі, то саджанці взяли із розсадника Левка Симиренка.
І, звісно, говорячи про те, що залишив Платон Симиренко, не можемо не згадати про яблука. У батьківському саду Левко Платонович знаходить старезну яблуню. Коли помер Платон Федорович, Левкові було вісім років. Тому спитати не було у кого. Пізніше Левко Платонович про це пише: "Я не знаю, чи ця яблунька виросла із випадкового посіву зернятка-дарунку, а, можливо, батько привіз це дерево із-за кордону. Там, на заході, цей сорт забутий, а в наших кліматичних умовах він набув ось таких неперевершених смакових якостей".
Левко Платонович цей сорт описав і назвав на честь батька: Ренет Симиренка. За спогадами дочки Левка Платоновича Тетяни, пізньої осені батько розкладав на вікнах Ренет. В процесі дозрівання вони набували жовтуватого, янтарного відтінку, а ще — неперевершеного аромату і кисло-солодкого присмаку.
Чи є якісь маловідомі сторінки з життя Платона Семеренка, які ви, чи інші дослідники вивчають, чи їх ще належить нам вивчити?
Питання кріпацтва батьків Симиренка. Це, як кажуть, не зорана нива для дослідників. Ще біла пляма в нашій історії — це загибель Левка Симиренка. Тут я звернуся до листа останньої дружини Левка Платоновича Софії, яка у деталях описала цей трагічний вечір.
Річ у тім, що напередодні молодшій сестрі Левка Платоновича приснився сон, нібито, під вікном пломеніють червоні маки, далі вони чорніють, пелюстки опадають. Дружина Левка Платоновича напередодні запитала: "Як ми будемо відзначати Різдво?" На що той відповів: до нього ще треба дожити.
Так от, хатня робітниця зайшла в кабінет до Левка Платоновича і сказала, що там, нібито, козаки просять до куті липового меду. Левко Платонович взяв до рук каганець, підійшов до вікна і загасив його, щоб тишком-нишком подивитися, хто ж там стукає. А біля вікна була груба — плита дров'яна, на якій варили їсти, тож вона була розжарена. І полум'я від цієї груби освітило постать Левка Платоновича. Якраз і у цей момент пролунав постріл. Куля виявилася смертельною, поранення було в аорту. Від великої втрати крові, попри те, що дружина лікаря викликала цілу ніч прикладали марлеві пов'язки з холодною водою, вдосвіта 24 грудня Левко Платонович помер.
Чи відомо хто вбив Левка Симиренка?
Левко Платонович був академіком Української академії наук, створеної гетьманом Скоропадським восени 1918 року. Окрім того, напередодні, у 1919 році в Києві загинули молодші брати Левка Платоновича Микола і Олексій. До речі теж, за нез’ясованих обставин. Тому ми з повним правом можемо говорити, що з 20-х років минулого століття починається наступ на українських громадських діячів, українських вчених, просто за те, що ти — українець.
